Паперове диво Олени Турянської. (продовження) в блозі Життя одного дизайнера · від Ліля Тєптяєва · додано 18.01.2012 13:54

...продовження розмови з художницею, дизайнеркою інтер'єрів та організаторкою міжнародних мистецьких проектів Оленою Турянською.

— Ти зачепила цікаву тему щодо навчальних закладів, то ж цікаво знати твою думку: чи стаціонарне навчання у вищих навчальних закладах достатньо сприяє розвитку творчої особистості? Як гадаєш, українська система навчання розвиває чи придушує талант? І чи потрібно справді творчій особистості навчатися у вітчизняних мистецьких закладах?

— Вітчизняні мистецькі заклади – це для мене великий знак питання. Якщо людина йде вчитися – вона повинна там чомусь навчитися. Тобто, якщо в людини є завдатки індивідуальності, повинен бути вчитель, який цю індивідуальність побачить, і я вважаю, що завданням кожного вчителя є розкривання зачатків індивідуальності в кожній творчій особистості, але, паралельно з тим, донесення відповідальності за свої дії в цій царині й надалі. Моє щастя в тому, що коли я вчилася були викладачі старої генерації, старої школи, які ще до війни отримали фундаментальну освіту в Європі, які були широко відкриті і які були глибоко освіченими людьми. Моя думка в тому, що теперішній професурі бракує освіченості, елементарної освіченості в тих процесах, які діються зараз, в тому, що було колись, просто освіченості. І велика проблема України в тому, що нам всім бракує елементарної освіченості.

Можу привести дуже простий приклад. Оскільки я заробляю гроші як дизайнер інтер'єрів і тому подібних речей, і ціле життя займаюсь інтер'єром, то ж я була на майстер-класах дуже сильної особистості – Олександра Васильєва. Оцього мистецтвознавця, який живе між Парижем і Москвою, видає книжки про моду, і являється дуже освіченою особистістю, яка має колосальну колекцію, настільки колосальну, що французький уряд виділив йому окремі апартаменти у Франції під утримання та експозицію цієї колекції. Я була на його майстер-класах у Києві. Сиділи люди, які інтер'єрами займаються багато, практично, в притул, дорогими, різними, люди, які рахуються ніби дизайнерською елітою України. І для нас прозвучало перше запитання: "Чим відрізняється ніжка бідермейєрського крісла?"

— Чесно кажучи я не знаю... Ну, я знаю, що є такий стиль в дизайні, і зрозуміло, що інтер'єр цього стилю відрізняється від інших, і десь на фото, в загальному, я його можу відрізнити, але я ніколи не порівнювала ніжки крісел. ))

— От й ніхто з нас не знав що відповісти на це питання. Зависла пауза, і він сказав: "Ребята, стыдно! Книжки читать надо!" Дійсно, якщо ти займаєшся інтер'єрами, ти мусиш відрізнити ніжку бідермейєра від ніжки крісла ампір, ти мусиш знати чітку відповідь на це питання, як ти інакше в стилях розберешся?

А питання освіченості тягне за собою наступне: коли людина освічена – вона починає синтезовано мислити. Художнику, я вважаю, мало знати тільки історію мистецтва і образотворчого мистецтва, художнику теж треба знати поезію, треба знати дуже багато аспектів проявів творчої думки, орієнтуватися в архітектурі і в іншому – тоді то буде синтез. От, всі великі мислителі епохи Ренесансу, вони мали абсолютно синтезований розум, що Мікеланджело, який прекрасно розбирався в архітектурі та й дуже багатьох речах, Леонардо да Вінчі та інші. Це здатність комбінування різних понять в різні системи, але підоснова всього цього – це є елементарна освіченість. В Україні її бракує, а ми можемо говорити далі тільки тоді, коли ми будемо мати елементарну освіченість.

— А тут вже виникає ціла купа запитань: чи прийде такий час, коли він буде, що робити для того, щоб це сталося і такі інші...

— Це стосується кожного особисто, тобто читати, цікавитись і думати. Інтернет зараз є, багато чого, там є все. В Інтернеті є дуже багато відповідей на якісь едукативні питання. От запитати в нас, будь-якого студента 6-го курсу теорії мистецтв "чим відрізняється постмодерн від постпостмодерна?" Яка буде відповідь?

— Не можу дати конкретної відповіді... Та й, думаю, студентів по програмі точно цьому не вчать, принаймні я не пам'ятаю жодної лекції на цю тему.

— Біда. І це біда загальна... У нас, наприклад, теорія мистецтва закінчилась на довоєнному періоді, далі просто нічого немає. Слухай, походи на КОРИДОР. Це є інтернет-видання, українське, яке видають дуже розумні дівчата, там публікуються хороші статті. Беруть інтерв'ю у всесвітньо відомих кураторів, перекладають ці статті, пишуть рецензії – це саме змістовне українське видання, яке, на жаль, існує тільки в Інтернеті. Оце, напевно, єдина доступна конструктивна критика професійного рівня, яка є в Україні.

— А кого б ти хотіла відзначити в сучасному українському мистецтві, і за що саме? Хто, на твою думку, створює щось справді варте уваги сьогодні?

— О, це дуже багато різного люду, серед яких і Андрій Сагайдаковський, і Жанна Кадирова, і Павло Маков, покійний, царство йому небесне, і наша велика втрата Сашко Гнилицький, і Тіберій Сільваші, і ще ДУЖЕ багато імен, також молодих. За що саме – за мистецтво, яке роблять.

— Скажи, визнання художника суспільством насправді є важливим для його успішної самореалізації, чи без цього можна обійтися? А без чого художнику неможливо обійтися?

— Визнання суспільства річ дуже відносна. А щодо успіху художника як такого - визнання суспільством немає особливого значення. З моєї точки зору художник успішний тільки тоді, коли він максимально правдивий сам перед собою, і це жодного зв'язку з соціумом як таким взагалі немає. Дуже багатьох художників визнання соціуму просто нищить, тому що людина попадає в цю м'ясорубку шоу-бізнесу, того ж арт-бізнесу, фактично арт-шоу-бізнесу, з якої треба мати супер-гіпер витривалу психіку для того, щоб вийти самозбереженим з цього всього, для того, щоб зберегти себе як особистість. В теперішньому світі художник чи так, чи сяк – мусить прикладати дуже багато зусиль для того, щоб зберегти себе як особистість, як творчу одиницю, зберегти власне бачення світу і відстояти його. І тому, для мене особисто, і це є моя абсолютно суб'єктивна точка зору, успіх художника як художника і визнання його суспільством – це є абсолютно різні речі.

Коли це співпадає – це, напевно, добре, але коли взяти історію людства – це були одиничні випадки, коли вони дійсно людині не заважали. Вони не заважали, наприклад, Ван Ейку, який був визнаний свого часу, і абсолютно не бідував при цьому, вони не заважали Рембрандту. А от якщо взяти творчість Рубенса і подивитись на нього, то от питання, чи не заважало суспільне визнання Рубенсу, – оце одне велике питання. Тому що, якщо взяти колекцію його робіт, яка, наприклад, знаходиться в Мюнхенській старій Пінакотеці, то там абсолютно чітко видно, що над полотнами працювали його учні, потім під кінець роботи приходив Рубенс і ставив бліки, перепрошую, на пишних задах, і просто цю руку Рубенса дуже видно. Тобто конвеєрний метод роботи,спеціально мистецтвом вже ніхто не переймався.

— Ну, тоді ще одне питання з цієї серії: як на твою думку, чи слід художнику прагнути державних премій і нагород, звання, членства в якихось спілках? Що взагалі це може дати художнику, і чи щось дає?

— Я вважаю, якщо людина в нашій державі і в нашому соціумі чогось такого прагне і до цього йде – то це вже дуже далеко від мистецтва. Це, в принципі, дуже-дуже далеке від мистецтва. Це є ярмарок марнославства, це задоволення своїх власних амбіцій. При цьому, всі ж прекрасно знають, державні премії, членства, і п'яте і десяте, наприклад, в нашій країні даються далеко не за заслуги перед країною і мистецтвом, а зовсім з інших міркувань. В принципі, так відбувається в цілому світі, тільки думаю винятком являються, наприклад, нобелівські премії і подібні речі. Але, нобелівські премії, як правило, отримують люди, які перейняті усе своє життя зовсім іншими проблемами, а не отриманням нобелівської премії як такої. Якщо є нормальний соціум і нормальна держава – вони оцінюють тих людей, які працюють, але люди, які працюють тільки для того, щоб їх держава оцінила – ця діяльність викликає у мене великий знак питання.

— Гадаю, в основному художник працює для себе, бо, якщо він справді художник - своєю творчістю він створює себе, будує і розвиває. Але, і для інших також, наприклад, для замовника, бо ж це є робота і оплата праці художника. То, що б ти порадила: що може допомогти молодому художнику в само-просуванні на шляху до свого замовника, які дії та засоби могла б порадити?

— Що стосується відносин художник/замовник, якихось спеціальних порад дати не можу, в кожного своє вирішення цих питань. Можу сказати тільки відносно себе. Коли я починаю працювати над об'єктом, я намагаюсь, в першу чергу, зрозуміти замовника, що йому подобається, який спосіб життя він веде, в чому себе добре почуває. Коли я роблю комусь житло, я не можу пхати вперед свої амбіції – не мені потім в цьому просторі жити. Коли люди бачать, що ти насправді намагаєшся їх зрозуміти і хочеш створити їм якомога кращі і зручніші умови до життя, з'являється ДОВІРА, з цього моменту співпраця виглядає зовсім інакше. Тоді вже можна переконувати, радити, тоді люди тебе чують і відкриваються на нові рішення. Кожен раз, працюючи з замовниками, ми потрапляємо в "коридор" вибудований їхніми вимогами і вподобаннями, але моє глибоке переконання, в таких ситуаціях завжди є місце власному самовираженню. Бувають, звісно, і "особливо важкі" випадки, таких я просто тепер вже не беру.

— Як думаєш, чи в Україні достатні умови для гідного життя та плідної праці художника? Що б ти запропонувала для розвитку українського мистецтва на державному рівні?

— Для художників, які не прагнуть належати до комерційно успішного мейнстріму, всюди дуже не легко жити. Україна не є винятком, в тому ж NY – життя досить екстремальне. Якщо взяти історію мистецтва, теж не так багато митців мали за життя достойні умови існування і творчості. Для покращення ситуації, взагалі, кожен може щось зробити. Для мене це є намагання бути максимально правдивим перед собою у своїй творчості. Чого Україні колосально бракує, так це КУЛЬТУРИ, загальної, побутової, елементарної. А також ОСВІТИ і ОСВІЧЕНОСТІ, нормальної здорової дискусії і реального погляду на себе в контексті світових мистецьких практик, фахової критики. В світі, дітей починають водити по музеях з дитячого садка, тому найбільші черги, які можна побачити, часто до музеїв. В першу чергу слід розвивати освіту.

— Ти нещодавно відвідала NY, тож маєш що розповісти. Розкажи "в двох словах" з якою метою ти там була, що тобі запам'яталося в цій подорожі, що цікавого творчого і мистецького бачила?

— Я їхала в NY, щоб подивитися на це чудове місто. Дякуючи Єжи Онуху і його дружині Мірці – моїм друзям, я мала таку фантастичну можливість. Побачила я там неймовірно багато – це тема для окремої розмови. Музеї: METROPOLITAN, MOMA, GUGGENHEIM – щось неймовірне. В районі Челсі, тільки галерей понад 100, а взагалі в Нью-Йорку їх, напевно, більше тисячі. Мистецьке життя вирує і вдень, і вночі. Але, власне, творчі люди мусять багато працювати, щоби вижити, живуть, в нашому розумінні, досить екстремально – темпи життя шалені. NY неймовірно цінний досвід, я ще до кінця не "опрацювала" побачене і пережите, але мушу сказати, всі враження ДУЖЕ позитивні. Саме місто – архітектура, люди з цілого світу – шалено цікаво. Дуже доброзичливе, відкрите і вільне.

— Олено, а скажи, що допомагає і заважає тобі в роботі і в житті, що заряджає тебе творчою енергією і стимулює до успішної праці? Кому ти, як художник, хотіла б подякувати і за що?

— Допомагає мені в роботі все навколо. Все, що насправді нам заважає, в середині нас. Питання успішності праці – дуже відносне, так як дуже відносне питання самого успіху. Це теж тема, мабуть для іншої розмови. Заряджає мене творчою енергією мої подорожі світом, близькі мені люди, природа, музика, книжки, творчість інших людей і ще дуже багато іншого. А дякую я постійно. За те, що живу, за те, що здорова, за всі можливості які я маю, за людей які мені близькі, за все.

— Що б ти порадила молодим художникам та дизайнерам, на що б звернула їхню увагу і якими словами заохотила б до плідної праці, чим би підбадьорила? І, на останок, побажання від Олени Турянської!

— Не боятися бути самим собою, жити СВОЄ життя, розвиватися. Побажаю дивитися на світ позитивно, пам'ятати, що негативного досвіду немає, все є досвід, який допомагає рухатись далі. Також сили, радості, здоров'я, і бажання щось змінити навколо.

— Ну що ж, чудова вийшла розмова, цікава і глибока. Велике спасибі, Олено, за цю бесіду, твої роздуми, поради і побажання. Бажаю тобі натхнення і сил для втілення усіх твоїх задумів!

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.