Головний по Джурах і Чудовиськах — художник-ілюстратор Максим Паленко. в блозі Життя одного дизайнера · від Ліля Тєптяєва · додано 21.09.2011 00:35

"Мій тато і зелений Алігатор", "Ракета на чотирьох лапах", "Знайомтесь, фараон!", "Гармидер у школі", "Кімнатні пірати", "Пригоди тричі славного розбійника Пінті", "Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ", "Вікінг в моєму ліжку", "Джури-характерники", "Джури козака Швайки" — і це ще не весь перелік книжок, які можуть пишатися собою, адже їх ілюстрував молодий талановитий художник Максим Паленко. Так так, саме той Паленко, що малює, складає пісні й співає, грає на гітарі, гасає на веліку й просто бавиться з донькою — самий звичайнісінький сільський хлоп, татусь, а по-сумісництву художник-ілюстратор. Але ж хто його не знає? Хіба лише той, хто не читає книжки... Що ж, приєднуйтеся до наших посиденьок-побалачок, і знайомтеся з Максимом ближче!

— Ну, для початку, розкажи трохи про себе: де навчався, живеш, працюєш, чим займаєшся по життю?

— Ну, значить так... Народився, виріс, і живу, з деякими перервами, в селі Новоолександрівка на Дніпропетровщині. Вчився, окрім загальноосвітньої школи, ще традиційно в Художній школі, а потім в Художньому училищі. Десь класі у 8-му навчився грати на гітарі, і окрім малювання ще багато часу приділяв музикуванню. Якісь пісеньки складав, грали їх з друзями гуртом.

— Ха, живеш в принципі "з перервами", чи просто з перервами в Новоолександрівці? ))

— Ну, з перервами — я маю на увазі 4 роки, наприклад, у Львові жив, а цього року, з березня місяця, в Києві. Тепер знову тут, в своєму селі. ))

— А що, серйозно, ілюстратора Паленко могло й не бути?!

— Був такий момент, коли я дуже серйозно був налаштований займатися швидше музикою аніж малюванням. А Ілюстратор Паленко — це взагалі така абсолютна не те що випадковість, а якось так...ммм...ну, словом, я ніколи не хотів бути ілюстратором книжок, тобто не було у мене такої мрії. Я з певного часу зрозумів, що хочу займатися мультиками, але в Дніпропетровську на той момент не було якихось так би мовити "точок приложенія ричага" в цьому напрямку, а гроші якось треба було заробляти, тому пішов традиційно фотошопить дизайнером в рекламу. Там просидів пару років, зрозумів що ця схема роботи, тобто офіс, так само як і ця робота, абсолютно НЕ ТЕ і став просто тикатись то туди то сюди.

З книжками вийшло дуже просто. Я подумав, куди мені бідному податися? В рекламу — не хочу, в анімацію — нема у мене ні досвіду ні портфоліо, одне тіки бажання. А от ілюстрація — це ніби ВОНО. Тим більше, на той момент вже гриміла А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, та й Старий Лев потроху щось почав випускати. Ну, і у мене якісь картинки на той момент були. Якось довелося мені малювати для однієї канцелярської фірми серію упаковок для фломастерів олівців і теде. Різні там були такі собі коти, жирафи... Ну от, ці картинки для упаковок канцтоварів я і почав показувати, розсилати у видавництва. Першим клюнув Малкович, потім Савка, ну, і так якось пішло...

— А тобі легко бути ілюстратором? Що в цій справі найскладніше, що легко дається?

— Легко. Я вже якось десь казав, що мене цікавить не аналогія, тобто не дослівний переказ історії графічними засобами, а швидше вільний переказ. Це завжди цікавіше коли ти почув десь історію, якусь від когось, а потім переказуєш її комусь вже іншими словами. Я не можу сказати, що мені щось дається легко або не легко. Нелегко змусити себе читати до кінця абсолютно нецікавий текст. Оце дійсно нелегко. )) Було таких пару книжок, але не буду їх називати щоб нікого не ображати. Але разом з тим, на абсолютно нецікавий текст можна зробити цікаві ілюстрації. Це от, як скажімо, за якимось зовсім нецікавим, в літературному сенсі, твором, можна написати, скажімо, Прекрасну Оперу. А так загалом все дається легко, бо я намагаюся, принаймні останні кілька років, ні до чого себе не примушувати. Я маю на увазі не робити чогось що було б таким собі компромісом перед самим собою. Звучить трохи бравурно, мабуть, але так є.

— А які книжки, тобою ілюстровані, вважаєш найуспішнішими! Що, взагалі, для тебе є успіхом?

— Успіх — це коли тебе хвалять інші за те, за що б ти себе хвалив навіть тоді, коли інші б поносили. Як показує практика — народ не дурак. І, зазвичай, я думаю, досить рідко буває так, що от людина зробила якусь абсолютно фантастичну і прекрасну річ, а її всі заплювали. Таке може бути коли задіяні якісь ідеологічні або політичні мотиви, коли ж це відносно здорове суспільство, типу нашого, все хороше рано чи пізно знаходить вихід і досягає так званого успіху. Зазвичай, я не можу сказати що от ця книжка на 100% ідеальна — не було ще такого, на щастя. )) Дуже багато ілюстрацій подобається в "Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ" Дерманського. Багато, як на мене, нічогеньких картинок для другої і третьої частини "Джур" Рутківського.

Взагалі, "Джури Характерники" стали таким собі переломним моментом, бо спочатку я повинен був малювати ту книжку як багато книжок до цього, а намалював кілька ілюстрацій і, як мені здалося, знайшов якийсь певний хід, якого ніколи раніше не використовував, і зрозумів, що якщо я ОТАКИМ ЧИНОМ зроблю книжку — це буде класно. Ну, і я там зривав кілька термінів, сварився страшенно з Малковичем, але врешті решт зробив як хотів, і в результаті це зараз книжка, яку у зв'язку зі мною найчастіше згадують. Там є сила-силенна недоліків і негармонічних якихось моментів, але це для мене дуже важлива робота, тому що там я якось відчув, що рухаюсь.

Це якось читав інтерв'ю Макартні, де він розповідав про роботу в Бітлз. Він казав, що вони вважали для себе небезпечним шукати якісь безпечні ходи. Інколи, вони раптом в своїй творчості помічали, що починають використовувати правила, які самі ж придумали — вони відразу поспішали ці правила порушити. От в цьому я бачу ознаку прогресу. Такий момент, рано чи пізно, повинен наступати не тільки в житті художника митця, а в житті просто ЛЮДИНИ — коли треба щось міняти. У японців, знаєте, була традиція, коли художник досяг певного успіху, певної попси, але при цьому хоче рухатися далі — він повинен змінити ім'я, щоб його "зоряне" ім'я не заважало йому далі розвиватись.

— Слухай, зрозуміло, що по великому рахунку немає значення яким чином художник ілюструє книжку, яку техніку використовує та стиль, та все ж... Якими ти бачиш обов'язкові складові ілюстрації, тобто без чого вона не буде ілюстрацією в принципі? Може є який "рецепт" приготування ілюстрації, може якісь особливі "спеції" ти використовуєш у роботі?

— Абсолютно правильно. Техніка немає значення. Стиль — для мене взагалі досить незрозумілий термін. Стиль — це не те, що можна і треба якось використовувати. Якщо ти ВИКОРИСТОВУЄШ якийсь стиль — ти займаєшся не мистецтвом, не креативом, а стилізацією, швидше ремеслом, тобто грубо кажучи, не винаходиш велосипед, а збираєш його за не тобою придуманою схемою. Тому, коли хтось каже "я шукаю свій стиль" — це для мене звучить так трохи дивно. Стиль — це от як, наприклад, ти винайшов якийсь пристрій, і для того, щоб тобі його зібрати, ти береш, наприклад, купу детальок, гайок, болтів, листів металу, які до тебе винайшов хтось інший, користуєшся інструментами, які до тебе теж винайшов хтось інший, використовуєш закони, які вивів до тебе хтось інший, і з цим всім збираєш абсолютно свою, ні на що не схожу конструкцію. Стиль формується всередині кожної окремо взятої людини, яка в свою чергу живе в якихось конкретних умовах, і цей стиль може народитися, існувати, і бути належним чином прийнятним на 100% в тих умовах і тими людьми, при яких і для яких він створювався.

А стосовно рецептів — нема ніяких рецептів. Є задачі, від яких ти відштовхуєшся, і, знову ж таки, виходячи зі своїх можливостей, технічних, інтелектуальних, емоційних, вирішуєш ці задачі.

— Чи є якась межа, наприклад, моральна чи яка інша, у твоїй творчості, через яку ти ніколи не переступиш, що для тебе "табу" в ілюструванні? Є щось таке, що тебе дратує і шокує в ілюстраціях українських книгах?

— Я думаю межі немає. Не пам'ятаю хто казав, здається Делакруа, про те, що нема в світі таких речей, які не достойні бути намальованими. Якось мені одна жіночка задала запитання про те, чому у мене в "Джурах" такі страшні картинки, це ж книжка для дітей. А я у неї спитав: "Ви її читали?" Тому що це, фактично, батальна книжка "Война і Мір" — книжка про війну. А що таке війна? Війна — це місце, де люди вбивають інших людей. А війна того періоду, про який мовиться в книзі, це взагалі, я думаю, досить жорстока штука. Набагато жорстокіша, ніж нинішні війни, бо воїни рубали одне одного в капусту і виглядало це, я думаю, не дуже апетитно. Я не про те, що обов'язково треба показувати ці подробиці. Для того, щоб показати наскільки страшно бути розрубаним шаблею навпіл від плеча до дупи, не обов'язково малювати всю цю м'ясо-заготівлю. Важливо дати відчуття. Відчуття найважливіше, і якими засобами ти його досягаєш — особиста справа, твоя і видавця. І тут меж не існує.

От що мені не подобається, так це коли все анатомічне страхіття перетворюється в метод, в ознаки стилю. Тоді це вже чорнуха. Але і тут я б меж ніяких не виставляв. Люди самі розберуться що їм треба. Бо, як я вже казав, народ — не дурак. ))

— Як на твою думку, чого не вистачає сьогодні українській ілюстрації, і книжці загалом? Якими ти бачиш здобутки сучасної української книжкової ілюстрації, чи є, взагалі, чим пишатися? Що, чи хто, може допомогти українській ілюстрації розвиватися в бік мистецтва, а не комерції?

— Не вистачає розкомплексованості. Але розкомплексованості професійної. ЦЕ те, про що казав Енгр: "Ми нарощуємо м'язи, щоб забути про них". Я буду банальним, але скажу, що в радянському союзі була дуже класна стара школа рисунку. Тобто, вчителі які вчилися у старої гвардії — у випускників дореволюційних мистецьких закладів, це, як я думаю, люди які ще застали класичну школу викладання рисунку, композиції, бо те, що почалося потім — це, як на мене, не зовсім ТЕ. Тому що, класична школа рисунка — це, на світовому рівні, Енгр, у нас Брюллов, Шевченко. А те, що стало називатися академічним рисунком потім — це надбання передвижників, вивчення не форми а конкретно взятого методу. Все одно, що за взірець академічного стилю взяти, наприклад, кубізм. Тому я, наприклад, досить довгий час не розумів що від мене хочуть вчителі в Художці, всі ці вибудови овалів, осьових, культура штриха, аж поки не з'явився прекрасний викладач Олександ Григорович Нем'ятий. Він підійшов до мого малюнка, як зараз пам'ятаю, це був череп, дуже дбайливо я його замальовував — штришочок до штришочка, а він підійшов, взяв стирачку, все це розтер в пух і прах, взяв жирний олівець і отак, стирачкою і олівцем, намалював абсолютно об'ємний правильний череп. Так-що, насамперед, треба вчитися малювать і компонувать, а потім вже пускатися в амбітні експерименти.

Слухай, я умнічаю трошки... )) Ну, просто хочеться якось так, максимально зрозуміло, сказати. Хоча ні, я звичайно можу сказати...ууу...не вистачає духовності. ДУХОВНОСТІ нам не вистачає! ))

А стосовно мистецтва, а не комерції... А що мається на увазі під комерцією? Мистецтво завжди було товаром і випливали, зазвичай, ті, хто максимально підпадав під загальносуспільні тенденції, але при цьому не втрачав свого лиця. Загалом, чисте мистецтво — це містифікація. Абсолютно серйозно так вважаю. Світове мистецтво розвивалося дуже поступово починаючи з давніх давен. І було дуже функціональним від самого початку. Спочатку це були якісь ритуальні орнаменти, фігури, ієрогліфи. Потім основним замовником того, що ми сьогодні звемо творами мистецтва, стала церква. І тут ще варто сказати, що мистецтво завжди розвивалося пліч о пліч з наукою. Тому, що таке Відродження? Це прорив простору, вихід в тривимірність. Да Вінчі й Дюрер до смерті парились з цими своїми законами перспективи, ідеальними пропорціями, все для того, щоб намалювати МАКСИМАЛЬНО СХОЖЕ. І вже десь на початок 19 століття було намальовано все що можливо і як можливо, і з'явилася фотографія. Відповідно, людям не треба було висиджувати годинами, щоб отримати своє зображення, або зображення свого будинку, чи собачки, от з цього моменту мистецтво перестало бути нагальною потребою, перестало бути функціональним. З цього моменту і з'являється мистецтво ЯК ТАКЕ, у якого немає конкретної функції. З цього ж моменту, я думаю, і з'явилися мистецтвознавці сучасного типу. Я цього, правда, не розумію. Я не розумію станкового мистецтва, яке вішається в рамах на стіни. Я розумію чому ходять на виставки картин інші художники, але я абсолютно не розумію чому на них ходять прості пересічні люди. В цьому плані мені і подобається ілюстрація, бо це приклад абсолютно функціонального мистецтва, прикладного. Але, разом з тим, проілюстрована книжка це не Альбом живопису — це носій інформації. І тут ефективність визначається не мистецькістю картинок, а тим як це діє на читача і глядача в комплексі.

— А ти мав досвід співпраці з іноземними видавництвами, щось можеш розповісти про це? Які бачиш недоліки співпраці з українськими видавництвами і видавцями.

— Нєа, з іноземними не мав. Основний недолік наших — платять мало. )) Все дуже просто.

— Як гадаєш, чи є в Україні експериментальні видавництва з нестандартним баченням книги? Чи такі повинні бути в Україні, і що це дасть українському читачеві?

— Загалом, якось не чув про якісь експериментальні видавництва з нестандартним підходом. Авжеж, це було б добре, аби були такі видавництва на Україні. Хоча, тут питання про те, що саме мається на увазі під нестандартним підходом. Більшість того, що видається в Європі, у нас може цілком сприйматися як нестандартний підхід, але ж це не є нестандартний підхід — це просто нормальний підхід, бо цілком зрозуміло, що якщо є книжки отакі, то можуть бути і отакі — одне абсолютно не виключає іншого, і зовсім необов'язково, як на мене, це якось так подавати "нестандартний підхід", бо це звучить якось так, типу "євроремонт". )) Ну, це якщо я зрозумів правильно питання... Хоча, я ж кажу, люба альтернатива усталеним стандартам, навіть якщо вони найвищого ґатунку, це супер!

— Що можеш порадити, в якості допомоги, художнику в само-просуванні на шляху до свого замовника? Чи якісь звання і приналежність до спілок допомагають художнику, і чи вони, взагалі, потрібні художнику?

— Як я вже казав вище — я переконаний, що якщо продукт, який виробляє художник, якісний — він рано чи пізно знайде свого видавця, замовника, покупця. Взагалі, в цьому плані, зараз на Україні, гріх жалітися — видавництв стає дедалі більше, відповідно поступово кількість хоч і помалу, але переходить в якість, і тому у художника, який відчуває що йому є що запропонувати, тільки і роботи що вибрати кілька найкращих, на його думку, видавництв, взяти електронну адресу і надіслати роботи. Або й просто набратися наглості і заявитися до того ж Малковича самочинно.))

А про спілки і користь від них — не знаю, бо ніякого відношення до них не маю. Звань теж ніяких не маю, тому теж нічого не скажу.

— Розкажи, що допомагає і заважає тобі в роботі і в житті, що заряджає тебе творчою енергією і стимулює до праці? Кому ти, як художник-ілюстратор, хотів би подякувати? І, взагалі, може комусь хочеш подякувати, то вперед, є нагода!

— В роботі і вжитті допомагає душевний спокій. Це звучить досить загально, але включає в себе абсолютно конкретні речі. Зокрема, от я такий типовий селюк, прив'язаний до одного місця, і найкраще працюється і працювалося завжди у себе вдома — в селі, в своєму будинку. Там таке собі Місце Сили. Щоразу, як туди повертаєшся звідкілясь, таке враження, наче до резетки підключився, став на зарядку як мобільний телефон. )) А, загалом, до праці стимулює те, що і всіх людей: Діти, Кохання, Друзі, Мандри. І за наявності оцього всього потрапляєш на таку територію свого персонального душевного спокою. Є відчуття, що я ВСЕ МОЖУ!! Страшенно люблю наші центрально-українські краї, відкритий простір, лісостеп. Воно так звучить трохи пафосно, але так є і я не знаю як про це можна сказати по іншому. Загалом, останніми роками якось стикаюсь з тим, що чим більше компромісів ти відмітаєш в своєму житті, чим наполегливіше йдеш до того, чого ти дійсно хочеш, тим менше до тебе липнуть якісь речі для тебе небажані. Це стосується всього: людей, роботи, якихось життєвих ситуацій. Коротше кажучи, намагаюся бути сміливим і якось воно, життя, Бог, доля, адекватно на те реагують.

А дякую за все татові і мамі, моїй донечці, моїй коханій людині, моїм друзям за те, що всі вони, кожен по своєму, вчать мене так би мовити бути більш еластичним і більш відвертим в житті. Ось, якось вийшла прям промова для журналу "Пробудись", але це все правда. )) А ілюстраторам, художникам, що їм дякувати. Вони роблять свою справу як їм хочеться, це ж я їх сам обираю як улюблених, так що це вони мені повинні бути вдячні. )) А якщо серйозно, то дуже люблю те, що робить Лавро і Заневський, кожен на своєму полі. З іноземних — Ребекку Даутремер. Ще Ольгу і Андрія Дугіних. Загалом, дуже багато візуальної інформації проходить через голову, крізь очі. )) Це тоді треба дякувати, наприклад, якомусь цікавому дядькові, якого просто отак мигцем побачив на вулиці, запам’ятав, і може якось потім десь воно проросте в картинках.

— Що б ти порадив початківцям, молодим художникам та ілюстраторам, на що б звернув їхню увагу і якими словами заохотив би до плідної праці? І побажай щось отакенне, на останок, від Максима Паленко!

— Художникам початківцям побажав би вчитись малювати, і головне не отруювати себе думками на зразок "Для нашого села і так сайдьот". Треба рівнятися на найкращі зразки. А ще, намагатися бути зрозумілим, щоб не доводилося стоячи перед картинкою пояснювати "Насправді, я хотів сказати те то і те то." Картинка, сама по собі, дуже інформативна штука, яка може говорити сама за себе...

— Класна в нас розмова вийшла...за що й вдячна! Що ж, Максиме, душевного спокою тобі, сміливості, і надихаючої сили, щоб ми якнайшвидше побачили твої свіженькі, не лише ілюстрації, а й мультики!

Коментарі

  • Апчхи · 11.06.2012 23:19 · #

    Думаю, могу дополнить информацию про такое место, как Паленке: http://volshebnaya-planeta.ru/?p=255

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.