Дипломна робота «Правовий статус Верховної Ради України», 2006 рік

З предмету Право · додано 20.03.2009 21:11 · від Таня · Додати в закладки
75 грн Вартість завантаження

Зміст

Вступ 3 Розділ 1. Теоретичні засади діяльності верховної ради україни 8 1.1. Еволюція парламентаризму в Україні 8 1.2. Основні принципи організації та діяльності РВУ 14 Розділ 2. Конституційно-правовий статус верховної ради україни 21 2.1. Компетенція Верховної Ради України 21 2.2. Склад та структура Верховної Ради України 25 Розділ 3. Функції верховної ради україни 48 2.1. Представницька функція Верховної Ради України 48 2.2. Установча функція Верховної Ради України 57 2.3. Законодавча функція Верховної Ради України 62 2.4. Контрольна функція Верховної Ради України 67 Розділ 4. Законотворчий процес та інші парламенські процедури 74 4.1. Основні стадії законотворчого процесу 74 4.2. Основні акти ВРУ 77 Висновки 80 Список використаних джерел 83

Висновок

Отже, законодавча влада є пріоритетним видом державної влади. Вона здійснюється єдиним органом законодавчої влади України – Верховною Радою України, яку ще називають парламентом.

Незважаючи на велике і принципове значення конституційного визначення українського парламенту як єдиного законодавчого органу, воно має істотний недолік. А саме визначення не має характеристики парламенту, суть якої в тому, що це також єдиний загальнодержавний представницький орган всього народу. Дане ж положення – усталене, загальновизнане положення світової конституційної теорії. Воно одержало також конституційне втілення. Під таким кутом зору – перевага на боці тих головних актів, які у нормативному визначенні парламентів відображають їх представницький характер.

Щодо зазначеної прогалини конституційного визначення Верховної Ради України, то ця обставина посилює потребу певного її заповнення розгортанням конструктивної та інтенсивної практичної діяльності Верховної Ради як єдиного загальнодержавного представницького і законодавчого органу. Неухильне проведення такої лінії сприятиме поглибленню, збагаченню та розвиткові представницької функції Верховної Ради.

З точки зору прогнозу вдосконалення конституційного поняття українського парламенту пов'язується з доповненням ст. 75 Основного Закону таким положенням: Верховна Рада – єдиний представницький і законодавчий орган України. Таке доповнення ст. 75 обґрунтовується тим, що положення – парламент є загальнодержавним представницьким органом всього народу належить до фундаментальних загальновизнаних положень світового конституціоналізму. Саме тому воно сприйняте новими головними актами ряду держав.

Зазначимо, що конституювання парламентів представницькими органами відбулося в названих та інших країнах уже після відмови від доктрини повновладдя парламенту і сприйняття принципу розподілу влад та інституціонування президентури.

Особливе значення для осмислення і вирішення проблеми, суть якої в тому, що Верховна Рада України – єдиний загальнодержавний представницький орган всього народу, має Декларація про державний суверенітет України. її виключна важливість обумовлена тим, що досліджувана проблема – об'єкт даного акту, який вирішує її абсолютно чітко, строго.

Гострими дискусіями супроводжується конституційне вирішення питання про склад і структуру українського парламенту. Мабуть, найбільшу увагу привертала проблема: яким бути парламенту – однопалатним чи двопалатним (бікамеральним)?

Дана проблема – нова проблема теорії і практики українського конституціоналізму. її розробка – важливе завдання вітчизняної юридичної науки.

Опонуючи прихильникам бікамералізму, важливо проаналізувати світовий досвід конституційної правотворчості. Він свідчить, що еволюція структури парламентів виявила тенденцію до відмови від верхніх палат. У Новій Зеландії ліквідовано Законодавчу Раду Парламенту (1950 p.); Конституція Данії інституювала однопалатний фолькетинг (1953 р.); в 1971 p. скасовано верхню палату шведського парламенту; Конституція Португалії 1976 р. передбачила однопалатні Збори Республіки; аналогічне явище характерне для грецьких конституцій 1952 р. та 1975 р.

Заперечуючи авторам, що сповідують бікамералізм в Україні, варто загострити увагу на тому, що двопалатний законодавчий орган не є раціональним у складних умовах життєдіяльності населення, суспільства і держави. А саме ці реальності сьогодні наявні в Україні.

Згідно з фундаментальними положеннями теорії конституційного (державного) права до парламентських прерогатив відносяться: прийняття законів, структуроутворююча і бюджетна сфери, парламентський контроль. Названі прерогативи – загальновизнані у всьому світі.

Конституція України присвячує компетенції Верховної Ради самостійну статтю (ст. 85), що складається із 36 пунктів. Але вона не містить вичерпного переліку повноважень українського парламенту. Насамперед ст. 85 після переліку повноважень Верховної Ради фіксує спеціальне правило: "Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання".

Крім даного запису Конституція має конкретні норми, які встановлюють повноваження Верховної Ради поза переліком ст. 85. Про це, наприклад, свідчить ст. 87, яка передбачає право Верховної Ради розглядати питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри названому органу. А ст. 122 встановлює, що Верховна Рада може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що означає його відставку з посади. Основний Закон має також інші компетенційні норми.

Як з точки зору важливості, так і об'ємності стрижнем компетенції Верховної Ради є повноваження, які пов'язуються з реалізацією законодавчої функції. До них належить: внесення змін до Конституції в межах і порядку, передбачених розділом XIII Основного Закону; прийняття законів (п. 1.3 ст. 85).

Як видно з переліку повноважень ВРУ, парламент України має значні повноваження у багатьох сфера політичного життя суспільства, що вимагає правового закріплення механізму обмеження Верховної Ради як єдиного законодавчого органу, який в нашій державі побудований за допомогою інших конституційних інструментів. Вони стосуються загальноукраїнського референдуму, особливо питання про суб'єктів призначення всенародного волевиявлення. Коли попередній головний акт України відносив прийняття рішень про проведення всеукраїнських референдумів до виключного відання органу народного представництва (п. 18 ст. 97), то новий – закріплює двох суб'єктів призначення всенародного волевиявлення. Це – Верховна Рада і Президент. До того ж нова Конституція містить записи, що гарантують піднесення глави держави над загальнодержавним представницьким органом у сфері прийняття рішень шляхом референдуму. Це досягається незрозумілим і дивним визначенням питань, які становлять предмет референдумів. Однак цілком зрозуміле тільки одне – те, що критерієм розчленування об'єкту референдуму служить забезпечення переваг глави держави над законодавчим органом. Як передбачають ст. 73 та п. З ст. 85 Верховна Рада уповноважена призначати всеукраїнський референдум тільки з одного питання – про зміну території України. Поряд з такою вузькою сферою парламентських можливостей Президент наділений надзвичайно широкими прерогативами. Насамперед вони включають конституційну матерію, зміни щодо Основного Закону. Правом внесення до Верховної Ради законопроекту про внесення змін у розділи: "Загальні засади", "Вибори. Референдум", "Внесення змін до Конституції України", ст. 156 наділяє двох суб'єктів – Президента України або не менше двох третин депутатів від конституційного складу Верховної Ради. У разі його прийняття не менше ніж двома третинами конституційного складу парламенту законопроект затверджується всеукраїнським референдумом. Право його призначення надане тільки Президентові.

Крім конституційного референдуму, Основний Закон закріплює главу держави також суб'єктом, що проголошує всеукраїнський референдум, ініціатором якого виступає народ (п. 6 ст. 106).

Водночас, насторожує прагнення певних структур виконавчої влади звести роль Верховної Ради тільки до законодавчого регулювання. Наукова розробка її повноважень з точки зору світової теорії і практики парламентаризму дає змогу зробити висновок, що окрім прийняття Конституції і законів, Верховна Рада впливає на виконавчу владу: а) беручи участь в інституціоналізації її структур; б) реалізуючи бюджетні повноваження; в) виконуючи повноваження в сфері зовнішньої політики і оборони; г) здійснюючи парламентський контроль; д) реалізуючи судові повноваження.

У зв’язку з цим зміцнення позицій Верховної Ради вимагає інтенсивних, конструктивних та всебічних зусиль, покликаних добудувати та вдосконалити правовий фундамент становлення і розвитку парламентських інститутів шляхом: 1) змін та доповнень Конституції; 2) розробки і прийняття конституційних законів та інших актів; 3) тлумачення Конституції, особливо системного. Цілісна система правового забезпечення діяльності Верховної Ради має вибудувати міцний заслін наступу і натиску на парламентаризм, закріпити всебічні, суворі і повні нормативні гарантії, які б, з одного боку, гарантували провідне місце законодавчої влади в державному механізмі, а з іншого – забезпечували повнокровне і ефективне зідйснення Верховною Радою загальновизнаних світом парламентських прерогатив, зокрема: прийняття законів, бюджетна та структуроутворююча сфери, парламентський контроль.

Інший напрямок зміцнення парламентських інститутів в існуючих умовах правового поля міститься в практичній площині. І все ж таки не звертаючи уваги на недоліки, недосконалість і прогалини нормативної бази, необхідно наполегливо і динамічно розгортати широку і ефективну діяльність Верховної Ради у всіх сферах, що класично притаманні парламентам. Конкретні позитивні результати практичної роботи загальнодержавного органу народного представництва неодмінно змінять співвідношення конституційної моделі Верховної Ради і фактичної на користь останньої.

Такий підхід до заповнення конституційних прогалин не тільки можливий, але й реальний.

У більш широкому плані проблеми розвитку українського парламентаризму як важливого віддзеркалення і водночас підтримки свободи суспільства пов'язуються з парламентським правом.

Юридична теорія, державно-правова практика, а також правосвідомість суспільства сьогодні, здається, одностайно сприймають ідею щодо існування в Україні нової наукової і правової матерії. Але різні аспекти даної проблеми продовжують дискутуватись, відбувається пошук рішень, пов'язаних з місцем парламентського права в загальній системі українського права, співвідношенням конституційного (державного) і парламентського права. Найбільш можливим уявляється бачення парламентського права в якості підгалузі конституційного (державного) права.

В теоретичному плані просування у вирішенні складної, багато-аспектної і актуальної проблеми динамізащї українського парламенту викликає нагальну необхідність розгортання і поглиблення наукових досліджень у цій сфері, а також видання відповідних праць. В такому плані дивує, що підготовлена і рекомендована до друку вченою радою Інституту держави і права монографія "Законодавча влада України" ніякого просування до видання не одержала.

Рішення такого масштабного завдання, яким є становлення і розвиток українського парламентаризму, потребує зусиль всього суспільства. В такому руслі корисним і раціональним уявляється створення конструктивного, широкого руху за формування, зміцнення і розвиток парламентських інститутів в Україні. Він міг би об'єднати народних депутатів, вчених, державних і громадських діячів, представників всіх прогресивних верств суспільства.

Перед завантаженням, ви можете звернутися до адміністратора сайту, та ознайомитися з роботою через Skype (live:intellectnova)

Завантаження буде доступне після авторизації та поповнення балансу на 75 грн

Зайти на сайт

Забули пароль? Ще не зареєстровані?

Подібні матеріали