Детский мир Григория Фальковича. в блозі Життя одного дизайнера · від Ліля Тєптяєва · додано 16.12.2010 21:05

А какой у него там народец?! Слово одно – "чудер-наський"!

"Дикопас – багряний ріг, дуже дикий, та сумний...".

До прикладу, ще – "Кус-Кусань, що в нього кістка у горлі застрягла" і "Дротянка – не риба, не птах, що бігає по дроті, напнутім на болоті"!..

Мир, в котором мы живем, меняется. Это – естественно, потому что меняется всё и меняются все. Самое значительное и самое огорчительное изменение – дети становятся взрослыми. Детей – все меньше и меньше, а взрослых – все больше и больше...

Когда-то давно не было на земле людей, такой был – дочеловеческий мир. Страшно подумать! Но кто-то ведь был, правда?!

И была Австралия, и была Новая Зеландия, и все те земли, большие и малые, где теперь мы с вами живем. Только никто тогда, поначалу, не знал, наверное, как эти земли называются, и как называется сама Земля, где все живут и растут, тоже никто не знал. Просто – росли и жили. Потом стали думать, мечтать и любить. Потом еще стали писать...

Вот и Григорий Фалькович...

А потом был древний мир – это мы, живущие сегодня, по недомыслию так его называем. Хотя на самом деле он из миров – самый юный! Так бы и надо его называть! И в нем уже были люди и среди них – все наши родственники-предки. Но были и те, кто был до людей... А потом были средние века. И тоже – какие же они средние?! А про наше время мы так и говорим – "наше время!"...

Вот и Григорий Фалькович...

А что было всегда? А всегда-то был Детский мир, потому что даже Земля наша не сразу стала Землей и такой большой, как сегодня, и взрослой. И всегда были дети – самых маленьких и самых больших моллюсков и всяких загадочных рыб, растений неузнаваемо странных, птиц, людей и животных – без счету...

Вот и Григорий Фалькович...

Кого больше всех на земле, знаете? Детей! Потому что многие люди, хотя и вырастают со временем и становятся взрослыми, на самом деле остаются детьми, какими они были, когда были еще самыми маленькими – в два, три, пять или семь лет. Или подростками, которые тоже – дети...

Поэтому среди взрослых, на самом деле, тоже много детей, их даже больше, чем взрослых, я думаю. Они такие же любознательные, застенчивые и, в то же время, веселые и балованные, как дети, какими они были 20, 30 или 50 лет тому назад. Или 100?! И такие же озорные, легкомысленные, хвастливые, да и врунишки, выдумщики и жадные ко всему, что только видят, слышат, пьют и едят.

И больше всего на свете взрослые люди, как и дети, любят всякие приключения, забавные игры, шутки, приколы. Любят ездить по свету, ходить в гости, смотреть телевизор, кино, особенно - всякие забавные мультики и сериалы, но больше всего– путешествовать!.. И так же любят собак, кошек и лошадей, многих других животных, всяких там лягушек, бабочек и стрекоз, рыб всяких, птиц и насекомых, среди которых, как и среди людей, больше детей, чем взрослых. И маленьких растений, трав, цветов на свете куда больше, чем взрослых деревьев...

Вот я и говорю: больше всего на свете детей!

И дети, только дети, никто-никто другой не спасет этот мир – только дети! И символ веры нашего третьего тысячелетия – дети!.. "Я сказал!" ))

Потому что дети видят "то, чего не увидишь глазами..." – именно так сказал, больше, чем сказал, Антуан де Сент-Экзюпери, который, уж это я знаю точно, так и не стал взрослым, но остался с нами ребенком. И навсегда...

И все это знают, даже взрослые люди, но многие, почему-то скрывают, не признаются. А если долго что-то скрывать, не говорить, не писать, обязательно это забудешь и думать не станешь об этом, или будешь думать иначе, вовсе не так, как раньше. А лучше думать так и о том, как первый раз и с самого начала, когда никто и сам ты себе еще не мешал. Потому что сначала – всегда хорошо, как у детей, как дети. Это потом уже что-то не так случается и что-то не то происходит. И если бы все думали и вели себя, как дети...

Вот я и говорю: дети спасут этот мир!..

Скажите взрослому человеку, едва ли не любому, что он говорит или ведет себя, как ребенок, и он не поверит вам, по-настоящему удивится, а кто и обидится... Почему так? Потому что совсем не просто жить на этом свете, в этом мире, когда у тебя уже нет мамы, папы, дедушки, бабушки, старшей сестры или брата... Годы идут, и многие из нас забывают про свое собственное детство. Но, слава Богу, что некоторые все же не забывают – и всю свою жизнь остаются детьми!

Вот и Григорий Фалькович...

А есть еще и такие взрослые люди, которые прямо-таки, что ли буквально возвращаются в детство, которое они на самом деле, я думаю так, и не покидали... Лучше всего это получается у поэтов и писателей. Которые пишут не для детей, а как дети.

Так, как бы они написали свои стихотворения и рассказы в три, четыре, пять или семь лет, если бы умели тогда писать. Даже еще лучше и куда интереснее...

И я знаю такого поэта. Сейчас вам все покажу, расскажу – и вы увидите и сами убедитесь!..

А какой у него там народец живет – в его Детском мире?!

И "хвостате, рудувате, лінькувате Хропсопе", саме те що спить і спить собі "чудово – день у день цілодобово" – а кто бы не хотел?! І я його, лінькуватого, розумію, як себе, бо скільки ото живу на цьому світі, а виспатись, щоб не хотілось більше, ніяк не можу, аж ніяк!..

І той самий "Бундячок", для прикладу, у якого "в носі – дірка для гачка, бо звичайні бундячки рибу ловлять на гачки...". А еще у него: "Під пахвою – два футляри, бо звичайні бундячки носять різні окуляри: влітку – дужки дротяні, а зимою – хутряні... Робить все на свій копил, от хіба не має крил! Хоч бажав би й Бундячок політать, мов літачок...". А кто не хотел бы полетать – хоть с крыльями, хоть так?! И я бы не отказался! Вовсе уверен – Фалькович, какой он ни есть там по имени, отчеству, то есть не Гриша уже, а Григорій, Григорій да Аврамович... ))

А книжка эта – "Чудер – наський Zoo", знаете, для кого написана? "Для дотепного віку", вот так - понятно?!.

И не только эта, а целая серия книжек, которые могут читать все – и дети и взрослые, сами читать, в одиночку, друг другу, "бо дотепність – це категорія не вікова, а, як то кажуть, світоглядна. Дотепним людям живеться на цьому світі веселіше, комфортніше та довше".

Еще: "комусь треба ще тільки навчитися слухати та читати...".

Конечно, это очень важно – научиться читать и читать. Не только смотреть кино, телевизор. Но, как по мне и по нынешним временам, самое главное – нам всем надо бы научиться слушать и слышать друг друга. И Бога...

Будь моя воля, ничего бы больше не говорил и не писал о детском поэте Григории Фальковиче. И детском, и, равно, взрослом. Пусть сам и говорит и пишет. Нам – слушать, читать. Так, наверно, и сделаю.

А еще: попробую-ка я составить словарь, строчник, стихарь – маленькую хрестоматию, энциклопедию и, вместе, антологию Фальковича, скажімо – "Вибране" або "Вибраний мій Фалькович" – из тех самых избранных слов, строк, стихотворений поэта, которые не прочитать и не услышать – ну, никак невозможно... По крайней мере, для меня. А может, и для вас? Сами судите...

Конечно, я только начну, а дальше – уж вы постарайтесь, не сетуйте...

Сначала было слово? Так! И сначала была у Григория Фальковича книга "Арончик и корова"! Как для меня, по крайней мере… Потом или до того были другие...

Вот – "Гарновусика", покажу и прочту целиком:

Ні, найкращі вуса -

Не в того індуса,

Що живе в готелі

У самому Делі,

І не в діда Толі

На старім Подолі,

Й не в дядька Кіндрата,

Вовчиного тата...

Знайте, любі діти,

Правду ніде діти:

Справжній гарновусик –

То наш кіт Марусик.

А еще – "Люблю":

Я люблю любити маму,

І крутити телефона,

І свою стару панаму

Кидать з нашого балкона.

Я люблю любити тата,

І зимові сніжні кручі,

І поволі колупати

Мило ніжно-запахуче.

Я люблю любити свого

Дідуся, ще не старого,

І бабусю, як всі діти,

Теж люблю її любити.

Вірних друзів я люблю,

Літо, сонце, мандри, квіти…

Я люблю усе любити,

І за це себе люблю.

А знаєте, як "засинає ліва ніжка"? Тож послухайте:

Спати я іще не хочу.

Спати я ще не готова.

Хай заснуть спочатку очі –

Потихеньку, поступово.

Потім хай заснуть косички,

Далі – брови, ніс і щічки,

Ліве вушко, праве вушко,

Потім – шийка і подушка,

Потім – ковдра, потім – ліжко,

Ліва ніжка, права ніжка.

Ну, а ручки, що вони?

А про ручки вже й не знаю.

Я, напевне, засинаю…

Я давно вже бачу сни…

А это – из "Пастушка", несколько строк – остальное вы сами прочтете:

Я сьогодні па-сту-шок:..

Випасаю му-ра-шок.

А над нами теж отари –

Хтось пасе небесні хмари…

А это – из "Хлопчика-горобчика":

Я потримався за клена:

В нього гілочка зелена,

Молоденька і тремка –

То була його рука...

Я завмер, неначе стовпчик,

Може, ми – одна сім'я:

Хлопчик-клен, горобчик-хлопчик

І звичайний хлопчик – я…

А послушайте-ка этих двоих из "Хто на повідку":

Таксу, спритну та швидку,

Я веду на повідку.

Рветься такса з повідка –

Аж болить мені рука.

Ну, чому ж вона така –

Надто спритна та швидка?

А вона, як раз в той час,

Ось що думала про нас:

– Я тягну на повідку

Цю істоту нелегку.

Ну, чому ж вона така –

Надто неповоротка?

Так воно у світі є –

Кожен думає своє.

И концерт – концертней всех:

Волохата синя гусінь

Цілий день була не в дусі:

І у спокої, і в русі

Щось гуло у лівім вусі.

З’ясувалося, що це –

Не гудіння, а концерт,

А музиками були

Два джмелі і дві бджоли.

Це ніякий не секрет:

Два дуети – вже квартет.

А эту загадку разгадаете?

Хто це, хто іде по світі

В дощовій осінній свиті,

І така в нього хода,

Що коли заходить в місто,

Облітає жовте листя,

Жовте листя опада.

Рівно тридцять днів підряд

Ходить місяць (листопад ).

Отаке ще питання до нас від Фальковича:

В тебе хочу я спитати,

Хто привчив пташок літати?

А, можливо, знаєш ти,

Хто навчив джміля густи?

Хто навчив іржать коня,

Сонце – сходити щодня,

Місяць хто підмолодив,

Грушу хто підсолодив,

Хто бузку звелів цвісти?

Я додумався.

А ти?

Послухайте про скарб:

Десь колись із кимось хтось

У чомусь поклали щось,

І кудись його сховали,

Бо про когось дещо взнали.

Там воно і досі є,

Знайдеш – буде все твоє!

Про кита и про Китай, из стихотворения "Географічні друзі":

В кашалота я спитаю

про дорогу до Китаю,

і про те, чи варто там,

у Китаї, жить китам?..

И про два рояля тоже:

Два роялі, рук – чотири:

Арифметика якась.

Раптом! Музика! Без міри! –

Просто в душу пролилась.

А душа іще не звикла

До таких солодких мук –

Наче хвилі, через вікна

Перехлюпується звук.

Він пливе, минає арку,

Він відлунює у парку,

У самітньому дворі,

В квітах, в небі, у Дніпрі.

І ніхто уже не знає,

Звідки музика лунає,

Де ті клавіші, ті руки,

Ті роялі, аж дві штуки...

А это – чудные "Осінні тавтології" Фальковича:

То ледь-помалу, то щосили

Дощі дощами задощили

У нашім парку, де, сумне,

Сумує листя листяне.

Мабуть, ще трохи – й під ногами

Сніги засніжаться снігами,

І так досніжаться вони

Аж до весняної весни.

А навесні – в це вірить варто:

Жартівники зжартують жарти,

І сонце сонячно злетить,

Як м’яч – з блакиті у блакить.

А це, до прикладу, – такі собі "Сперечалки" Фальковичеві:

Сперечались олівець

І біленький папірець:

Та й поплив на папірці

Білий човник по ріці.

Сперечались бджоли літом

Із гречаним щедроцвітом,

І від тої суперечки

Вийшов добрий мед із гречки.

Сперечаються й донині

Горобці на горобині:

Чи не родичка вона,

Горобцям горобина?

Сперечалися брати:

В кого більше доброти,

А коли добріші стали,

Сперечатись перестали...

Однако… Вдруг… Совсем ведь грустное такое – "Ковбаса". Никто не ожидал и я...

Ковбаса, іще дівчатком,

Називалась поросятком:

У дворі з братами гралась,

Всім довкола посміхалась,

Завжди бігала босою...

Потім стала ковбасою.

Ковбаса, іще хлопчатком,

Називалася лошатком:

Наздогнати її в лузі

Не могли гривасті друзі,

Потривожена трава

Коливалась, як жива

Й лоскоталася росою...

Потім стала ковбасою.

...Далі я писать не смію.

Залишилося сказать:

Я, здається, розумію

Тих, що м'яса не їдять.

И вовcе притчевый "Верблюд":

Всім відомо, що Верблюди –

Це також колишні люди,

Правда, зверхні та пихаті,

Довгоногі та губаті,

Що плювалися у хаті,

На майдані й у дворі –

Навіть і при дітворі.

Так століття проплювали,

Й еволюціонували:

Від паганої людини

До нормальної тварини.

Пропливло чимало літ.

Вже давно чекає світ –

Флора, фауна й т.д. –

Чи Верблюд не підведе,

Чи наступний зробить крок,

Як то кажуть, до зірок:

Від нормальної Тварини –

До нормальної Людини.

А это, вообще, мне кажется, – классика:

ТЕОРІЯ ВІДНОСНОСТІ

З точки зору кашалота

Навіть лев – дрібна істота,

Хоч для мух і для комах:

Велетенський – просто жах!

Для жирафа чи слона:

Миші – їжа несмачна,

Хоч для змія чи кота:

Свіжа мишка – смакота!

А за стандартами макак

(Макаки й досі мислять так!)

Найгарнішими у світі

Є вони та їхні діти.

Свідчать приклади оті:

Все відносно у житті.

Тож, мій друже, не журись,

Розпрямися, посміхнись,

Стань упевнішим нараз:

Знай, що зараз, в цей же час,

У своїй журній журбі

Дехто заздрить і тобі –

Він готовий із тобою

Помінятися судьбою.

НЕПОСПІХОМ, НАСПІВУЮЧИ БАХА

Непоспіхом, наспівуючи Баха,

Кудись чимчикувала черепаха.

А десь по справах біг сусідський кіт,

Мугикаючи супермодний хіт.

А їм назустріч рухалась гадюка –

Вона повзла й насвистувала Глюка.

А у навушник – не попсу, не джаз –

Народну пісню слухав дикобраз.

Я теж кудись ішов, хоч не співав –

Я слухав тишу і розкошував.

Хоч не в усіх однакові смаки,

Я з усіма дружив би залюбки.

А ти?

І ще два віршики про мову – взагалі, про мови, і окремо – про мову дитячу, ось:

ВІРШИК ПРО МОВИ

В кожній мові, в кожнім слові –

Роздум, радість чи журба.

Мову хвилі знає річка,

Мову річки знає берег,

Мову берега – верба.

Мову квітів знає бджілка,

Мову білки знає гілка,

Мову гілки – мурашиний

Зосереджений народ.

Знає вітер мову білки,

Знає вітер мову гілки,

Річки, пташки і мурашки –

Тож бо вітер – поліглот.

Як він вернеться згори –

Ти із ним поговори,

Та завжди собою будь:

Рідну мову не забудь.

ДИТЯЧА МОВА

Щира, кльова, щедрослова,

хай живе дитяча мова!

А дорослу, перерослу,

не люблю я, бо вона –

перелякана й нудна.

Та – дитяча, неледача,

хоч, буває, і заплаче –

супер-класна, пре-чудова,

дзвінко-різно-кольорова,

зрозуміла квітам, звірю,

кораблю і журавлю,

я цій мові просто вірю,

просто я її люблю.

Всім дорослим людям знову

треба вчить дитячу мову.

А это стихотворение – не только читать, но чтоб и нюхать тоже. ))

ЧИМ СЬОГОДНІ ПАХНЕ РАНОК

Чим сьогодні пахне ранок? –

тим, що буде на сніданок,

на обід і, взагалі –

тим, що буде на столі...

І з віршу "Чорний пес породи Джейк" – Собаки, люди та народи бувають різної породи...

І ще: з "Першого сніданку":

Добрим буде кожен ранок,

Якщо добрим був сніданок...

І з віршу "Чайкам хочеться чайку" – Мрія завжди молода...

А цей віршик – для найнайменьшеньких, здається, і ще, зрозуміло, для мене ))

КАЧЕНЯ І ГУСАЧОК

На подвір'ї в тьоті Нюсі

у паркані – дірочки:

там гуляли білі гуси

і біленькі качечки.

І в сусідки тьоті Бусі

у паркані дірочки:

там рябі гуляли гуси

і рябенькі качечки.

Дреньки-бреньки, дреньки-бреньки:

подружили, як рідня –

гусачок один рябенький

і біленьке каченя...

І ще, до купи, – цей вірш:

НЕ НАБРИДНЕ НАМ ЛІТАТИ

Ми мерщій наділи крила –

раз!

Броня нам вікно відкрила –

два!

Полетіли ми птахами

над іржавими дахами:

десь там люди попід нами

й дерева.

Ми на землю задивилися згори –

три!

Теплий вітер нас лоскоче,

хмарка наздогнати хоче –

і не може нас догнати.

Не набридне нам літати!

Будем далі рахувати:

сорок! Тисяча! Мільйон!

Летимо, закривши очі –

хай приходить він щоночі

цей легкий небесний сон.

А це, мабуть, для класного чи позакласного читання і навчання – "Алітерація":

Соловейко, як принаду,

Розсипає серенаду:

Не аби кому у лісі –

Він співає солов'їсі.

Соло в лісі –

Солов'їсі...

"Мадам і Портос" – з чудовою ліричною кінцівкою, І ті "Шалахмунеси", що в кожній хаті живуть, не тільки, звичайно, що у Фальковичевій:

Другий рік у нашій хаті,

симпатичні, волохаті,

тишком-нишком, десь під ліжком

Шалахмунеси живуть.

И еще стихотворения: "На Кудикиній горі", "Про кота мого кота", "Чарівник", "Про заздрощі" ("В кожного життя своє, тож, радій тому, що є"), "Сіла Маня за уроки", "Пара для кальмара" ("Не секрет, що для кальмара африканський слон не пара..."), "Про серце", "Зимові каніку...", "Хлопчик дівчинку кохав", "Броня зиму малювала", "Небесний сигнал" и другие, другие, другие – лучше вы сами читайте!..

А сколько всего еще Фалькович написал, чего я не знаю, и напишет еще?! Да он, наверное, и сам не знает, потому что... А кто наперед что-нибудь в точности знает! Ну, кто угодно, только не поэт...

Почему я выбрал именно эти стихотворения, строки, слова, которые здесь вот привел, вам и себе их напомнил? Не знаю. Наверно, лучше услышал, ближе, понятней они, больше мои, чем другие...

Так бы и я – увидел, услышал, так бы и я написал, может быть... Или... А, нет – это Григорий Фалькович увидел все так и услышал!.. Нет ничего лучше, приятнее, чем думать, что все мы добрые, умные, светлые, честные – как были когда-то, как дети...

Не все пишут стихи, как Фалькович. Да и вообще – не все пишут. И ничего тут такого, и совсем ничего уж страшного. Значит, делают что-то другое и, может, не менее важное. Хуже – просто беда!, если не все люди любят – других людей и детей, детей растений, людей и животных, не любят жизнь самое... Потому и сотворил свой Детский мир Григорий Фалькович, потому, наверное, что любит… Потому что иначе не мог... Така в нього роля! ))

А знаете какой е-mail у Фальковича? А вот: mirvam@i.ua !.. Вот и пишите ему. И сами пишите – как можете... А больше всего – читайте!..

P.S.

Конечно же, Григорий Фалькович – детский поэт!..

Ну вот, так часто бывает: стоит только подумать или сказать что-то для себя совершенно, кажется, определенное, несомненное, и тут же начинаешь сомневаться. Да еще как?!

Я – тоже. И тут же вспоминаю "Сповідуюсь, усе беру на себе..." й "Шляхами Біблії пройшла моя душа", і "На перетині форми і змісту" – и забываю все остальное. Почему так? Потому что я, наверное, уже не только ребенок, но кто-то еще. Впрочем, как и все. Все взрослые и дети. И даже сам Григорий Авраамович...

В общем, не слушайте больше меня о Григории Фальковиче – лучше слушайте и читайте его самого! Он все равно больше-лучше расскажет – о всем и всех на свете, о нас и о себе...

И еще. Хочу сказать: все это, что он написал, мог написать только он. Потому что так может писать только Григорий Фалькович. Писать, говорить, чувствовать, думать, что-то еще. Короче, находиться, пребывать в таком состоянии, когда возникают, слышатся, складываются, "образуются", если хотите, в голове, сердце, еще где-то, наверное, именно такие стихи, может только он. Придумывать это и так, как он, просто нельзя. Не получится!

Если перефразировать Платона и Питера Аккройда, получится так, примерно: Фалькович – это Фалькович и никто другой. И никто другой – не Фалькович!.. И я – не Григорий Фалькович, извините великодушно нескромность такую. И у меня профальковичевого ничего никогда не получится – точно. Что-то другое, но вовсе не так.

А если ни на минуту не можешь остаться один, что делать тогда? Зачем тогда время?! Писать самому. Или читать Фальковича. Вот, вы – выбирайте...

А еще однажды, лет пять, наверное, тому, я слышал такое: "Шоб ви оце знали: в Україні зараз є два поети – Гриша і я". Спокойно было сказано и с доброй улыбкой. Ну и что?! Главное – кто сказал! Так, так – саме Олійник, Борис та Ілліч!.. И на людях ведь. Не я один слышал. Не думаю, как и вы, наверное, что это следует воспринимать буквально. Скорее, это все-таки не количественная, а качественная, уровневая характеристика...

(автор статьи Владимир Ильин)

Владимир Ильин про себя...

Рожден в Чернигове, еще в предвоенном и майском 39-ом. Родители – молодые, красивые, светлые люди; старшая сестра, бабушка Саша. Их всех уже нет, но ближе – не было, нет никого…

Два года – в Киеве, на Дмитриевской, затем – эвакуация, небольшой авиазаводской городок Управленческ, на Волге, недалеко от Самары... С мая 1946-го – снова и только Киев: ул. Глебова, Татарка, с конца 47-го и до сегодня – Артема, квартира 2 в столетнем 10-ом доме на углу с Вознесенским спуском, почти над аптекой...

Учеба – средняя школа, Политехнический Институт (химико-технологический ф-т) и только одна работа – академический Институт физической химии им.Л.В. Писаржевского (зав.отделом, д.х.н., профессор; специализация – молекулярные сита, адсорбция). Март-апрель 1987-го – месячная вахта в Чернобыле, Припяти (начальник штаба АН)...

Жена, дети, внучки и внук, и даже правнучка Соня – урожденная Билаш, София Денисовна, трех уже лет с половиной... Еще было одно родное существо – английский спаниель Кузя, почти 15 лет прожили вместе...

Сколько помню себя – вру, сочиняю, болтаю, пишу, больше, естественно, – в стол, для себя... Публикации (сказки, лирика, маленькая больничная повесть, эссе...) – газеты, сборники, альманахи, антологія, журнал "Радуга", несколько книжек лирики… Сейчас в работе еще одна – наверное, "Проща"; а также переводы из Игоря Рымарука – триптихи и стихотворения просто, еще - "Римский триптих" Папы Иоанна Павла II – в переводе на украинский (вместе с Элеонорой.Андреевой, из Могилянки) + русский текст Асара Эппеля и польский оригинал, естественно, – в одном издании; украинский перевод принят в "Всесвіт".

Другое...

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.