Дипломна робота «Правовий статус церкви в Російській державі», 2005 рік

З предмету Право · додано 02.04.2011 12:04 · від Inna26 · Додати в закладки
75 грн Вартість завантаження

Зміст

Вступ 3 Розділ 1. 5 Введення християнства на Русі й правове оформлення статусу церкви в давньоруській державі 5 1.1. Прийняття християнства 5 1.2. Формування й розвиток церковної організації 8 1.3. Церковна юрисдикція 13 1.4. Міжнародний статус давньоруської церкви 21 1.5. Участь церкви в політичній діяльності 26 1.6. Церква й монголо-татарське ярмо 33 Висновки по розділу 35 Розділ 2. 36 Церква в історії Московської Русі 36 2.1. Церква й утворення Російського централізованої держави 36 2.2. Боротьба за підпорядкування церкви державі. Установа патріаршества 42 Висновки по розділу 49 Розділ 3. 51 Церква в системі держави Російської імперії 51 3.1. Державні перетворення й церква в першій половині XVIII ст. 51 3.2. Реформування церковності, секуляризація 59 Висновки по розділу 73 Висновки 75 Список використаної літератури 79

Висновок

Отже, дослідивши тему „Правовий статус церкви в історії Російської держави” можна зробити такі висновки:

Прийняття на Русі християнства як державної релігії визначалося рядом причин. Виникнення в VIII-IX ст. класового ранньофеодального устрою стало результатом зв'язаних один з одним процесів. Це було переростання родової й племінної знаті пізніх етапів первіснообщинного ладу в місцевих князів, союзів племен - у державні організації, соціальної нерівності усередині традиційних колективів, що мали різне походження, як функціональне, так і майнове, - у нерівність класову. Складовою частиною цих процесів була поява в складі челяді поряд із бранцями - іноплемінниками й іноземцями - також і рабів-співвітчизників.

Формування місцевих князювань і створення на їхній основі в IX ст. Давньоруської держави із центром у Києві, заснованої на ранньофеодальній експлуатації у формі централізованої ренти, вимагало й змін в ідеологічній області, в релігії. Спроби протиставити християнству реформований язичеський культ не привели до успіху. Найкраще ці вимоги могла задовольнити світова релігія, сама створена в умовах пізньої античності, пристосована до феодального суспільства й відповідаюча тій стадії розвитку, у яку вступила Русь. Християнство, як пануюча релігія в середньовіччя, освячувало класову нерівність, відносини панування й підпорядкування, феодальну структуру суспільства, обожнювало державну владу, що цілком відповідало умовам Русі.

Поширення християнства проводилося князівською владою й церковною організацією, що формується, насильно, при опорі не тільки жрецтва, але й різних верств населення.

Основними правовими актами, що визначали правовий статус церкви в Давньоруській державі були “Устави про церковні суди”, які затверджувалися великими київськими князями. До юрисдикції церкви в Давній Русі належало три великих кола судових прав, обумовлених структурою феодального суспільства. Це, по-перше, судова влада над всім християнським населенням Русі, але лише з певних справ, що не підлягають князівському, світському суду (тяжи єпископські або церковні суди, за термінологією джерел); по-друге, право суду над деякими групами цього населення (церковні люди, за тією ж термінологією) незалежно від території, де вони жили, але вже з усіх справ, точніше, за тими, які вдалося захопити публічній владі; по-третє, судова влада над населенням тих земель, які були феодальною власністю церковних організацій. У подальшій історії юрисдикції церкви, у XІII-XIV ст., ці три сфери, змінюючись у своєму обсязі, залишаються основою судової пласти церкви.

Сформована наприкінці X ст. з ініціативи київського князя й за згодою з Константинополем, київська митрополія була формально однією з 60 митрополій константинопольського патріархату. Главою його був патріарх Константинополя зі своєю радою й штатом. Разом з тим безсумнівним авторитетом у константинопольській церкві володів й імператор, що мав сакральні функції й була номінального главу християнського миру.

Однак київська митрополітна єпархія значно відрізнялася від інших за багатьма характеристиками, що ставило її об'єктивно в зовсім особливі умови. Мало того, що це була саман більша з константинопольських митрополій, її границі збігалися із границями іншої держави, вона охоплювала територію, населену іншим народом, що говорив на іншій мові й мав іншу писемність. Київська митрополітна єпархія охоплювала територію Давньоруської держави з його правлячими династіями, політичними й правовими традиціями. Таким чином, на відміну від більшості митрополітних єпархій Константинополя, вона являла собою національну й державну церковну організацію.

Утворення єдиної держави наприкінці XV ст. поставило в порядок денний питання про знищення в країні останніх вогнищ політичної відособленості. Напівнезалежна церква з її величезними земельними володіннями, що включали до третини всіх населених місць Росії, була своєрідним феодальним утворенням усередині держави. Широкі імунні права, яких світські землевласники в той час, як правило, були позбавлені, перешкоджали здійсненню державних фінансових і судових повноважень у вотчинах духовних феодалів. Ідеологи сильної войовничої церкви схильні були відводити монархові підлеглу роль у порівнянні з вищими духовними ієрархами. Подібність соціально-економічного положення великих церковників і світської феодальної аристократії породжувало між ними ідеологічну близькість, із чим московські государі не могли й не хотіли миритися. Тим часом вищі церковнослужителі - єпископат - протиборствували ліквідації матеріальних основ ідеологічного й політичного престижу церкви. Єпископат володів не тільки великими земельними володіннями. У його розпорядженні був значний штат військових слуг - бояр і дітей боярських. Особливо багато васалів перебувало при дворі московського митрополита. Очолювала їх своєрідна митрополітна боярська дума, що відала господарством митрополії. Особливі намісники й інші посадові особи становили апарат глави російської церкви, що по своїй могутності не уступав найбільшим питомим князям. Тому уряду насамперед потрібно було зломити опір керівництва російської церкви.

Протягом ряду століть обґрунтування влади самодержавного царя й всієї очолюваної їм системи державного керування трималося «на двох положеннях: божественному походженні влади і її спадкоємній передачі в роді російських «скипетродержавців». Подібне спрощене обґрунтування необмеженої влади самодержця до XVIII ст. втратило свою переконливість і силу. Право на керування країною повинне було підкріплюватися певними гарантіями, що таке керування служить благу народу. Сліпа віра в те, що самодержавство призначене до правління народом «неземною силою», повинна була потіснитися, поступаючись місцем переконанню, що політика самодержця виходить із розуміння назрілих реальних потреб народу, країни, держави.

Отже, практичне значення розглянутої теми полягає у сучасному тлумаченні й аналізі стану православної церкви на території Росії, а також її правового статусу в історії Російської держави, у щільному розгляді головних тенденцій введення християнства на Русі, основних уставі й правових основоположень православної церкви в різні періоди свого розвитку: в феодальному суспільстві, в період Московської Русі та в Російській імперії часів Петра І.

Ми зібрали й проаналізували наукові джерела з даної проблеми як сучасних авторів й науковців, так й дослідників 19-20 ст.

Перед завантаженням, ви можете звернутися до адміністратора сайту, та ознайомитися з роботою через Skype (live:intellectnova)

Завантаження буде доступне після авторизації та поповнення балансу на 75 грн

Зайти на сайт

Забули пароль? Ще не зареєстровані?