Киця Сіма з Олегом та Галиною Петренко–Заневськими презентують нову книжку! в блозі Життя одного дизайнера · від Ліля Тєптяєва · додано 30.09.2011 16:35

Друзі, хто ж не знає розумницю і красуньку Сіму — чорно-білу кицю з рожевим бантиком? Невже, є такі? Ну, тоді ви напевно знайомі з її "батьками" — Олегом та Галиною Петренко–Заневськими! Вже з 2007 року киця Сіма тішить діток веселими книжечками, і дуже старається для усіх маленьких гарнюньок і гарнюнчиків. Ось, і свіжо-видана книжка з казками Сашка Лірника чекає своїх поціновувачів. Про що й розкаже нам пан Олег, і не лише про це. Тож, запрошую вас, друзі, до наших літературно-художніх посиденьок! ))

На фото в рядочок: Сіма, Сашко Лірник, Олег та Галина Петренко-Заневські
На фото в рядочок: Сіма, Сашко Лірник, Олег та Галина Петренко-Заневські


— Пане Олеже, розкажіть про себе: де ви навчалися, живете і працюєте, яка ваша основна діяльність?

— Овва! Навчався я дуже довго... Моїм найпершим і найвимогливішим вчителем був мій тато. Враховувати "кружок изобразительного искусства в Дворце пионеров" і навчання в дитячій художній школі я не буду. )) Отже, своє перше серйозне навчання я отримав у Республіканській Художній Середній Школі у Києві, яку я закінчив у 83-ому році. По закінченню, як годиться, відслужив два роки в армії у Внутрішніх Військах оперативного призначення. Там, правда, мене вже вчили стріляти та утинати всілякі міліцейські навороти. )) Потому шість років вчився у Київському Державному Художньому Інституті в майстерні книжкової графіки. Його я закінчив у 1992 році, а затім ще три роки навчався в аспірантурі. Саме тоді наш інститут став Національною Академією Мистецтв, де вже ось як понад 11 років, я викладаю мистецтво шрифту, краснопис, типографіку, керую навчально-творчою майстернею дизайну книги та інтролігації на кафедрі дизайну. Як бачите, основна моя діяльність — це мистецтво книжки. А, в ідеялі, вона синтезує в собі споріднені, але все ж таки доволі ріжні якості художника — це і вміння малювати (ті ж самі ілюстрації), і будувати книжку (тобто дизайн), і ошатно вбирати її краснописом.

— Бачила, ви на Форумі з дружиною. Скажіть, пане Олег, а ваша дружина допомагає вам лише тут, на Форумі видавців, чи й у справі видавництва ваших книг?

— Безумовно, не лише на Форумі. Це, скажімо, в нас такий плідний тандем і в житті, і у справах, і в творчості. Зараз ми готуємо до видання її книжку, і, сподіваюсь, за рік ви її побачите.

— А вона письменник, чи художник?

— Наразі ще не письменник. )) Звичайно, моя Галина — художник. Як і відданий вам, вона закінчила Національну Академію Мистецтв, але майстерню монументального живопису (ще в нас її називають майстернею сакрального мистецтва) під керівництвом Миколи Стороженка. Це наш відомий монументаліст, який до речі, ілюстрував багато книжок. У Галини дуже серйозна ґрунтовна академічна освіта. Тобто, вона художник з таким міцним конструктивним рисунком та з притаманним їй тонким відчуттям кольору. І я дуже сподіваюсь, що ці принадні мистецькі якості Галини ми побачимо за рік у книжці. Я вам відкрию маленьку таємницю: на майбутнє ми плануємо ілюструвати наші книжки у спільному авторстві. Ну, звісно, що не всі. Але коли мова йде про ошатні подарункові видання — то безперечно.

— А як плануєте поєднувати ілюстративну роботу, адже у вас, мабуть, стилістична мова різна?

— Ну от, будемо шукати. Хоча насправді, думаю, довго проводити пошуки нам не доведеться. Як показує теперішній досвід, у наших стосунках панує гармонія у всіх відносинах. Тож і тут все мусить скластися найліпшим чином. От, до прикладу, у роботі з книжкою "Казки лірника Сашка", Галина мені дуже допомогла із малюванням рослинного декору. Коли пам'ятаєте, то там в нас немає жодного компуторного крутійства! І от вона все те своїми ручками... Ще, Ви ж, мабуть, бачили на Форумі нашу ляльку Сіму? Це цілковито її твір! Сама робила крій, сама пошила, сама наповнила синтепоном... Одним словом молодчина! Взагалі-то, я доволі вимогливий, як до себе, у першу чергу, так і до творчості инших. Мої студенти знають і скажуть вам, що я "нє обманіваю". )) Так от, коли вже я кажу, що Галина — це майстер, значить так воно і є, і я відповідаю за ці слова. Хоча, вона себе так не позиціонує... Галина в мене дуже скромна.

— Чи легко бути ілюстратором? Розкажіть трохи про власний шлях встановлення вас як ілюстратора.

— Ой, я вам скажу, мені особисто ілюстратором бути насправді легко. В мене і в дитинстві ніколи не поставало питання: "Ким я хочу бути?" Завше мріяв бути художником. Це, мабуть, спадкове, адже в мене батьки художники. Моя Мама Галина (у дівоцтві Заневська) за освітою художник-декоратор, хоча вона цілковито і самовіддано присвятила себе родині, дітям, і творчостю на професійному рівні займалася лише обрідь. Тато, Василь Петренко, у свій час був доволі відомим художником-гумористом. Працював ще в "Перці". Тобто його, так би мовити творче кредо, це гумористичний та сатиричний малюнок. Він має багато відзнак з міжнародних виставок, різноманітних конкурсів. Ось для прикладу, на інтернаціональному фестивалі гумору та сатири у Габрово він був відзначений срібною медаллю. А там в журі були Херлуф Бідструп, Жан Еффель, Борис Єфімов. Не знаю, чи сьогодні комусь ці прізвища про щось говорять. Але, в дитинстві у питанні обрання майбутньої професії, зі мною таки був один пікантний випадок.

До РХСШ я вчився в фізико-математичній школі, перемагав на ріжних олімпіядах з фізики та математики. Тобто був такий собі знайко. Так от, коли нам давали контрольні роботи, то я швиденько вирішував свій варіант, а на додаток ще й другий, аби вся кляса змогла переписати. Але вчитель мене швидко викрив, і надалі вже давав окремі персональні завдання. Та я все одно встигав і своє порішати, і решті допомогти. Тоді одного разу отой наш фізик познаходив для мене такі задачки, яких взагалі в жодному підручнику не було. Не знаю, де він їх брав, але мені вже було не сила їх вирішити. На що він сказав, що великодушно "трійку" мені подарує за колишні заслуги (як згодом виявилося "трійка" та була віртуяльною. )) А потому з моїм батьком вів серйозну розмову, агітував його віддати мене до Москви у школу Баумана. Мовляв, щоб в мені не помер майбутній талановитий фізик-ядерник. )) Але я тоді бачив цю перспективу доволі дивною, ба, навіть смішною — я, і раптом фізик-ядерник. )) Отакий був епізод.

Отже, я завжди мріяв про книжку і бачив себе саме художником книги. Знаєте, у совіцькі ж часи художники-ілюстратори — у мистецькому колі то була така собі "біла кістка". Вважалось, що вони читають значно більше за инших художників. )) До того ж і гонорари у книжників завжди були пристойними. Взагалі, це була дуже престижна професія. Це зараз, починаючи з 90-х, акценти суттєво підкорегувались. Сьогодні мало кому із сильних художників ілюстрація взагалі цікава у фінансовому відношенні. Лишились тільки фанатики. )) Але бачите, я у ті лихі часи не зрадив, а зараз не зраджу й поготів. Хоча, був час, в тих таки 90-х, коли я потужно працював в реклямі, як фрілянсер. Ба, навіть кілька місяців був на посаді креятивного директора. Але ота вся велетенська машина, весь отой складний механізм має дуже віддалений стосунок і до мистецтва, і до креятиву. Сама суть реклями, її функціональна доцільність — це перш за все фінансовий зиск і матеріяльна вигода. Тобто, мовляв, нічого особистого — лише бізнес... Або простіше — звичайна комерція... Власне, ніяких резонних доводів проти комерції я і не маю. Але сам факт "купив-продав" якось мені не до снаги. Все те мене швидко втомило. І я прислухався до свого серця, а воно сказало: "Гроші — це, мабуть, дуже цікаво... але чи будеш ти від того щасливий? Великі сумніви." Безумовно, гроші дають певну свободу, і це прекрасно! Але для мене дуже важливий шлях цих грошей до мого власного пункту призначення... Їхня хода, постава... ))

— Але, зараз ви видаєте свої книжки, які самі й ілюструєте. А текст ви також пишете самі, от як в історіях з Сімою?

— Так, так. Знаєте, якось, мабуть, прийшов на те час, аби щось сказати людям вже своє. Просто відчув у собі сміливість на теє піти. На початках я переклав з оригінальної англійської народної казки "Троє поросят". Там немає ані Ніф-Ніфа, ані Наф-Нафа з Нуф-Нуфом, а їх звати своїми справжніми іменами — Броуні, Уіті та Блакі. А згодом і про Сіму почав писати, вірніше з її вуст переповідати. Адже вона в нас розмовляє, хоча й дуже так тихесенько. ))

— А яку книжку, вами ілюстровану, вважаєте найуспішнішою, можливо найулюбленішою, з якою найцікавіше було працювати?

— Ну, успіх — це таке поняття... відносне... До того ж, дуже складно себе оцінювати об'єктивно. Ось, для прикладу, книжка "Казки лірника Сашка". Я фактично, даруйте, нею завагітнів ще 2000 року, коли Леся Воронина вперше віддала мені ці казки для ілюстрування. На початку 2000-х ми з пані Лесею разом працювали в журналі "Соняшник": вона була головним редактором, ну, а я під її орудою — художнім. Тоді ми вперше надрукували 12 казок лірника Сашка і я закохався в них з першого погляду. )) Сама сюжетна лінія, легкий і дружелюбивий манір оповіді лірника Сашка мене насправді сильно пройняли. Знаєте, я собі дуже явно і живо побачив цю книжку вже втіленою. Ілюстрації в ній, безумовно, мусили ріжнитися від тих, що були у "Соняшнику". Адже то був журнальний варіянт, а для задуманої книги такого штибу ілюстрації мусили мати значно ґрунтовніше і глибше трактування. То ж мають бути просто картини! )) А вони, звісно, й потребують инших енергетичних ресурсів. Отже, вважайте, більше десяти років я плекав цю книжку як рідну дитинку — перші шкицики на папері, потім їхня компутерова коректа, затім пробні роздруки, потім знову коректа… Знайшов образи, вирішив їхню пластичну лінію, поволі побачив колір... Нарешті оригінал готовий (один до одного, до речі). Затім сканування, кольорокоректа, додрукова підготова... Але то вже таке. )) І от, як її я можу об'єктивно оцінити цю книжку? З одного боку — це ж моя дитинка, а з иншого — все мусить бути камільфо, вона ж бо мусить спинку тримати рівнесенько! )) Думаю, що саме у цій книзі я виявився максимальним чином, безумовно, у мистецькому аспекті... Ну, на скільки міг. Хоча зараз, коли пройшов час (вона ж довго робилася) в мене вже виникають певні побажання. Але всі свої книжки в одній ніяк не зробиш... )) Тілько й лишається, що робити висновки на майбутнє.

— Виходить, ви над нею найдовше працювали, з усіх ілюстрованих вами книг?

— Так, найдовше. І, скажу вам відверто, я й не очікував, що загалом ця робота триватиме понад десять років! Якщо б сьогодні мені хтось сказав, що треба працювати над книжкою стільки часу — я б подумав, що з людиною або не все ґаразд, або вона таки дещо знає. )) Безумовно, я веду мову про увесь творчий процес, адже щільно ми з Галиною працювали над повним зібранням книжок "Казки лірника Сашка" останні чотири роки. Ось 5 вересня вийшла в Світ Божий книга перша. З цієї серії готуємо ще дві книжки, і аби їх довести до фіналу нам ще треба місяців, мабуть, з шість-вісім ретельно попрацювати. Це ду-у-уже довго.

— Але, скажіть, якщо не секрет, мабуть, в матеріальному плані вам це ніколи не повернеться?

— А ніхто не знає... Безумовно, у першу чергу я прагнув себе реялізувати творчо, поділитися своїм досвідом, думками з читачем. Та ніде правди діти — тішу себе сподіваннями й на комерційний успіх. Слава Богу, Сашко своєю популярністю мені у цьому плані допомагає. Але, звичайно, бачити наперед я не можу, адже успіх — це надто тонка категорія... Дуже мінлива і геть не передбачувана. Так що я в оті тонкі виміри навіть і не лізу, нічого не прогнозую, ні на що не розраховую. Просто довірився Божій волі і сподіваюся на Божу ласку. Та й потому! )))

— Вона вам, взагалі, важко давалася, чи вона таки потребувала стільки часу і зусиль?

— Відверто, книжка "Казки лірника Сашка" дорогою ціною нам далася. Але ми самі для себе поставили високу мету й відповідно — високі вимоги. Хто з друзів бачив якісь етапні варіянти, то казав, що й так дуже добре. Мовляв, заспокойся, адже немає меж бездоганності. Та знаєте, (не можу сказати з чим це пов'язано — можливо вік прийшов такий, можливо щось инше), але відчув гостру необхідність зробити якусь етапну річ. Тому й дослухався в основному до своєї інтуїції. В самому задумі образу цієї книжки мені насамперед хотілось уникнути загравання із загальними смаковими направами, показного солодкого гламуру, я просто прагнув щирої розмови з читачем. Ви ж розумієте, коли ти пройшов певний шлях, то виникає бажання поділитися своїми міркуваннями, своїм досвідом... Можливо вони комусь і стануть у пригоді? )) Мабуть, тому цей труд і забрав стільки часу. На початках я працював по 14-16 годин на добу. Досидівся за роботою аж до камінців. Навіть довелось лягти на операцію та втратити жовчний міхур. Ця обставина, фактично на місяці зо три (може й довше), вибила мене з нормальної робочої колії. Суттєво впала працездатність. Як тільки сідав малювати — весь організм бунтував. Я дуже швидко втомлювався. Зараз, Слава Богу, все наче вже увійшло в норму. Принаймні, таку собі мале-е-есеньку чарчинку випити можу. )))

— Зрозуміло, що по великому рахунку немає значення яким чином художник ілюструє книжку, та все ж... Якими ви бачите обов'язкові складові ілюстрації, тобто без чого не буде ілюстрацією в принципі? Яким є ваш "рецепт" приготування ілюстрації, і які особливі "спеції" ви використовуєте у роботі?

— В ілюстрації, в решті як і в будь-якому иншому жанрі мистецтва, єдиною доблестю я бачу ВИРАЗНІСТЬ. Ще, саме для ілюстрації, дуже важливим моментом є ОБРАЗНІСТЬ. Техніка виконання — цей фактор вже другорядний. Але намацати виразність і образність неможливо. І цьому, на превеликий жаль, не вчать. Коли провести аналогію із кунг-фу (теж неабияке мистецтво), то тут важливо відчути в собі концентрацію. Зловив їі — тобі все почне легко даватися, відбуватися само по собі. Будеш дивитися тільки вперед, а побачиш ще й те, що відбувається навколо тебе, навіть позаду. Який тут може бути рецепт? Він доволі простий і тривіяльний — перманентно вчитись, багато працювати і невпинно аналізувати те, що зробив ти, що роблять твої колеги... І теє третє око обов'язково відкриється. Знайдеться і своя особова мистецька мова. Можливо на початках буде доволі складно це побачити, відчути і втримати. Але будьте певні, що однієї чудової миті — всі двері раптово навстежень відкриються. А там такі лабіринти! Та не лякайтеся, всі ходи ви будете знати наперед. ))

— До речі, як скажете, чи достатній рівень освіти в мистецьких навчальних закладах щодо книжки, наприклад у закладі, де ви викладаєте?

— Знаєте, в нашій академії, вже десятиліттями склалась своя певна традиція взаємин між студентами і викладачами. Водночас існує тепле і щире спілкування і геть відсутнє вульгарне панібратство. Взагалом, з фахових дисциплін ми тільки на початках проводимо суто теоретичні ознайомчі лекції. А весь навчальний процес є цілковито творчою взаємодією, таким собі синтезом, енергетичним взаємообміном, коли бажаєте. Кожне завдання, кожна конкретна особова робота ретельно аналізується. І ти спрямовуєш свого молодшого колегу, намагаєшся допомогти відкрити оте саме третє око. Тобто відсутній ефект школярства: вчитель прийшов, відчитав лекцію і "до побачення"... "А тепер синку, ти розскажи мені віршика!" )) Таким чином, я думаю, ми вчимо мислити, а не просто виконувати певне завдання. І, вельми сподіваюсь, що готуємо студентів до умов доволі суворого ринку, коли бажаєте, надаємо їм відчуття впевненості у своїх силах. Так вчили мене: Василь Чебаник, Галина Галинська і великий Георгій Якутович (нині покійний). Тепер я і сам намагаюся так вчити. І не думаю, що деінде я зміг би отримати від своїх вчителів більшого тепла і глибшого розуміння.

От, всі мої аспірантські заняття з Якутовичем мали характер дружніх зустрічей і відбувалися виключно у нього в майстерні. На самих первах він сказав, що нічого нового повідати мені не зможе, що, власне, і навчити мене вже немає чому. Казав, що цей дух, дух нашої київської школи — він передається дещо иншим чином, знаходиться вже в иншій площині. І дійсно, коли ми з ним зустрічалися один-два рази на місяць, то просто проводили разом довгі вечори, спілкувалися, говорили, здавалося б, ні про що, але разом з тим і про все. Знаєте, я насправді відчував його вплив. Ніде правди діти, і сьогодні його відчуваю. Отже я впевнений, що українська базова мистецька освіта абсолютно пристойного рівня.

— А от, чи може людина без базової мистецької освіти стати хорошим художником, чи це не можливо?

— Безумовно, мати базову академічну освіту — це дуже важливо. У мистецтві книги, як і у будь-якій иншій справі, без доброго і мудрого вчителя самотужки осягнути безліч нюансів дуже складно. Але перш за все людина для себе особово мусить з'ясувати, що вона від цього навчання хоче, на який результат очікує, і для чого, взагалі, їй оте мистецтво потрібне. Якщо для бізнесового зиску, для комерційного успіху — то цьому навчають в инших місцях. Сьогодні, у добу інформації та інформатики, світ став набагато відкритішим. І для маніпуляцій у тому числі. )) Бачите, скільки сьогодні є людей, яких медія позиціонують як успішних художників, а в своєму арсеналі мають або лишень декілька одноманітних сіреньких робіт, або й, взагалі, їхніх витворів ніхто не знає. Цих людей можна бачити на усіляких таблоїдах, вони тиняються по ріжних ТБ-шоу, бігають по "калуарам" )) Верховної Ради, скачуть з "тусовки" на "тусовку" (до речі, це суто в'язничний термін)... Мабуть, як бізнес-прожекти вони й успішні. Але чи можна їх, взагалі, назвати художниками? Питання...

— Ну, раз зайшла мова про успіх, то що для вас отой "успіх"?

— Думаю, взагалі, успіх — це цілковито особове відчуття. Щодо власного, то, думаю, що можу вважати себе успішним художником. Ще коли був студентом, то бачив щиру повагу і любов своїх вчителів, зараз відчуваю прихильність своїх колег-художників, видавців. А те, що в комерційному плані, я, мабуть, не дуже успішний, то просто сьогодні так зірки стали. Завтра можуть стати инакше. )) Хоча, знову ж таки, це поняття доволі відносне... Я ж бо з голоду не падаю. )) Не вважайте за хизування, але таке враження, що иноді я таки трішечки випереджаю час. Було декілька утішних епізодів, ще в часи моєї реклямної практики.

Якось (це, мабуть, був десь рік 1995) агенція, де я трудився, презентувала для Кока-Коли мій прожект серії реклямних біг-бордів. Була така собі, невеличка рада директорів. І хоча дехто з них мене й підтримав, загалом мою пропозицію не було сприйнято, і весь прожект було відхилено. В композиційному аспекті, пластичному рішенні я пропонував відштовхнутися від нашого авангарду початку 20 століття. Уникаючи банального імітування, прагнув зловити дух того часу, принцип такої дуже радикально рафінованої графіки. Та от, років так з п'ять по тому, коли вже й забув про ту дискусію, мені випадково потрапляє на очі фаховий журнал і я там бачу тотожній композиційний хід, щоправда вже у виконанні одного бразильського дизайнера. Думка, вона ж матеріяльна... Ось після подібної публікації в західному журналі наші, як виявилось, вже й самі були готові сміливо вирішувати площину у такому руслі. Тобто підхопити і наслідувати готові, а от самим спрямувати певний вектор, впровадити якийсь свіжий керунок – наразі ні... А шкода...

Ще була подібна ситуяція з однією великою швейцарською компанією. Я зробив свою пропозицію оформлення щодо лінії чоколадних плиток... Гадав, таку пропозицію, від якої вони не зможуть відмовитись. )) То ж швейцарці! Люди прогресивні! )) В результаті, директор українського представництва сказав: "Ти продаєш свій дизайн мені одному, а я мушу його продати мільйонам українцям! Вони ж до сприйняття такого оформлення ще не дозріли ментально. Можливо, за п'ять років я й повернуся до твоєї пропозиції." Хоча я особисто спостерігав опитування фокус-групи, бачив дуже позитивну реякцію звичайних людей. Але то було у Києві. Але сказали, що за підсумками подібних вибіркових досліджень у Донецьку, у Львові результат був прямо протилежний. Приховувати не буду, мені, звичайно, з одного боку було дуже приємно (до того ж і мою участь у тендері щедро оплатили) але з иншого — засмутився, бо шкода, що мої твори не побачать світ... Та приходить якийсь час (цілком вирогідно, що таки тих самих п'ять років), бачу в супермаркеті на поличках — дещо підкорегований, дещо видозмінений, дещо спаплюжений, але ж мій дизайн чоколади! Приємно, безумовно, але... Ну, ви розумієте...

Одним словом, ці процеси не прогнозовані, і рецепту ніякого не може бути. Хоча є один — робити все щиро, від серця, і просто віддаватися цій справі. Як у справжній любові! Ти ж бо, коли любиш, не вимагаєш, а перш за все прагнеш віддати.

— Слухайте, але ж, направду, важко знайти справді цікаву книжку. Ось я на Форумі кружляла рядами в пошуках свіженької книжечки для свого сина, а навколо бачила прям якісь суцільні блимаючі "світлофори", книжкові полиці просто галасують всіма кольорами райдуги, аж очі ріже, ще й все таке однакове і безсмакове, принаймні більшість з того. Чи ви зауважуєте це?

— Згоден. А причина одна — наш український комплекс другорядності. Адже видавець дає майданчик, певну сцену як твору, так і художнику. Перш за все, це від видавця залежить, що саме вийде у Світ. Тож він і мусить мати у собі силу духу, коли бажаєте, певну сміливість запропонувати читачеві щось свіже, прогресивне, нещоденне, можливо навіть і небувале. А переважна більшість наших видавців на таку сміливість не страждають. Думаю, підґрунтя такого остраху лежить значно глибше. У нас в країні (огидно, коли кажуть "в цій країні"... якась глуповата мода, особливо серед політиків) склалась абсурдна ситуяція: українці чомусь чи то соромляться, чи то бояться розмовляти українською. Здавалось би, Київ — столиця Держави! Він мусить задавати громадянам тон політичної свідомості... Але переважна більшість киян страждає на цей "совєцький сіндром". І їх не переймає той факт, що знадвору вони об'єктивно виглядають просто звичайнісіньким "секондхендом"... Даруйте на слові. Адже питання мови лежить не в суто етнічній площині, а скорше за все у політичній. Хто з нас може сказати, що він стовідсотковий українець? Каюсь, я і сам в дитинстві розмовляв російською. Але ж тоді була "СССР-а". Ми усі, або точніше сказати багато хто з нас, були політично ошуканими.

Пригадую, 1983 року, коли вперше потрапив до Львова, почувався як за кордоном. Ти ба, виявляється українською розмовляють не тільки на шкільних уроках, але й просто щодня на вулицях міста! )) Мабуть, тоді прокинулись перші паростки моєї національної свідомості, адже я цілковито закохався у слово "перепрошую"! )) Потім у війську ці паростки дещо зміцнішали. А у 90-х я остаточно ствердився у своїх патріотичних переконаннях. У той час я подовгу бував у Великій Британії. Отож спілкувався з ірляндцями, з шотляндцями. А вони ж у своїй пепреважній більшості такі націоналісти! Про історію нашої боротьби знають більше за нас самих! Згодом і Іван Малкович, і добра фея Леся Воронина вельми вплинули на мою національну свідомість. І ось вже років так, мабуть, сім я розмовляю виключно українською (безумовно, у себе в країні, закордоном то ж не враховується)). Я й своїх батьків вже давно обернув на свою "віру". )) Взагалі, обертаю всіх, хто погоджується. )) Йой, здається, мене трішки вже занесло... ))

— А як на вашу думку, чого не вистачає українській ілюстрації, і книжці загалом, в чому проблема?

— Думаю коріння проблем нашої книжки, як художнього предмету, взагалом й ілюстрації зокрема знаходиться значно глибше. Неможливо книжку виокремити в самодостатню суспільну одиницю. Життєві процеси сьогодення, якими б ріжноманітними і складними вони не були, у наслідку все одно вплетені в єдниний ланцюжок. Художник книги ж не може існувати без видавця, як видавець без своєї читацької спільноти. Читачі, в решті як і видавці з художниками, мабуть, десь працюють, отримують заробітну платню, складають власний бюджет, сплачують податки і т.д. Тобто всі ми живемо в певних умовах, які, за великим рахунком самі ж собі і створюємо. Якими були ці умови за всі 20 років нашої незалежності? Думаю, не надто сприятливі. І, хоча, начебто все залежить від кожного з нас, та насправді від нас може щось залежити тільки у випадку, коли "разом нас багато"! ))

За всі роки незалежності ми не мали більш-менш осудного президента. Даруйте, але ми наразі маємо таку політичну систему, коли тональність, настрій в країні задає саме президент. І за великим рахунком від нього залежать ті загальні умови в державі, в яких ми з вами живемо і працюємо. Ось тут і починаються усі наші негаразди. Замість того аби дати можливість нам плідно працювати і натхненно творити, нас примушують або лукавити і махлярити, або витрачати свою дорогоцінну життєву енергію на спротив, на боротьбу із системою. Коли "правила гри" або цинічні й нахабні, або вони взагалі відсутні, то як жити людям із тонкою душевною організацією? Куди прилаштувати свій героїчний пафос античних образів? ))

Візьмемо, для прикладу, близьку нам ситуяцію. Мінкульт проводить щорічну закупівлю книжок для бібліотек усієї України. Ви, мабуть, здогадуєтесь подальший розвиток? Так, саме так, несподівано виникне пропозиція "попрацювати" з головою комісії, потім, ймовірно, поставляться умови розподілу призначених фінансових ресурсів. Мені особисто цей бруд настільки огидний, що коли потрапляєш в ситуяцію, де з'являється бодай малий, дуже віддалений натяк на подібні філігранні екзорсизи я просто зупиняю будь-який рух у тому напрямку, ба, навіть погляд. І справа не стільки в моїй законослухняності, скільки у моєму власному категоричному імперативі! (за Кантом)) Словом, просто тримаюсь подалі від того "г...а"... Даруйте... Аби не забруднитись. )) Людина ж має право иноді гидувати? До речі, на мою думку, той, хто дає хабаря — не меньша падлюка, аніж той, хто його бере. Адже отой перший і є звабник-провокатор, чи не так? І коли повернутись до наших "баранців", то кожен з видавців сам обирає: чи працювати з мінкультом у такий спосіб, чи ні. Немає попиту, не буде й пропозиції. Але то таке... Утопія. ))

— А якісь позитивні моменти бачите?

— Безумовно, адже є наш Форум! Ось вже 18 років — це великий позитив. Гадаю, мою думку підтримають й инші видавці: є життя "до Форуму" і "після Форуму", тобто до наступного Форуму. Кожен український видавець намагається всі свої першинки встигнути надрукувати саме під Форум у Львові.

— І це, мабуть, європейська і світова практика?

— Загалом, мабуть, так. Але є ріжниця — на західних ярмарках продають не книжки, а продають право на друк тих книжок. Маю досвід подібних ярмарків у Болоньї та у Лондоні. Там ці події відбуваються в геть иншому контексті — продають авторські права, укладають ріжні угоди. І зрозуміло з яких причин в нас инакше — ми бо люди бідні, і країна наша бідна. Якщо ми й Европа, то дуже глуха її провінція... На жаль. Але, зазначте, що в цей час наші елітні скоробагатьки купують найдорожчі апартаменти у Лондоні! Питаннячко: що ця, так звана еліта створила корисного? Можливо я просто не знаю, бо не проводив глибинних досліджень, але чи є український Ford, український Apple, українська Nokia? Думаю, ця сяюча еліта має мілкуваті амбіції задля створення, взагалі, бодай чогось путнього... Знову до наших "баранців": ми видали книжку "Казки лірника Сашка". Відпускна ціна видавництва — 120 гривень. Як на мене, то це об'єктивна ціна. Ви не скажете, часом, скільки коштує горнятко кави у львівської каварні? Гривень 15-20, вірно? Гадаю, коментарі зайві. Адже відповідність цінності горнятка кави і подарункового видання, мабуть все ж таки наочна. Кава — це лише один умовно взятий об'єкт для паралелі порядку цін... Адже нічого проти нашої кави я не маю. Ба більше, я її просто обожнюю, а львівську — то доконче! )) Є ще й виразніші приклади: пиво, горілка, сигарети. )) Я вже не акцентую уваги на вкладених власних фактичних коштах, на життєвій силі, на витраченому часі. Та звичайним людям така ціна, можливо, дійсно здається дорогою, і я їх розумію.

— Так, це правда, складно в таких умовах і видавництвам, і читачам. Та, не дивлячись на проблемну ситуацію в країні, все ж є видавництва, які можна похвалити. То, які б ви відзначили українські видавництва?

— Спробую бути максимально об'єктивним. Хоча зазвичай я займаю довлі критичні позиції, та можу сказати, що Малкович, безперечно, вже записав свою сторінку в історії українського книговидання. І це справедливо. Адже свого часу він, чи не єдиний в Україні видавав якісні, за всіма позиціями, книжки. Тим самим зробив великий прорив у цьому напрямку і став таким собі світочем. )) Вважаю абсолютно унікальним і виразним видавництво "Родовід". На мою думку, вони справжні герої! Ще б похвалив "Видавництво Старого Лева", хоча й маю багато побажань щодо візуального ряду їхніх книжок. Але те, що вони потужно працюють і видають багато цікавих книжок — вже суперово. Слід позитивно згадати ще Грані-Т. Правда, є ряд видавництв, діяльність яких би я просто заборонив, як шкідливих для душевного здоров'я громадян. )) Але, можливо, вони мають собі на меті налякати людей? )) Хто зна'...

— А чи ви спостерігаєте в Україні якісь видавництва, що дивляться на книжку "свіжим оком", роблять щось абсолютно інше від того, що можна зустріти в українських книгарнях? Що ви думаєте про книги студії Аґрафка, і чи в Києві є якісь "молоді" книжкові студії на зразок цієї?

— Так, Аґрафку знаю, вони мої мазунчики. )) Чи є хтось подібний у Києві? Навіть і не пригадаю... Безумовно, мабуть, є окремі молоді талановиті імена. Для прикладу, колишні і теперешні студенти моєї майстерні. )) Та вони, на жаль публічно і широко себе ще не виявили. Але дуже сподіваюсь, що одного дня наше видавництво набере достатньо фінансових потужностей, аби посприяти їхній пісні. )) Ще один момент: зачасту, окремі книжки у нас позиціонують як "Ох!" і "Ах!". Але вони, насправді, є лише відголоском західних аналогів. І причина цьому — все та ж наша горезвісна провінціяльність. Хоча, безумовно, будь-який рух вперед — явище позитивне. Знову ж таки, я до своїх вподобань. Для мене стратегія і тактика компанії Apple є взірцевими. Як там у них: "думай инакше", по-моєму? Я б для нашої української актуяльності додав: "май сміливість думати инакше". )) Не думаю, що коли б пан Стів Джобс зосереджувався тільки на якості програмного забезпечення, і нехтував естетичною формою своєї продукції, Apple зміг би, взагалі, стати у ряд Світових лідерів. Тобто у них є високоякісна продукція і є високоякісний вигляд цієї продукції. Хіба ж це не прекрасно?

Трішки розкажу за своє... Коли 2000 року мене тільки-но запросили на викладацьку роботу до нашої Академії, в мене була ідея, коли бажаєте мрія, зробити таку собі експериментальну науково-творчу лабораторію розроби сучасних шрифтових ґарнітур. Адже ми маємо такий ґрандіозний спадок! Це й козацький скоропис, і великий Георгій Нарбут, та й Еля Лисицького можна вважати своїм деяким чином. Сьогодні, Слава Богу, в нас є Василь Чебаник, багато талановитої молоді. Цілком реяльно було б створити цілий ряд красивих, сучасних, кириличних шрифтів із своїм юнікальним українським накресленням. Та така справа могла б стати явищем у країні! Але, виглидає так, що сьогодні держава не має в цьому потреби. А примусити студента шість років вчитись тільки шрифтовому мистецтву, аби потім, вже дипломованим та й не мати змоги себе реялізувати... Думаю, це було б доволі жорстоко з мого боку... До речі, нещодавно дізнався, що "Мистецький арсенал" проводить конкурс на створення ділового українського шрифту... Тобто деякий рух у цьому напрямку вже почався (пам'ятаєте я згадував про несвоєчасніть моїх ідей? )) Та й у видавців не все так погано. Слава богу, хоча б звільнили від податку на прибуток до 2015 року... Але все одно, для розквіту книговидання державної підтримки тільки під таким ракурсом замало.

— Ну так, вони б ще звільнили від податку й решта підприємців, щоб ті, і їхні родини, могли купувати книжки у тих самих видавців! ))

— Так, мабуть, не буває ніде. )) Але думаю то була б шпилька (прикол). )) Та ілюстраторам у будь-якому випадку складно. Бачите, більшість видавництв не вкладають суттєвих грошей в ілюстрування (і я нас видавців розумію). )) Знаєте, иноді почуваюсь таким собі "казачком засланим". )) Художником у таборі видавців. )) На тому ж таки Заході (який казали нам поможе)) приблизно рівна пропорція витрат на друк і на ілюстрування, а иноді в оформлення вкладається й більша частка. В нас картина геть инша. Тому, багато сильних художників, серед яких є і мої друзі з Інституту, сьогодні книжку, як джерело гідної фінансової винагороди, взагалі, не розглядають. Хоча у студентські роки були талановитими ілюстраторами. А зараз: хтось продає живопис, хтось працює у дизайні...

— Даруйте, за нескромне запитання, але ж дуже цікавить, чи вдається вам заробляти на життя самою ілюстрацією? Та й, взагалі, чи може ілюстратор в нашій країні заробляти лише своїми ілюстраціями, чи це реально?

— Ні, на жаль, це нереяльно... Це мабуть, одна з причин, чому ми з дружиною мали сміливість відкрити власне видавництво. Бо дуже вже кортіло і книжки малювати, й пристойну оплату за це отримувати. )) Хоча не так сталося, як гадалося. )) Але то вже таке. )) Розумієте, коли тобі є що сказати, ти хочеш цим поділитися з иншими. Якщо ти маєш певні здібності, талант, дар Божий, коли бажаєте (а це вже велика відповідальність), то, безумовно, ти прагнеш себе реялізувати. Адже не зробити цього — це вже фактично злочин перед Божою ласкою! А сьогодні, на жаль, наші видавництва чи то не мають можливості, чи то не мають бажання, але, в переважній більшості, вони не платять достойний гонорар художнику. Той, на який він заслуговує. Ну, принаймні, на його власний погляд. )) От ти вже й починаєш шукати шляхи для самореялізації. Знаєте, навіть у власному видавництві, коли ми закладаємо у собівартість свій умовний гонорар ілюстратора, то він не є такий захмарний, як може здаватися. Він просто цілком осудний. Це зовсім не европейський рівень винагороди (адже ми все ж таки бажаємо залишатися конкурентноздатними в Україні). )) Але навіть гонорар такого доволі скромного рівня будь-хто инший нам не заплатить. От здавалось би, Іван Малкович, у порівнянні з рештою видавців, щедро пестить художників гонорарами. Але ж він за свою щедрість таки і крові поп'є! )) При чому так поп'є, що й та винагорода вже втрачає усю свою актуяльність. Знаєте, в Европі такої шаноби я не зустрічав. )) Там, коли вже художнику дають замовлення, то йому фактично довіряються і ставляться до нього дуже тремтливо. Ну, як до дантиста. )) Коли ж ми до зубаря приходимо, то ми ж йому не вказуємо, що він мусить робити, яким інструментом має працювати, що йому необхідно нам зуба наново видерти? )) Коли вже йому довірився, то вже назадгузь ходу немає. )) Чи не так? Але ми й дантисту раду дати можемо! )) Можливо, з причини такої нашої широкої загальної обізнаності ми й досі плентаємося у хвості...

— До речі, а ви мали досвід роботи з іноземними видавництвами?

— Ні, на жаль. Хоча в моєму арсеналі й багато, так скажімо, рейтингових інтернаціональних виставок ілюстраторів, та вони мене не просунули на той ринок. )) Але свого часу я багато їздив Европою з виставками своєї станкової графіки. Тоді в мене жваво купували як повний ілюстративний ряд до певної книжки, так і окремі ілюстрації. Але то були приватні колекціонери. Потім у Великій Британії тривалий час я робив оформлення коштовних колекційних тарілей. Навіть був досвід приватного вчителювання у Лондоні. А саме з виданням книжок якось не складалося. Хоча я й робив спроби достукатись до британських видавництв. У 94-ому році домовився про апоінтмент у видавництві Orion, приніс своє портфоліо. Мій творчий доробок їх доволі вразив. Позитивно, безумовно. )) Після уважного ознайомлення з моїми ілюстраціями директорка видавництва пані Еліот дуже емоційно відреагувала: "О, яке щастя, де ж Ви були раніше!? Чому я Вас не бачила? Чому не знаю? Лишайте адресу — будемо співпрацювати." Та коли я записав свою київську адресу, вона доволі здивувалася. Мовляв, а як же Ви бачите ймовірну співпрацю? Я кажу: "Ну, ось, можливо поштою..." На що вона відреагувала так: "Ні, даруйте... І Ви не ображайтесь, але у нас є один Вашого рівня клясний художник в Шотляндії. Та ми з ним не працюємо, бо він далеко живе. Ви ж розумієте?" Тобто вона мала на увазі що, принаймні, на початках, між видавцем і художником мусить бути отака собі тісна взаємодія з безліччю особистих зустрічей, т.и. Подібна ситуація була в мене й з иншими британськими видавництвами. Та знаєте, "у каждого Абрама — своя програма". Але то був 94 рік... Сьогодні співпраця з західними країнами мене вже цікавить виключно з позиції українського видавця...

— Як думаєте, що може сьогодні допомогти художнику, чи якісь звання і приналежність до спілок допомагають художнику?

— Абсолютно ніяк. От вже два десятиліття як я є членом Національної Спілки Художників. І що? В наш час такі спілки є громадськими організаціями і позбавлені будь-якого, бодай мінімального, впливу. Абсолютно ніяким чином така приналежність не допомагає. Навіть з майстернею немає ніяких преференцій.

— Скажіть, а що допомагає і заважає вам в роботі і в житті?

— Відверто, моя викладацька практика начебто номінально забирає небагато часу. Це три заняття на тиждень приблизно по півтори-дві години. Але під час консультацій я настільки виснажуюсь, що буває і дня мало для відновлення сил. Є й ще декілька доволі непривабливих моментів викладацтва — це щорічна обов'язкова повинність писати методичні розробки (для мне цей труд доволі марудний); питання оплати праці, взагалі, залишається без коментарів (вона ж бо просто ганебна, таке враження, що з нас або знущаються, або проводять якісь цікаві досліди); потім відсутність будь-якого иншого заохочування (старшим викладачем я служу вже більше десяти років )), до того ж з незрозумілих причин і певний тиск трапляється, не без цього. Але дуже втішно, відчувати солідарність і підтримку студентів, знати, що вони десь хвилюються за тебе. І суто по-людськи, надзвичайно приємно, коли студенти телефонують і вітають тебе з Різдвом, із Великднем, із днем народження (хоча ти нікому і ніде цього не оголошував). Це ж, мабуть, і є шана і вдячність учнів? Тоді думаєш: "не дарма живу!" Отож викладацтво з одного боку може мене й гальмує у видавничій справі, але з иншого, мабуть, таки і надихає. ))

— А що заряджає вас творчою енергією і стимулює до успішної праці? Кому ви, як художник-ілюстратор, хотіли б подякувати і за що?

— Ой, підніміть мене серед глупої ночі і я вам скажу — своїй коханій дружині! Це такий мій діямант! Для мене просто бачити її — це вже велике щастя! А її голос — такий ніжний звіночок! Знаєте, ми разом вже більше п'яти років, і весь цей час я в неї закоханий до нестями, по самісінькі вуха. Моя Галина і натхненник, і перший порадник, і конструктивний критик, і просто найкращий друг. Без її відваги, йти оцим тернистим видавничим шляхом, існування нашої компанії було б просто неможливим. Вважаю себе лакіґаєм. )) Отакий Божий промисел мені дуже подобається. )) Щиро Вам скажу: якби я Галину не зустрів, то просто не одружився б взагалі.

— І на останок, що б ви порадили молодим художникам, на що б звернули їхню увагу і якими словами заохотили б до плідної праці?

— Перш за все — вірити в свої сили! Мати ґрунтовну базу для такої віри. Бути надзвичайно вимогливим до себе і ніколи не втрачати здатність до самооцінки. І така, можливо, банальна порада: обирай найтяжчий найтернистіший шлях, і знай — там тобі не буде конкурентів. Просто слід лупати свою скелю, йти саме своїм шляхом. Слава Богу живемо в добу інтернету — вчись, надихайся, аналізуй, твори!

— Щиро дякую, пане Олег, за приємну, дружню розмову. Бажаю вашій сімейній видавничій команді нових ідей й нових книжок!

Коментарі

  • Лілія Демидюк · 03.10.2011 19:16 · #

    Такі цікаві ілюстрації, стиль такий особливий, і стаття розлога. Дуже гарно, Лілю!

  • Ліля Тєптяєва · 05.10.2011 22:26 · #

    Дякую! Без пана Олега ця стаття такою б не вийшла :)

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.