Дипломна робота «Зовнішня політика України доби Центральної Ради», 2002 рік

З предмету Історія · додано 23.02.2009 02:20 · від Олександр · Додати в закладки
75 грн Вартість завантаження

Зміст

Вступ 4 Розділ 1. Джерела та їх аналіз 14 Розділ 2. Геополітичне становище України доби центральної ради 17 2.1. Співвідношення зовнішньо - і внутрішньополітичних детермінант розвитку української державності в 1917-1918 роках 17 2.2. Україна в геополітичних концепціях першої чверті ХХ століття 33 Розділ 3. Основні вектори міжнародної Політики центральної ради 43 3.1. Україна в польських зовнішньополітичних доктринах 43 3.2. Україна в концепціях і доктринах Угорщини 47 3.3. Україна та „українське питання” в політиці Чехословаччини 52 3.4. Україна в румунських зовнішньополітичних концепціях 57 3.5. Україна в зовнішній політиці Туреччини 61 3.6. Україна в стратегічних планах Німецько-Австрійського блоку 66 3.7. Україна у зовнішньополітичних доктринах США 76 3.8. „Українське питання” в політичній стратегії Росії 79 Висновки 90 Резюме 100 Список використаних джерел і літератури 104

Висновок

1. Радянська історіографія, яка розглядала події Української Народної революції навіть не поставила на порядок денний питання про необхідність конкретно-історичного вивчення діяльності Центральної Ради. Ця проблематика не існувала в радянській історичній науці. Не привернула особливої уваги ця тема і західних дослідників. Лише в останні роки було здійснено кілька досліджень у цьому напрямку.

Послідовне вивчення й осмислення історії Центральної Ради було здійснене її безпосередніми діячами, пізніше українськими емігрантами, згодом істориками української діаспори. Ґрунтовне вивчення історії Центральної Ради є нагальним завданням історичної науки. Брак літератури з цієї теми настільки відчутний, що вихід навіть окремих статей викликає підвищений інтерес як істориків-дослідників, так і широкого загалу. Саме з таким інтересом були зустрінуті монографія О. Копиленка "Сто днів Центральної Ради", брошури О. Романчука, І. Хміля, О. Щуся, А. Гриценко, О. Реєнта, Д. Яневського, серія статей В. Солдатенка. Це — перші кроки новітньої української історіографії, часто обережні, з наголосом на фактичному боці подій, але такі необхідні для подальшого наукового пошуку.

2. На вивченні взаємозв'язків, взаємовпливів зовнішніх і внутрішніх чинників при виборі орієнтирів, визначенні курсів і проведенні політики українського державотворення в 1917 - 1918 рр. незмінно концентрувалася увага фахівців різних галузей знання.

У 1917-1918 рр. керівникам Української Народної Республіки довелось вирішувати доленосні проблеми, пов'язані з вибором орієнтацій в оточуючому світі. Стосовно стосунків із РСФРР практично у всіх фахівців є спільна точка зору, згідно з якою потреби збереження української державності у конфлікті зумовлювали зміну її автономно-федералістського статусу на самостійницький. Відносно ставлення до інших провідних європейських держав у істориків існують істотні розбіжності. Зокрема, поширеною є теза про те, що лідери ЦР у відповідальний момент припустилися помилки, взявши курс не на союз із Антантою, а з країнами Четверного союзу, які не могли допомогти Україні, її незалежності.

На думку автора саме відсутність реальної військової сили та усвідомлення цього урядом ЦР, було однією з вирішальних причин рішучої зміни міжнародних орієнтацій у грудні 1917 р. Цей факт свідчить про відсутність внутрішніх потенцій для свого захисту і пояснює вимушеність характеру Брестської угоди, кваліфікує її як тактичний крок.

Тенденцiї геополiтичних орієнтацій діячів УНР чекають на невiдкладний аналiз i засвоєння всього корисного. Вирiшення проблеми геополiтичної переорiєнтацiї потребує вiд наших iнтелектуальної, полiтичної та наукової елiт подолання релiктiв гетто-ментальностi і вироблення україно-центричної свiтоглядної моделi, яка задаватиме систему координат проектовi подальшого розвитку країни.

3. На початку ХХ ст. в Польщі існували дві впливові і популярні політичні доктрини щодо України - «інкорпораційна» і «федераціоністська», що базувалися на ігноруванні прав українського народу на самовизначення і висували претензії на володіння українськими землями. В цих доктринах незалежній Україні місця не було.

Вперше українське питання на державному рівні і як окрема проблема Східної Європи постало в Угорщині на початку 1918 р. у зв'язку з проголошенням УНР незалежності та підписанням 9 лютого 1918р. Берестейського мирного договору з Центральними державами. Політика Будапешта базувалась на тому, що виникнення й існування української держави стане небезпечним прецедентам для багатонаціональної монархії. Україна вважалась потенційно найнебезпечнішим суперником, бо у прагненні до об'єднання своїх земель в єдину держану загрожувала східним кордонам Австро-Угорщини. У період народно-демократичної та соціалістичної республік в Угорщині (1918-1919рр.) угорсько-українські взаємини набули повноцінного розвитку. Однак зусилля Угорщини в українському питанні не принесли успіху, бо радянська Росія зі свого боку не визнала незалежної української соціалістичної держави, збройна нав'язала їй комуністичну владу більшовицького зразка.

Однією з важливих складових зовнішньополітичного курсу ЧСР від самого початку її утворення була політика щодо України. Ця політика зазнавала змін під впливом різних обставин і значною мірою була обумовлена загальним ставленням Чехословацької республіки, її керівників і політичних діячі до українського питання української державності й українців узагалі. У той же час вона багато и чому залежала від ставлення до України Антанти, країн - учасниць Паризької мирної конференції, від розвитку подій у Росії і на українських землях, від ситуації на російсько-українському фронті, від політики Австрії, Угорщини, Польщі і Німеччини щодо України і, нарешті, від того, яка течія в політичних колах ЧСР брала гору - проросійська, імперська (К.Крамар і його оточення) чи та, що симпатизувала національно-культурним прагненням та ідеям державності українців (Т.Масарик, Е.Бенеш та ін.) і яка стала в 20-х роках пасивною.

Зовнішньополітична стратегія правлячих кіл Румунії на початку XX ст. базувалася на концепції об'єднання усіх «румунських історичних провінцій» в «унітарну національну румунську держану», причому українські землі північної частини Буковини і півдня Бессарабії розглядались як частина «Великої Румунії».

Румунія вступила в Першу світову війну з метою приєднання нових територій і створення „Великої Румунії”. Чи не найголовнішим об'єктом зазіхань були етнічні українські землі.

Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині за часів Першої світової війни, коли ідея визволення України за допомогою держав Четвірного союзу знаходить повне співчуття й підтримку з боку керманичів турецької політики. Перші українсько - турецькі контакти припадають на початок Першої світової війни і пов'язані з діяльністю місії Союзу визволення України (СВУ) в Константинополі.

Ще до вступу у війну Туреччини Союз визволення України виступив з відозвою до турецького народу. Ця Відозва - перший офіційний документ у новітніх відносинах між Україною і Туреччиною. Україна і Туреччина трактувались як союзники, що мають спільного противника в особі російського царизму.

Але реальні можливості українсько - турецького співробітництва, особливо в умовах війни, виявились обмеженими.

Німецька політика щодо Східної Європи, зокрема України, формувалася в трьох центрах, які істотно впливали на дії німецького уряду. Пангерманська ліга і Партія батьківщини ставили за мету розбити Російську імперію і відсунути її кордони далеко на схід. Український рух брався ними до уваги як чинник, що послабить Росію. Існування незалежної України розглядалося виключно в межах стратегії німецької експансії на Схід. У своїх планах пангерманісти передбачали німецьку колонізацію Галичини і Чорноморського узбережжя. Друга — журналістсько-академічна група, найвідомішим представником якої був Пауль Рорбах, виступала за унезалежнення неросійських народів Російської імперії. Україна потенційно розглядалася головним форпостом у Східній Європі проти експансії Росії на Захід. Нарешті, третя група, очолювана проф. Отто Гершем, розвивала політичний напрям Бісмарка на утримання з Росією добросусідських відносин і виходила з того, що Росія залишиться неподільною державою.

Оточення кайзера і штаб-квартира збройних сил лавірували між поглядами пангерманської ліги і групи О.Герша, а канцлер і Міністерство закордонних справ схилялись до рекомендацій групи П. Рорбаха. Канцлер Бетман-Гольвеґ на початку світової війни брав до уваги можливість організації та підтримки революційних національних рухів у царській імперії. У меморандумі до німецького посла у Відні він згадував про наміри Німеччини викликати повстання на Україні, створити з України, Конгресової Польщі, Прибалтики і Кавказу буферні держави.

Розпад царської Росії прискорив кристалізацію німецької політики щодо України. Парадоксально, але Берлін схилявся до підтримки принципу національного самовизволення, попри небезпеку зростання національних рухів на територіях, що перебували під його контролем.

Зацікавлення Німеччини Україною стрімко зростало протягом 1917 року. Поступово щезав елемент двозначності к українській політиці Берліна. Офіційні німецькі умови миру, датовані 19 серпня 1917р., відзначали, що, крім визнання новоствореної Польської держави, Німеччина буде відстоювати права на суверенітет України, Фінляндії, Балтійських провінцій, Фламандії, Ірландії, Єгипту і Персії.

25 жовтня 1917 р. на зустрічі канцлера Міхаеліса з начальником політичного відділу Головного командування німецької армії генералом Бертенверфером було окреслено загальні контури німецьких планів щодо України. Зважаючи на її винятковий економічний потенціал, армія мала підтримувати німецькі промислові інтереси в Україні. Зазначалося, що відокремлення України від Росії значно послабило б Росію в усіх аспектах, відсунуло б її від Балканів та чорноморських проток і забезпечило б для Німеччини суходольний шлях через Балкани на Близький Схід. Армія, таким чином, ініціювала нову німецьку політику щодо України, а новий канцлер погодився з цим без застережень.

Однак реалізація нової стратегії утруднювалася надто швидкими політичними змінами в Україні. Звернення до Німеччини по військову допомогу у боротьбі з більшовиками надійшло від українських делегатів після підписання мирного договору, в умовах очевидної кризи київського уряду. Війська Німеччини увійшли в Україну.

Австро-Угорщина в українській політиці виявляла особливу активність, оскільки Габсбурґзька монархія володіла «українським П'ємонтом» — Галичиною, а деякі політики у Відні плекали надію на приєднання за сприятливих обставин Наддніпрянської України.

У листопаді 1914 р. австрійський міністр закордонних справ Берхтольд зазначав, що головна мета в цій війні полягає у довготривалому ослабленні Росії, і тому, на випадок перемоги Австрія приступить до створення незалежної від Росії Української держави. Розрахунок на відокремлення України від Росії переважав у австрійській політиці, починаючи з перших днів світової війни. У той же час існувало розуміння що майбутня Українська держава повинна бути незалежною і не керуватися зі Відня, бо ж монархія не витримає прирощення до неї ЗО мільйонів нових українців.

На рубежі XIX та XX століть базовою офіційною доктриною зовнішньої політики США була доктрина ізоляціонізму.

Аж до початку Першої світової війни поняття „українське питання” і „Україна” були для офіційного Вашингтона terra incognita.

Навіть будучи безпосередньо причетними до ускладнень, навколо „українського вузла” у центрі Європи 1917-1919рр., США не здійснювали окремого курсу щодо України. Вашингтон розглядав його щонайбільше як складову своєї політики щодо Росії. До певної міри можна говорити лише про політику Сполучених Штатів в „українському питанні”. У глобальних інтересах США Україну зараховували до „зони байдужості”.

Політична доктрина Росії щодо України, домінантою якої від часу Переяславської ради був принцип централізму та викорінення будь-яких проявів „національного сепаратизму”, не зазнала на початку ХХ ст.., попри виразну тенденцію до наростання українського визвольного руху, жодних принципових змін. Імперська політика обґрунтовувалась низкою різноманітних теорій, за якими на теренах від Карпат до Тихого океану живе єдиний російський народ, котрий розмовляє єдиною російською мовою, має єдині історичні традиції.

З початом Першої світової війни політика царського уряду щодо України визначалася завданням практично реалізувати двоєдину стратегічну мету. По-перше, Росія прагнула максимально розширити зовнішній простір шляхом політичної інкорпорації західноукраїнських земель (Галичини, Буковини, Закарпаття). По-друге, прилученням західного регіону самодержавство розраховувало добитися й внутрішнього оздоровлення країни, раз і назавжди розв'язавши українське питання в столипінському дусі.

З крахом царського режиму в Росії верховна державна влада на період до скликання Всеросійських Установчих зборів перейшла до Тимчасового уряду. В Україні численні представницькі форуми і найвпливовіші політичні партії висловлювалися за створення національно територіальної автономії. Ця вимога й була сформульована в заяві делегації Центральної Ради, Тимчасовому урядові і Виконавчому комітетові рад.

Відповідь петроградських владних структур на домагання українців була негативна. Уряд не волів визнавати Центральної Ради як виразника інтересів усього українського народу, оскільки вона не була обрана всенародним волевиявленням. Крім того, своє рішення уряд вмотивовував і тим, що видання акта про автономію України належало виключно до компетенції Всеросійських Установчих зборів.

Не знайшовши підтримки в Петрограді, Центральна Рада 10 червня 1917 р. видала І Універсал. Хоч у документі прямо й не вказувалося про встановлення в краї автономного устрою, проте було засвідчено про спрямування української політики. Петроград вирішив удатися до переговорів, внаслідок чого було досягнуто певного компромісу.

Центральна Рада на засіданні 9 серпня 1917 р., базуючись на засадах нічим не обмеженого права на самовизначення націй, ухвалила рішення про якомога скоріше скликання Установчих зборів етнографічної України з тим, щоб саме населення краю вирішило питання про політичний устрій України та її ставлення до Росії.

Практичні кроки українського керівництва, спрямовані на скликання Установчих зборів, призвели до нового конфлікту між Києвом і Петроградом.

У жовтні 1917 р. внаслідок перевороту до влади в Росії прийшла ліворадикальна більшовицька партія, політична доктрина якої всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики підпорядковувала виключно „інтересам” класової боротьби пролетаріату за утвердження нових форм організації державного життя. У контексті реалізації цього стратегічного завдання Україні з огляду на її матеріальні ресурси та геополітичні характеристики відводилася першорядна роль.

Засадничі принципи нової влади в питанні про національності були сформульовані 15 листопада 1917р. (за новим стилем) в „Декларації прав народів Росії” Документ не порушував унітарної структури імперського державного комплексу і позасвідчував намірів нової влади змінити його в майбутньому. Радянський уряд формально гарантував усім національним спільнотам рівність і суверенність, вільний розвиток національних меншин та етнічних груп, скасування будь-яких національних і національно-релігійних привілеїв і обмежень та декларував право народів Росії на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійних держав. Втім, Раднарком не встановлював хоч би якогось порядку використання й здійснення проголошеного права.

У відповідь на більшовицький переворот Центральна Рада оприлюднила 20 листопада 1917р. III Універсал, яким заявила про тверду рішучість перейти до впорядкування політичного життя України в межах власних державних форм. Проголошуючи Українську Народну Республіку (в складі дев'яти українських губерній), Центральна Рада водночас наголошувала, що не відокремлюється від Росії, але докладе всіх зусиль, аби Російська республіка стала „федерацією рівних і цільних народів”.

Більшовики, вважаючи себе спадкоємцями попереднього режиму на всьому геополітичному просторі імперії й прагнучи надалі зберегти за собою керівництво всеросійським державним проводом, змушені були якось на це реагувати. Ідеологічною основою інтервенції стало нове обґрунтування партійними теоретиками принципу права народів на самовизначення.

17 грудня 1917р. Петроград у „Маніфесті до українською народу з ультимативними вимогами до Української ради” формально визнав УНР, але водночас заявив, що, оскільки Центральна Рада провадить „буржуазну політику”, то ця обставина позбавляє можливості визнання Ради.

Зважаючи на політичну ситуацію, Центральна Рада проголосила IV Універсалом самостійність України, розраховуючи, що тим самим вдається створити своєрідний легітимний бар'єр перед загрозою подальшого поширення руйнівних процесів. УНР стає самостійною, суверенною державою. УНР задекларувала бажання жити в мирі з усіма сусідніми державами і одночасно зазначила, що жодна з них не має права втручатися в у її внутрішні справи.

Мир з Центральними державами був підписаний 9.02.1918 року. Коли Центральна Рада під натиском більшовиків змушена була залишити Київ постало питання про запрошення німецьких військ. Оволодівши Україною німці почали втручатися в цивільне управління, арештовували, судили, розстрілювали. 29 квітня 1918 р. була розігнана Центральна Рада і встановлена гетьманщина.

Перед завантаженням, ви можете звернутися до адміністратора сайту, та ознайомитися з роботою через Skype (live:intellectnova)

Завантаження буде доступне після авторизації та поповнення балансу на 75 грн

Зайти на сайт

Забули пароль? Ще не зареєстровані?

Подібні матеріали