Дипломна робота «Історія та шляхи вирішення придністровського конфлікту», 2009 рік

З предмету Історія · додано 14.10.2011 21:18 · від Янчик · Додати в закладки
75 грн Вартість завантаження

Зміст

Вступ 3-8 Розділ 1 Історія виникнення придністровського конфлікту на поч. 80-х рр. XX ст 9-29 1.1. Історія виникнення Придністровського регіону та причини виникнення Придністровського конфлікту 9-21 1.2. Етапи розвитку Придністровської проблеми 22-29 Розділ 2 Шляхи врегулювання придністровського конфлікту 30-54 2.1. Участь України, Росії та Румунії в переговорному процесі щодо вирішення конфлікту 30-44 2.2. Європейський Союз у врегулюванні конфлікту між Молдовою та Придністровською Молдавською Республікою 45-54 Розділ 3 Українська ініціатива щодо врегулювання молдово-придністровського конфлікту 55-76 3.1. Стан і перспективи реалізації політики України щодо врегулювання конфлікту 55-68 3.2. Шляхи і засоби посилення ролі України в придністровському врегулювані 69-76 Висновки 77-82 Список використаних джерел та літератури 83-92

Висновок

Врегулювання Придністровського конфлікту сьогодні є одним з найголовніших питань безпеки не лише країн–учасниць цього конфлікту та країн–гарантів його вирішення. Придністров’я постає наріжним каменем безпеки всієї Європи. За 17 років існування зазначеного конфлікту було чимало спроб розв’язати цей «гордіїв вузол», проте всі вони виявилися марними. Через постійну неузгодженість позицій безпосередніх учасників конфлікту, процес переговорів щодо врегулювання «заморожувався» знов і знов.

В даній роботі було простежено історію розвитку Придністровського конфлікту. 2 вересня 1990 року на II Надзвичайному з'їзді народних депутатів Придністров'я приймається Декларація про утворення Придністровської Молдавської Республіки. Це рішення обґрунтовується тим, що у момент утворення МРСР в 1940 році на території Лівобережного Подністров’я існувала Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка у складі Української РСР, створена 12 жовтня 1924 року.[34, 124]

З осені 1990 року починається озброєне протистояння між ПМР і Молдавією. 2 листопада була зроблена спроба ліквідації місцевих органів влади в Дубоссари силами молдавського ЗПОПа (загін поліції особливого призначення). На думку Придністровської сторони в озброєних акціях участь брали молдавські націоналісти з відома, а часто і під керівництвом, кишинівських силових відомств. У ПМР тільки восени 1991 року з'являється Республіканська гвардія і створюється Комітет з Оборони і безпеки. А ще через рік, 8 вересня 1992 року ухвалою Уряду ПМР була визначена структура і терміни формування озброєних сил, 23 вересня призначається в.о. міністра оборони полковник С.Г. Хажєєв.[21, 83]

Основні події конфлікту доводяться на березень-липень 1992 року, коли протиборчі сторони вели активні бойові дії. Зокрема, в районах Бендер і Дубоссар розвертаються повномасштабні бої із застосуванням артилерії і танків.

В ході озброєної фази конфлікту в 1992 році з боку Придністров'я загинуло 284 військовослужбовців (з урахуванням померлих від поранень — 364) і більше 600 мирних жителів.[26, 111]

Значної уваги заслуговує і військовий аспект проблеми, оскільки збройна ескалація Придністровського конфлікту у 1992 році спричинила появу чинників і явищ, які становили загрозу державним інтересам України. Існуюча нині ситуація „холодної війни” між Республікою Молдова і Придністров’ям та події у Кавказькому регіоні вказують на можливість рецидиву збройної ескалації конфлікту навіть у більш гострій формі.

Дослідивши передумови виникнення Придністровської проблеми, було визначено причини, які призвели до ситуації в Придністров’ї. Їх можна поділити на історичні, геополітичні, економічні, культурні [29, 103]. Сторони конфлікту розраховували насамперед на зовнішню підтримку. Офіційний Кишинів чекав на підтримку з боку Румунії, а Придністров’я – із боку союзного центру. Готовність зовнішніх гравців надати таку допомогу посилювала впевненість сторін у перемозі та схильність до розв’язання конфлікту збройним шляхом. Військова допомога офіційному Кишиневу з боку Румунії та готовність 14-ї російської армії виступити на боці Тирасполя створили умови для переходу конфлікту з латентної стадії у стадію збройної експансії. Проте під юрисдикцією Кишинева були лише загони внутрішньої міліції, яка, на відміну від 14-ї російської армії, що мала важке озброєння, зокрема й артилерію, була озброєна автоматами Калашникова та пістолетами. Економічний чинник також відіграв не останню роль. За часів Радянського Союзу в Придністров’ї концентрувалося близько 60 відсотків економічних потужностей Молдовської РСР. Індустріально регіон був розвиненіший, ніж інші аграрні райони Молдови, левову частку ВВП республіки забезпечували саме підприємства Східного регіону. Завдяки цьому придністровська сторона й мала деякі переваги: придністровська еліта була впевнена, що в разі створення суверенної держави економічно вона буде забезпечена, тобто зможе самостійно розвиватись і практично не залежатиме від Молдови та її керівництва. У Придністров’ї розташовувалися підприємства високотехнологічних галузей виробництва. Індустрія цього регіону більшою мірою була пов’язана з Україною й Росією. Молдова, навпаки, як аграрна держава намагалася усіма силами не втратити такого «ласого шматка» – економічно розвиненого Придністров’я.

Проаналізувавши причини та передумови конфлікту у Придністров’ї, його можна визначити як національно-політичний, позаяк він має ознаки і політичного, і національного конфліктів.[38, 169]

Щодо еволюції конфлікту, то він складався з 4 фаз.

Перша фаза – 1989-1992 роки – характеризується мобілізацією сторін, структуризацією та латентним ходом конфлікту. В цей період відбувається консолідація двох еліт – з одного боку консервативної придністровської, орієнтованої на збереження СРСР та економічних зв’язків із Росією та Україною; з іншого – націоналістичної молдавської, яка прагнула незалежності Молдови та зближення її із Румунією. Приводом для конфлікту та основним засобом мобілізації суспільної підтримки в Придністров’ї стале мовне питання.

Друга фаза – з березня по липень 1992 року. В цей період збройними силами Молдови здійснюється спроба розгромити військові формування в Придністров’ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь республіканської (молдовської) армії. Загони ПМР мали у власному розпорядженні важку зброю 14 армії, в той час як молдовські війська взагалі майже не мали важкої зброї. Отже, їхній наступ було швидко зупинено; лінія фронту стабілізувалася.

Третя фаза конфлікту – із моменту підписання Московських угод 21 липня 1992 до сьогодні – є фазою деескалації та пост-конфліктного врегулювання. В її основі – погоджені двосторонні заходи із відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями 1992 року гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров’я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови. Тут йдеться про побоювання приєднання Молдови до Румунії, які існували в 1990-х роках. Такий компроміс виявився нестабільним, і в 1994 році НБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, яким Придністров’ю гарантувалися широкі права автономії.

Четверта фаза – деескалація конфлікту й перехід до мирного врегулювання. З грудня 2005 року в офісі ОБСЄ в Тирасполі розпочався новий раунд переговорів з урегулювання придністровського конфлікту у форматі «5+2». Працювали посередники – представники країн–гарантів Росії й України, ОБСЄ, а також спостерігачі від США та Євросоюзу, придністровську делегацію представляли міністр закордонних справ ПМР Валерій Лицка, молдавську – міністр реінтеграції Василь Шова.[37, 13-14]

Щодо визначення місця Російської Федерації у конфлікті, то вона відіграє ключову роль у переговорному процесі щодо врегулювання конфлікту, частіше виступаючи не в якості посередника, який об’єктивно оцінює ситуацію, а як гравецьзі своїми власними інтересами. Росія не проти врегулювання конфлікту, вона зацікавлена в урегульованості, проте заснованій на задоволенні її інтересів. По–перше, Придністров’я повинне мати вирішальний вплив у відносинах з Кишиневом, навіть якщо цей можливий поділ влади на практиці не матиме майбутнього. По–друге, Росія має виступати головним арбітром і бути основним зовнішнім гарантом об’єднаної Молдови через потенційно низьку життєздатність оновленої країни. По–третє, російський механізм урегулювання обов’язково включає військову присутність.

Росія була і залишається найвпливовішим актором у розв’язанні всіх «заморожених» конфліктів на пострадянському просторі, зокрема конфлікту навколо Придністровського регіону. Фактично всі невизнані країни, які з’явилися в результаті розпаду Радянського Союзу, пов’язують своє майбутнє переважно з Російською Федерацією, що постійно підтверджується референдумами у цих державотвореннях та загальною орієнтацією як населення, так і лідерів Придністров’я, Абхазії та Південної Осетії.

Політика ЄС, США та міжнародних організацій – ОБСЄ, РЄ та НАТО – націлена на залучення країн Південно-Східної Європи, зокрема, Молдови до процесів європейської інтеграції. На думку ЄС придністровський конфлікт, на нинішній день, базується на економічній складовій, тому має найбільше шансів для швидкого врегулювання. Невдоволеність придністровських економічних агентів невизнаним статусом регіону, який підтримується придністровським режимом, економічний тиск збільшує шанси на внутрішню демократизацію. З іншого боку, європейський поступ Молдови та чіткі європейські перспективи підвищать привабливість спільної молдовської держави для жителів Придністров’я.

НАТО виступає за виведення російських військ і озброєнь з території Придністров' та за збереження територіальної цілісності Молдови і відновлення переговорів з придністровського врегулювання у форматі "5 +2" (Росія, Україна, ОБСЄ, ЄС, США, Молдова, Придністров'я).Також представники Парламентської асамблеї підтримують зусилля нинішньої влади Молдови з європейської інтеграції, просування демократичних та економічних реформ.[104]

Політика румунської сторони спрямована на тісну інтеграцію та можливе створення єдиного простору, враховуючи спільну історію, одну культуру і мову, традиції. Не випадково румунське керівництво на чолі з Траяном Бесеску публічно декларують про возз’єднання Молдови з Румунією в процесі євроінтеграції. А відтак Румунія бачить свій моральний і політичний обов’язок у тому, щоб підтримати Молдову у її найшвидшому вступі в ЄС. Проте на тлі відновленого і досить активного політичного діалогу з Москвою стосунки між Молдовою і Румунією стали прохолодними та недовірливими, тому на даному етапі позиції Румунії доволі слабкі.[54]

Україна як одна з країн-гарантів найпослідовніше демонструє свою політичну волю, спрямовану на остаточне врегулювання Придністровського конфлікту. Бо він безпосередньо торкається інтересів її національної безпеки. Остаточна врегульованість придністровської проблеми важлива для України ще й тим, що створює умови для швидкого просування її шляхом європейської інтеграції. Однак це зовсім не означає, що в майбутньому на політику чи позицію України не впливатимуть зовнішні й внутрішні чинники. Залежно від обраного Україною курсу змінюватиметься і її позиція стосовно врегулювання Придністровського конфлікту. Дотримуючись обраного курсу на євроінтеграцію, Україна й далі активно сприятиме якнайшвидшому вирішенню конфлікту, оскільки це дасть їй певні бонуси на шляху до Європи. Серед усіх етнополітичних конфліктів на теренах колишнього СРСР саме придністровська проблема є найактуальнішою для України. Це обумовлено тим, що конфлікт у Придністров’ї впливає на стабільність поблизу кордонів, реалізацію європейських та євроатлантичних амбіцій, а також претензії на регіональне лідерство, у т.ч. в рамках ГУАМ.

Перед завантаженням, ви можете звернутися до адміністратора сайту, та ознайомитися з роботою через Skype (live:intellectnova)

Завантаження буде доступне після авторизації та поповнення балансу на 75 грн

Зайти на сайт

Забули пароль? Ще не зареєстровані?