Курсова робота «Утворення англосаксонського королівства», 2008 рік

З предмету Історія · додано 22.10.2010 19:12 · від Сметанюк Інна · Додати в закладки
35 грн Вартість завантаження

Зміст

Вступ 3 Розділ І. Падіння римської влади в Британії та початок англосаксонського вторгнення на її територію 10 Розділ ІІ. Епоха англосаксонської Гептархії 20 Розділ ІІІ. Процес і передумови утворення єдиного англосаксонського королівства 31 Висновки 44 Список використаних джерел та літератури 50

Висновок

В ІІІ столітті Римська імперія зіштовхнулася з великою кількістю проблем, які зачепили усі сфери життя. Основною проблемою були нашестя і масове захоплення варварськими племенами її земель. Вони змусили Рим змінити експансію на стратегічну оборону. Щоб захистити бодай свої центральні території від загарбників імперська влада вирішила відкликати свої війська із віддалених куточків імперії, практично залишивши народи, які там проживали, без захисту перед варварською навалою.

Серед покинутих римлянами земель були і Британські острови. Одразу після евакуації імперських військ Британія опинилася без будь-якої реальної центральної влади і стала ласим шматком для численних навколишніх варварів, яких раніше стримувала військова сила Риму. Напади відбувалися фактично з усіх боків: з заходу – ірландські скотти, з півночі – пікти, зі сходу та півдня – рухливі загони морських розбійників-германців. На прохання про допомогу колишньої провінції Рим відповів відмовою, і бриттам, які за спокійних римських часів втратили войовничість, довелося наймати собі вояків на стороні. Останні складалися із представників племен, що мешкали уздовж Північного моря: саксів, англів та ютів.

Однак ця затія обернулася крахом для бриттів. Вчорашні найманці перетворилися на загарбників, які поступово розпочали завойовувати територію Британії. Англосаксонське завоювання Британії продовжувалося більше ніж 150 років і закінчилось в основному на початку VІІ ст. Настільки тривалий характер завоювання пояснюється перш за все тим, що кельтське населення Британії вчинило англосаксонським завойовникам завзятий опір.

В процесі завоювання англосакси винищили велику кількість кельтського населення. Частина кельтів була витіснена з Британії на континент, де вони поселилися на півострові Арморіка в Галлії, який отримав пізніше назву Бретань, а частина перетворена на рабів і залежних людей, які були зобов’язані платити завойовникам данину.

Незалежність відстояли тільки гірські кельтські області на заході Британії (Уельс і Корнуолл) і на півночі (Шотландія), де продовжували існувати племінні об’єднання, які перетворилися згодом у самостійні кельтські князівства і королівства. Повну незалежність від англосаксів зберіг і населена кельтами Ірландія.

Англосаксонські вожді заснували багато королівств, які не складали якоїсь федерації чи спільності, і постійно ворогували між собою. Частково вони за назвами та межами збігалися із етнографічними та діалектними групами завойовників. Так, чотирьом етнічним групам саксів (західні, середні, південні та східні) відповідали королівства Уессекс, Мідлсекс, Суссекс та Ессекс. Англи поділялися на дві гілки – північну та південну. “Північний народ” утворив королівства Берніку, Дейру, з них згодом Нортумбрію, а “Південний” – Ліндсей, Мерсію, Східну Англію. Нечисленні юти володіли південно-східним королівством Кент.

Початкове розмежування груп завойовників поступово замінялося зближенням та мішаними шлюбами. Культурні та мовні відмінності англів та саксів і так були незначні, а через деякий час можна говорити про утворення єдиного народу. Найдовше своєрідність зберігав ютський Кент.

Але етнічне зближення не обов’язково передбачало досягнення політичної єдності. В умовах примітивної економіки, поганих шляхів сполучення та відсутності сильного спільного ворога усі об’єднання цих варварських королівств були тимчасовими і залежали виключно від особистої вдачі певних королів. У результаті боротьби між ними закріпилося сім найбільш значних: Ессекс, Суссекс, Уессекс, Нортумбрія, Мерсія, Східна Англія та Кент. Саме тому цей період в історії Англії і отримав доби семикоролів’я або Гептархії. Найбільш могутніми серед цих королівств виявилися Нортумбрія, Мерсія та Уессекс. Вони були розташовані найвигіднішим чином для продовження нападів на бриттів. Уессекс зміцнів у 60-ті роки VІ ст. і є одним з перших англосаксонських королівств. Мерсія не має ранньої традиції, лише від VІІ ст. дійшов список областей, з яких мерсійський король брав данину. Нортумбрія посилилася з кінця VІ ст. в результаті приєднання Бернікою Дейри. На початку VІІ ст., уклавши союз із королівством бриттів Стретклайд, Нортумбрія продовжила боротьбу з князями бриттів у південній Шотландії.

До кінця VІ ст. англосакси залишались язичниками. В період понтифікату папи Григорія Великого почалася активна християнізація англосаксонських королівств. Раніше за всіх прийняв християнство Кент у 597 році, і тільки у 625 році – Нортумбрія. Мерсія ще довго залишалася оплотом язичництва.

Із семи англосаксонських королівств в добу Гептархії один король вважався старшим і носив титул бретвальда. У нього були значні маєтки в підлеглих королівствах; він також мав одержувати данину від молодших королів. Політична історія VІІ-VІІІ ст. характеризується боротьбою королівств за панування на острові. Спочатку більший вплив мало найрозвинутіше з них – Кент, потім зросла вага більш населених та войовничих Нортумбрії та Мерсії. Король Мерсії Пенда в союзі із племенами Уельсу вів завзяту боротьбу проти гегемонії Нортумбрії. Але у 655 році він був розбитий і загинув. Нортумбрія продовжувала панувати, але не довго. Вже на початку 70-их років VІІ ст. цьому королівству був нанесений удар Мерсією. Втім, невдовзі, вже король Уессексу Іне захопив південь Британії і почав тривалі війни проти Мерсії. Перемозі Іне завадили усобиці в його королівстві, тому у підсумку Мерсія захопила Уессекс та кинула всі свої сили на підкорення Нортумбрії, яка запекло оборонялася.

Врешті, до середини VІІІ ст. серед англосаксонських королівств незаперечною була гегемонія Мерсії, але і Уессекс і Нортумбрія вели завзяту боротьбу за звільнення від її впливу, тим самим послаблюючи її велич. Останнім сплеском могутності Мерсії було правління короля Оффи, який здійснив декілька успішних походів у кельтський Уельс і побудував потужний вал на західному кордоні свого королівства. Оффа захопив Ессекс, Суссекс та Східну Англію, тримав у покорі Кент. Проте після його смерті і до початку скандинавських вторгнень спроби об’єднати країну не були вдалими, оскільки Нортумбрія та Уессекс заважали один одному.

В боротьбі окремих королівств за гегемонію на початку ІХ ст. явно визначається перевага Уессексу, якому вдалося у 829 році об’єднати усі королівства у єдину Англію. Але це не було ще централізованою державою із сильною королівською владою. Окремі великі землевласники відігравали в ній важливу роль, а деякі райони зберегли значну політичну самостійність.

Об’єднанню країни сприяли також деякі зовнішні фактори. З кінця VІІІ ст. на Англію Починають здійснювати набіги датчани і норвежці – дани. З початком скандинавського вторгнення королівства Британії опинилися на грані виживання. Воюючи один з одним, не володіючи флотом і будучи вкрай беззахисними перед атаками варварів, вони зіштовхнулись із серйозним випробуванням. Нортумбрія, Мерсія і Східна Англія фактично були окуповані данами.

Найсильнішим англосаксонським королівством під час датської навали був Уессекс, найбільш економічно та соціально розвинутий. Протриматися довше за інших проти датчан йому дозволили більш віддалене географічне розташування та його енергійні королі, здатні на інтенсивний опір нападникам. Але і він також страждав від вікінгів.

Важливим етапом у боротьбі із датчанами був час правління короля Альфреда. Король Уессексу Альфред Великий – єдиний державний діяч тих часів, що розпочав планомірну і успішну боротьбу проти вікінгів. Втім, початок урядування був для нього надзвичайно важким, бо датчани, опанувавши південно-східну Англію, посунули на Уессекс. Боротьба йшла із змінним успіхом, у 877 році Альфред навіть втратив військо і був змушений тікати. Втім, виявившись здібним організатором, наступного року він зумів зібрати нову армію і здолати датчан під Едінгтоном. Альфред змусив датського короля Східної Англії Гутрума підписати мирний договір у 879 році з угодою про поділ країни на дві частини на дві частини. Захід і південь (з Лондоном) навічно залишались за Уессексом, а північ і схід – за Гутрумом. Усі підконтрольні датчанам землі отримали назву “Область датського права” (Денло).

Угода із данами дала Альфреду перепочинок для накопичення сил і ресурсів королівства. Збудовані ним фортеці-бурги з постійними залогами на кордоні Денло призупинили просування датчан у Мідленді. Він починає створювати величезний флот, який не поступався за чисельністю та мореплавними якостями датському. Реформоване військо ставало краще підготовленим і рухливим. Були налагоджені заходи по швидкій мобілізації ополчення і тенів.

Велике значення для закріплення єдності країни і посилення держави мав складений при Альфреді збірник законів – “Правда короля Альфреда”, в який була включена також і велика кількість законодавчих положень із старих англосаксонських “Правд”, складених в різні часи в окремих королівствах.

Ситуація, коли Уессекс залишився єдиним захисником усієї англосаксонської спадщини у двобої з вікінгами, сприяла подальшому об'єднанню країни під владою королів Уессекського дому. Уессекс був саксонським королівством, але вже Альфред називав себе королем усіх англів. Посилення національної свідомості характеризує піклування про збереження історичної пам’яті: за Альфреда розпочалося ведення “Англосаксонської хроніки”. Відповідно, приблизно з межі ІХ-Х ст. можна вести мову про усвідомлення формування єдиного англійського народу (в сучасному розумінні - етносу). Щоправда, до складання англійської нації йому ще судилося перенести суттєві зміни в етнічному та мовному складі, але про засвоєння і поширення етноніму “англи” (англійці), як спільної самоназви усіх англосаксів, можна говорити саме з часів Альфреда Великого.

Успіхи у боротьбі з датчанами, досягнуті в часи правління Альфреда, були закріплені при його наступниках. У першій половині Х ст. Денло поступово відвойовується англосаксами. Це завоювання полегшувалось тим, що завойовники поступово асимілювалися із місцевим населенням.

Після смерті Альфреда королем Уессексу став його син Едуард. Він багато в чому наслідував батькові і гідно продовжив справу відтиснення датчан. В результаті численних військових походів йому вдалося відвоювати Східну Англію і встановити свій контроль над більшою частиною колишніх англосаксонських королівств. Від Ла-Маншу на півдні до річки Гамбер на півночі і від Північного моря на сході до частково завойованого Уельсу на заході – такими доволі значними стали межі Уессекського королівства.

У 924 році до влади в Уессексі прийшов Етельстан, онук Альфреда. Він остаточно завершив об’єднання Британії у єдину сильну цілісну державу. Прийнявши присягу останніх незалежних англосаксонських королів і деяких кельтських правителів у 927 році, він став першим монархом об’єднаного англосаксонського королівства, яке отримало назву Англія.

Перед завантаженням, ви можете звернутися до адміністратора сайту, та ознайомитися з роботою через Skype (live:intellectnova)

Завантаження буде доступне після авторизації та поповнення балансу на 35 грн

Зайти на сайт

Забули пароль? Ще не зареєстровані?