Останні записи в блогах

  • Ці загадкові медузи... в блозі Життя одного дизайнера · від Ліля Тєптяєва · додано 07.12.2012 16:28

    Медузи — красиві і небезпечні створіння. Зазвичай, люди ними захоплюються, але багато хто їх відверто ненавидить і навіть панічно боїться. Так, наприклад, гігантські медузи Echizen kurage одних надихають і заворожують своєю красою — як от професійних пірнальників, біологів та художників, а інших дратують і засмучують — рибалок і тих, хто живе за рахунок риболовлі. Цілі зграї цих гігантських медуз щоосені з'являються в японському морі близько берегів, і з кожним роком, з якихось незрозумілих до кінця причин, їх стає все більше і більше. Все ж, як би там не було, ці фантастичні створіння зачаровують і надихають поціновувачів природної краси на цікаві ідеї та мистецькі твори.

    Що ж, нагадаємо, що це за створіння. Медуза (грец. μέδουσα) — назва вільно плаваючої стадії в життєвому циклі тварин типу Кнідарії. На різних стадіях свого розвитку можна спостерігати не лише вільно плаваючих медуз, але й прикріплених до рифів чи підводних скель.

    Існує близько 2000 різних видів медуз. Деякі живуть у прісній воді, інші зустрічаються в морях і океанах. Науковці стверджують, що медузи мають давню історію, і з'явилися на планеті задовго до динозаврів.

    Медузи мають найрізноманітніші розміри. Їх діаметр може сягати від трьох міліметрів до двох з половиною метрів. Вони складаються приблизно на 95% з води, 3-4% — з солі і 1-2% — з білка. У них немає серця, очей, системи кровообігу, зябер. Більшість медуз складаються з трьох частин: драглисте тіло, щупальця, які жалять і ловлять здобич та ажурний рот, який поглинає їжу.

    Незважаючи на обмеженість в органах чуття, медуза може вловлювати запах, відчувати смак, прекрасно відрізняє світло від темряви. Вона поглинає кисень всім своїм "тілом". Стінки її тіла і щупальців досить тонкі, що дає можливість молекулам кисню вільно проникати крізь "шкіру" у ​​внутрішні органи. Раціон медузи відносно різноманітний — харчується вона планктоном, ікрою риб і малесенькими рачками.

    Цікаво, що медузи слугують "таксистами" для маленьких риб і крабів, які непомітно чіпляються до них знизу і таким чином дістаються де їм треба, чи просто подорожують по околицях.

    Тож, давайте ще раз поглянемо на ці шедеври геніального Творця, і хтозна, можливо саме ця маленька збірка надихне вас на плідну творчість.

  • Дівчинка з гітари в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 05.12.2012 01:01

    Вона жила у гітарі. Дюймовочка, що виросла з горіхової шкарлупки. Вночі, коли ніхто не бачив, доглядала струни. Розмовляла з ними і купалася в місячному світлі. У неї не було мрій про інші краї, але була домівка з багатьма голосами в якій вона жила і вміла розрізняти кожен з голосів, навіть у мовчанні. Вона любила свій дім. Струни були її небом. Іноді, вдень або вночі, чиясь рука добувала звуки зі струн гітари. Вона вважала, що це рука Бога, яка примушує струни її дому говорити так зворушливо. Дюймовочка обхоплювала руками коліна й, сидячи на дні гітари, слухала як співає всесвіт. Гітара, дім і всесвіт були єдиним цілим. Над ними сходило і заходило сонце, таємниче світився на небі місяць, з цікавістю зазирали всередину міські ліхтарі. Дюймовочка не боялася нікого з них, бо знала їхню мову – таку ж як мова струн.

  • Коломийська дитяча художня школа ім. Ярослава Пстрака в блозі Життя одного дизайнера · від Ліля Тєптяєва · додано 05.12.2012 00:30

    Колись давно один мудрий китаєць сказав: "Плануєш на рік — засівай рис, плануєш на десятиліття — сади дерева, плануєш на все життя — навчай дітей." Це був Конфуцій, і він добре знав про що говорить, адже навчання дітей — багаторічна праця, результати якої проявляються далеко не відразу. І хоча роль вчителя — головна скрипка в цьому оркестрі, не все залежить від нього, про що й говорить мудра приказка: "Вчителі відкривають двері, — входиш ти сам."

    Так склалося, що я почала працювати викладачем в художній школі, в якій колись навчалася сама. Правда, навчаючись ще дитиною в стінах цього закладу, я й подумати не могла, що колись стану колегою моїх вчителів. Здавалося б, зовсім недавно я сиділа за цим мольбертом і якось невпевнено водила пензлем по папері, до кінця не розуміючи, що вимагають від мене викладачі. А сьогодні я вже сама, нахилившись над цим мольбертом, наполегливо пояснюю дитині, що я хочу їй донести. Повторюю десятки і сотні разів, здавалося б, прості істини, і при цьому сама розумію, що глибоко усвідомлені результати викладацької праці проявляться не сьогодні і не завтра, адже з власного досвіду знаю як воно є насправді.

    Так само, як колись в дитинстві, я і зараз дуже люблю нашу художню школу, тому й хочу більше про неї розповісти. З цим закладом пов'язане не лише моє життя, але й багатьох людей, що проживають і творчо працюють в нашій країні та закордоном. І, можливо, хтось читаючи цю статтю, згадає про своїх вчителів і заклад, в якому навчався, зайде на хвильку в стіни рідної школи і провідає тих, хто колись вклав в їхній розум і серце все те добре і світле, що проростає й до нині.

    Наш заклад, Коломийська дитяча художня школа ім.Ярослава Пстрака, знаходиться за адресою: м.Коломия, вул.Петлюри, 34, в приміщенні красивої будівлі 30-х років минулого століття.

  • Надія Гербіш: «З кожним днем стаю щасливішою» в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 01.12.2012 19:57

    Не кожна людина може щиро сказати такі слова. Більшості з нас часом здається, що для щастя чогось та й не вистачає. Зрештою, майже уся художня література прямо чи опосередковано розвиває саме цю тему – відчуття гострої потреби у щасливому затишку та не завжди успішні його пошуки. Навіть якщо твір завершується щасливо, часто він сповнений болісних випробувань, драматичних перипетій та виснажливої буденності. Надія Гербіш у своїй книзі «Теплі історії до кави» показала, що може бути інакше. І справа не в тому, що вона створює затишні, милі, оптимістичні оповідання. А в тому, що вона пропонує інше розуміння літератури за настроєм, одна з її героїнь каже: «не могла заснути, виходила в коридор і перечитувала Кафку. І знаєш, що я подумала? Може, він і передбачив наше теперішнє, а ось кінцівку вигадав – бо наша була надто гепі-ендова, і він подумав, що то применшить літературну цінність його твору. Ось і приписав щось страхітливе. А в нас усе буде добре, розумієш?». Я вирішила розпитати авторку про джерела її життєствердного світогляду та про інші приємності, які є у її книзі.

  • "Ліхтарі ходять на побачення" – барвиста поезія Катерини Єгорушкіної в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 28.11.2012 00:25

    Часто розуміти вірші перешкоджають стереотипи на кшталт "потрібно зрозуміти у тексті те, що заклав у нього автор". Насправді те, що заклав автор, ми розуміємо без слів, тобто відчуваємо, бо поет, насамперед, насичує тексти емоціями, враженнями. Аби їх відчути, потрібно відкинути всі питання: "а що це означає?", "що автор хотів сказати?", "про що тут йдеться?", а залишити собі тільки одне – "а що я відчуваю, читаючи цей вірш?". І ось тоді, коли вже є відповідь на це питання, можна далі йти у глибину чарівного саду і просто насолоджуватись. Нічого дивуватись, що там багато незвичного – для того й існує поезія, аби показати нам світ незвичним, аби принести у нашу буденність незвичні барви. Коли ми навчились насолоджуватись незвичністю, ми починаємо її творити – помічати у різних дрібницях, прочитувати у словах вірша. І коли ми уже не тримаємось за поруччя "а що хотів сказати автор", то підіймаємось не просто нудними і довгими східцями, а біжимо гірською стежкою, спускаємось то вгору, то вниз, даруючи собі чудові краєвиди.

    Не бійтесь фантазувати, читаючи вірші, бо ж зустрінете ви у них не кого іншого, а самого себе :).

    Добираючи до віршів Катерини Єгорушкіної художнє оформлення, я натрапила на роботи сучасного білоруського художника Леоніда Афремова. Цей митець замість пензлика використовує спеціальний ніж-лопатку – мастихін і результат зачаровує! Його картини випромінюють радісне очікування пригод, мандрівок, що й не дивно, бо сам художник часто подорожує. Але у своїх картинах він зображує не просто місцини, де він побував, він малює те, що там відчув і те, що дофантазував :).

    Сподіваюсь, роботи цього художника сприятимуть приємній та захопливій подорожі віршовими рядками Катерини Єгорушкіної.

  • Закохана баба Яга: епізод 12 в блозі Казки для дорослих · від Лілія Демидюк · додано 22.11.2012 01:28


    Кіт Модест довго не міг вийти з дива, побачивши свою господиню. Не те, щоб він її не впізнав – він відчував її по запаху і ні з ким іншим не сплутав би, але довго ламав голову над тим, які то чудодійні зілля десь у лісі відкопала Яга й приготувала з них напій, щоби перетворитись на таку леді. Так-так, це слово він колись чув із телевізора в той час як на екрані показували граційних панянок, і тепер… кращого слова, яким би можна було описати перетворення Яги він не знаходив. Він зосереджено підгорнув під себе лапи, обгорнувся хвостом, настовбурчив вуха і нахмурив брови: він колись чув, що баби яги з роду в рід володіють умінням робити чари, може це його господиня так себе зачарувала?

  • Закохана баба Яга: епізод 11 в блозі Казки для дорослих · від Лілія Демидюк · додано 11.11.2012 16:12

    Усі наступні дні Яга таки справді майже літала – ходила ледь торкаючись землі. Щовечора сідала перед кольоровим екраном і замріяно до нього усміхалась, а кота Модеста називала не інакше як «друже мій пухнастий». Модест з посиленою увагою спостерігав за поведінкою господині – він уже звик до усякого, але такого ще не бачив. Оскільки майже увесь час кіт був поряд, то мишка самотності боялась підходити до баби і потай викрадала у кота шматочки сала. Але зайнятий спостереженням за господинею кіт цього не помічав.

    «Моя люба красуне! Сьогодні я написав вірш і хочу його тобі присвятити» – писав Омелян і серце Яги розтоплювалось, наче морозиво. «Я хочу для тебе писати щодня по віршу, щоб ти не позбавила мене своєї прихильності» – солодке морозиво ніжності стікало пальцями Яги, вона лагідно торкалась пухнастої шерсті Модеста і йому здавалось, що він увесь политий ванільним морозивом. Від задоволення він починав муркати і вдячно гріти коліна господині.
    Яга усміхалась до екрану та врешті нервово напружилась і зігнала кота з колін. Вона спантеличено і зосереджено дивилась у кольоровий прямокутник, а Модест ніяк не міг втямити, чому господиня повелася з ним так нечемно.

  • Закохана баба Яга: епізод 10 в блозі Казки для дорослих · від Лілія Демидюк · додано 11.11.2012 16:10

    Дорослим теж хочеться казок. Баба Яга та Змій вогнедихальний їх уже не лякають, тож можна по-іншому на них подивитись та розгледіти у них милих та добрих персонажів. Серед відгуків читачів, які до мене надходили, були зізнання, що персонажі моєї казки "Закохана баба Яга" нагадують їм когось зі знайомих. Були й тривожні запитання від жіночої аудиторії, часто мені казали: "Сподіваюсь, це не про мене написане?". Але незмінно чекали продовження, тож моя героїня сподобалась. Бо ж насправді вона зовсім не страшна баба Яга... )))
    Тож - продовження. Попередні епізоди можна знайти тут.

    Хто така муза Яга знала з грецької міфології – миловидна дівчина з трохи відстороненим поглядом, яка ходить ледь торкаючись землі, награючи чудову мелодію на струнному інструменті. Спільним з Ягою у неї було хіба те, що вона також уміє літати, тільки не на ступі, а на крилах. Все ж після хвилини роздумів Яга відчула себе кровною родичкою Музи і це вплинуло на її зовнішній вигляд. Вона граційно повернула голову і побачила… Модеста у себе за спиною. Він сидів у недозволеному місці – у серванті між посудом, і прикидався наче він керамічний – кіт з усіх сил зробив незворушний вираз морди, сконцентрував погляд в одній точці, картинно загорнув хвоста довкола лап.

    – Ах ти ж..! – почала було Яга, але тут швидко пригадала, що вона уже не баба, а Муза і їй не годиться кричати як на базарі. Тож усі лайливі назвиська кота – пузатий котище, ледацюга-товстун, підступний салоїд та інші, – залишились неозвученими, натомість господиня мелодійним голосом промовила:
    – Коте Модесте! Хочу нагадати тобі правила пристойної поведінки: виховані коти не повинні сидіти між посудом!

  • Відірвані хвости ящірок в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 11.11.2012 01:04

    Різні думки існують про поетів, але те, що вони бувають ящірками, чи то ящірки бувають поетами я почула вперше від Олафа Клеменсена. Виявилось, він не пожартував, а продовжував розвивати свою думку: "Вірші – довгі хвости ящірок. Не чіпайте їх пальцями - обережно! Якщо хочете упіймати поета, хапайте його, швидко накривши долонею, але не хапайте його за хвоста – хвіст залишиться у вашій руці, а поет утече в кропиву...Можливо комусь подобаються хвости без ящірок... тоді смикайте їх за хвоста – той сам залишиться у ваших пальцях – такий же живий, як і ящірка... Хоча хвіст це окраса ящірки. У деяких ящірок він складає 2/3 довжини. І тому я не можу дивитись на ящірку без хвоста... Краще з хвостом, довгим, укритим лускою слів, неймовірно рухливим і майже живим..." І що ж ви думаєте - хтось йому повірив? Так. Усі, хто повірів прийшли на літературний захід із серії «Гуманітарний урок біології у вищій школі» — «Відірвані хвости ящірок», який відбувся 2 листопада о 18.00 в бібліотеці Антоновичів НаУКМА. Ящірки-поети - Іван Андрусяк, Олена Максименко, Ірина Шувалова, Оксана Куценко, Мирослав Лаюк, Світлана Богдан, Оксана Самара, Олеся Мамчич та сам Олаф Клеменсен, - миготіли різнокольоровими хвостами-віршами і переконували усіх присутніх у тому, що поетична фауна не менш різноманітна ніж фізична.

  • Кольорові скельця від Олафа Клеменсена в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 07.11.2012 22:20

    Олаф Клеменсен - молодий сучасний письменник, який розвиває свою творчість і в поезії, і в прозі. Його поезії часто мають сюжет та легку інтригу, а нетрадиційний погляд на звичні речі гарантує читачеві приємне відгадування загадки. Ті з дорослих, які тільки виглядають дорослими, а в душі залишились дітьми - знайдуть у його поезіях те, що шукали. Вірші Олафа схожі на цікаві іграшки, тільки на іграшки у розумінні дітей, а не дорослих - цими іграшками може стати все що завгодно - найсерйозніші речі набувають казковості та незвичних форм у поетичних візіях. Щодо прози, то вона часто поетична, але незмінною залишається присутність інтриги, фантастичних, казкових образів, які сприймаються як реальні, та й насправді такими є - казковими у буденності, треба тільки уміти їх побачити. Олаф Клеменсон у своїх творах наче пропонує читачам кольорові скельця зі словами: "а давайте вхопимось за гілку дерева, повисимо вниз головою і подивимось крізь кольорові скельця на світ" - саме такою фразою можна коротко окреслити несподівані та незвичні історії, які нам розповідає цей автор.

    * * *
    Найсмачніші льодяники –
    Різноколірні скельця
    На березі моря.
    Однак море
    Увесь цукор з льодяників висмоктало,
    Облизало,
    Обкатало,
    Обтерло,
    І тому в цих льодяниках залишається найсолодше – спогади.
    Наберу повний рот кольорового скла, сяду на скелю,
    Примружусь...

    * * *

    Моє серце – червону черешню,
    Зірвеш у саду,
    Покладеш до рота,
    Затим – проковтнеш.
    Опісля буде у тебе
    Два серця:
    Одне – у грудях,
    Інше – у животі.

Всього 1043 на 105 сторінках