Зустріч з художником та вчителем Богданом Боднаруком в блозі Життя одного дизайнера · від Ліля Тєптяєва · додано 17.02.2014 23:49

Мені ще не доводилось бувати у селі Завалля, та, певно, й не потрапила б сюди, якби не давно запланована зустріч з художником і викладачем Богданом Івановичем Боднаруком, з яким ми не бачилися роки рокенні.

Після випуску з художньої школи, в середині 90-х, якось не зводило нас життя, не рахуючи того разу, як випадково зустрілися біля озера і довго спілкувалися на лавиці. Пригадую, Богдан Іванович тоді наполегливо доводив, що художнику просто таки необхідно завше мати біля себе альбом з олівцем і постійно вправлятися в начерках, замальовувати все цікаве, що трапляється за день, бо інакше — той не художник зовсім. А ще нагадував, що ні в якому разі не можна забувати про пленер і малювання з натури, бо ж відомо – успіх художника на 90 відсотків залежить від рутинної наполегливої праці, і лише на 10 – від таланту. Я уважно слухала і з усім чемно погоджувалася, та між тим, трохи побоюючись реакції вчителя, майже як в дитинстві на його уроках живопису, розповідала про моє захоплення витинанками та власну творчу роботу з художнім папером.

А реакцію вчителя завжди було складно передбачити, хоча всі ми знали чого прагне Богдан Іванович, бо він з усіх сил викладався, щоб його учні не лише зрозуміли і засвоїли навчання, але й досягли в житті та мистецтві більше ніж їхній вчитель. Якась неймовірна сила з нестримним бажанням була на той час в цього викладача до втовкмачування навчального матеріалу, і яка просто таки не давала йому спокою, а заразом і нам, дітям, які лише й мріяли що про перерву і жартівливі історії. Та, певно, не знайдеться жодного випускника художки тих золотих часів, що не цінує тієї важкої праці і не подякував би своєму наполегливому вчителю за мудрі слова й настанови!


Так от, Богдан Іванович давно запрошував мене з сім'єю на гостину в його рідне село, тож ми з чоловік планували поїздку ще з літа. Зустріч обіцяла бути цікавою, адже ми вперше мали побачити рідних та оселю художника, а я, у свою чергу, хотіла познайомити викладача з моїм чоловіком та сином. Крім того, до нашої компанії приєдналися ще двоє друзів та колег Богдана Івановича: його учениця, а згодом викладач і директор Коломийської художньої школи Тетяна Цапурак та, в минулому, співпрацівниця Богдана Боднарука, художниця і науковець Музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття Катерина Каркадим.

Так сталося, що про художника Богдана Боднарука знають небагато, та й то досить вузьке коло людей. Його не показують по телебаченню і не пишуть про нього в публікаціях, але йому цього й не треба. Він не з тих, хто вважає себе "заслуженим" та й, взагалі, негативно ставиться до високих фраз та вихваляючих епітетів в свій бік чи на рахунок своїх творів, скромно наголошуючи: "Робота художника, як будь-яка робота, повинна робитися добре, і на цьому крапка. І не треба багато про це говорити."

А учні Богдана Івановича можуть багато розповідати про свого улюбленого вчителя, пригадуючи його вельми строгим, вимогливим, але завжди уважним до фахових потреб вихованців і цікавим оповідачем. Чи це був урок, чи перерва, вчитель не спинявся в донесенні дітям не лише естетичних, але й загальнолюдських цінностей. Він навчав бути щирим у творчості, завжди вимогливим до себе у фаховому відношенні та не спинятися на досягнутому, адже досконалість немає меж.

Та й сам Богдан Іванович любить згадувати власні часи навчання в саратовському художньому училищі, адже це були його золоті молоді роки – час, коли хотілося й моглося, фарби були особливо яскравими а світ широким і безкраїм. З цього й почали ми нашу бесіду в майстерні художника, біля каміну за гостинним столом, в колі друзів і колег.


— Богдан Іванович, а як так сталося, що ви навчалися не в нас, а в Росії, в Саратові?
— В Саратов я попав випадково. Після закінчення 11 класу я не поступив до Харківського художнього училища. Але, перед тим я запізнився на екзамени в Косів. Як то було: приїхав я здавати документи на поступлення, а то вже йшов перший екзамен. Потім я відіслав документи до Харкова, а виявилося, що там після 11 класу не беруть до студентів, взагалі в Україні на той час після 11-го не приймали. А в поїзді познайомився з моєю Тамарою Федорівною.

— А, то ви в потязі познайомилися з дружиною?
— Так, я їхав з Москви, а вона з Саратова, точніше з Енгельса, є таке містечко через Волгу. Вона там працювала на хімкомбінаті. І ми з нею в поїзді випадково познайомились. Потім переписувались. І якось я запитав, чи є у них в Саратові училище? Вона взнала і каже мені, що є. Я спитав, чи приймають туди після 11 класу? А вона відказала, що приймають, бо в Росії тоді приймали, не так як в Україні. І в такий спосіб я попав у Саратов. Ми потім одружилися і там жили. Вона працювала в Енгельсі, а я їздив і вчився в Саратові.


— Скажіть, а як поступали в училище? Складно було?
— Прийшов і поступив. Ну як поступив, поступив лише тому, мабуть, що я був після армії. Там такі аси здавали екзамени, які позакінчували художні школи, малювали. А я не мав абсолютно ніякої освіти, як кажуть "село і люди" (сміючись). Але я здав всі екзамени, і як бувший військовослужбовець пройшов. Але, можу сказати до честі своєї, що коли я закінчив училище, то в нас в групі було лише двоє, хто мали п'ятірку за дипломну роботу. Та й коли вчився, після першого курсу я мав єдиний по живопису 5 з практики – а це було серйозно.


— Це в той час так було строго з оцінюванням, чи лише в тому закладі?
— Ти розумієш, Ліля, ті, хто вчився в художніх школах, хто мав якусь початкову освіту, добре знали як треба малювати на вступних екзаменах, адже це можна натренувати. Просто є методика, за якою можна створити потрібне враження: треба рисунок не докінчити, показати, що ти працюєш, тобто створити ілюзію, що ти знаєш. Але, це нічого не має спільного з творчістю. Та коли приходить діло до того, що ти робиш роботу, три місяці вчишся і попадаєш на республіканську виставку художніх училищ з натюрмортом – це вже інша справа.

Але, чим відрізняється Саратов? Саратов – це була база для академії мистецтв Петербурга. Саратовське художнє училище було засноване художником-передвижником Олексієм Боголюбовим. Він був академіком, вчителем царської сім'ї, художником Головного морського штабу. Він знав Івана Тургенєва, жив якийсь час у Франції, був знайомий з французькими художниками Шарлем-Франсуа Добіньї та Констаном Тройоном, тобто він був людиною широко освіченою. Його прадідом був Олександр Радищев, який сам був з Саратовської губернії. І от Боголюбов хотів лишити пам'ять про свого визначного родича, тож запропонував Саратовській думі, що надасть свою колекцію картин, а йому хай нададуть приміщення для музею. Йому виділили приміщення – красиве, на два поверхи, а він віддав до цього музею всі свої картини прекрасних французьких художників: Коро, Добіньї, Тройона та інших. В цьому музеї до цих пір є такі роботи, яких не мають навіть Московські музеї – він це все віддав Саратову.

І він же заснував Саратовське художнє училище, яке й називалося Боголюбовка. На першому поверсі музею, в цьому приміщенні, мала бути рисувальна школа, яка відкрилася в 1897, через два роки після його смерті. А музей мав бути як допоміжна база для цієї школи. До музею роботи дали: Ілля Рєпін, Іван Шишкін, Василь Полєнов, всі художники передвижники (з захопленням), тобто була закладена дуже серйозна база. І в школі дуже серйозно відносились до базової освіти.

— Те, що в одному приміщенні знаходилась школа і музей, вартує захоплення, адже навіть таке сусідство мало б надихати учнів на професійний ріст і прагнення досконалості, чи не так?
— Раніше так було. А потім школу вигнали і ми знаходились на Радянській, 65 – це була бувша баня. А от недавно, нарешті, закладу дали прекрасне триповерхове приміщення, також повернули ім'я Боголюбова. І це училище входило в п'ятірку кращих училищ Радянського союзу! Тобто, саме ця базова освіта є цінною, якої, на жаль, нема у нас.

— Богдан Іванович, ви кажете, немає такої бази в наших краях чи взагалі в Україні?
— Певно, подібної немає в Україні. На жаль... Бо коли після першого курсу я хотів перевестися до Харкова, бо до Саратова було далеко їздити від дому. Справа в тому, що народилася дочка і дружина поїхала в Білорусію, а я хотів бути ближче до дому. Так там, у Харкові, мене зустріли з радістю, але я так подивився... і сказав, що я й сам не хочу тут навчатися. Що було самим цікавим у Саратовському художньому училищі – там не було такої строгої академічної школи, що "От, академізм!" а була така ліберальна академічна школа, де важить колір, настрій...

От та робота (показує на картину "Стіжки"), директор Просянкін Михайло Іванович сказав про неї так: "Настроение создать удалось, но работа немножко салонная" (посміхаючись). От, до прикладу, він нам показував зимовий етюд і казав: "Вот за эту работу ми поставили пять. Почему? Тень под скамейкой на снегу – живая!".

Бач, в чому справа, всім подобаються мої роботи Саратовських часів, але ж ці роботи не попали в фонд – це гірші роботи (посміхаючись). Кращі мої роботи лишилися там. Наприклад, з літньої практики забрали у фонд всі мої роботи, хоча їх було близько 30-40. От Катя (має на увазі Катерину Каркадим) тепер каже, що це добрі роботи, а там на них ніхто не дивився, там були ліпші роботи!


До бесіди приєдналася Катерина Каркадим: "Питання стоїть не про це, Богдане, адже про все говориться в порівнянні". І далі розмова плинула в іншому руслі, не менш важливому і цікавому, але, як кажуть, це вже інша історія.

Ми ще багато говорили про мистецтво, пригадували новини у знайомих і друзів, гортали цікаві книги з бібліотеки Богдана Івановича, обговорювали світлини і пили каву. Справлялися про рідних художника, а той хвалився дружиною, Тамарою Федорівною, дочкою Світланою та внучкою Олею – найдорожчими жінками. Гості ділилися новинами з музею та художньої школи, а господар повідав свої сільські будні, потреби господарки, рогатої та іншої живності. Теплими словами згадував улюблену корову, козу Фросю та лікувальну обліпиху, що гіллям сягає балкону художника. Всі тішились можливості бачитись і спілкуватися, насолоджуючись кожною миттю зустрічі, смакуючи фрагменти життєвих розповідей.


Пані Катерина згадала про рибалку, а Богдан Іванович почав нахвалювати Черемош і водойми поряд, запрошуючи на весняно-літню гостину.

Це красиві й живописні місця – саме там любить писати художник, адже ці пейзажі такі рідні й близькі серцю. Це особливо відчувається при спогляданні картин художника, де кожен колір та відтінок, кожен мазок пензля говорять не лише про високий художній рівень мистця, але й про сильну любов до природи рідного краю. Бачити улюблені художником місця Завалля у творах і не побачити ці пейзажі наживо ми просто не могли. Тим більш, що екскурсію гостям пропонував сам автор творів. Тож ми усі, разом з господарем та його внучкою, хутко зібралися і попрямували сільською вуличкою до ріки та пасовищ.


— Богдан Іванович, а що було після навчання в Саратові?
— В 1973 році я завершив навчання, і мене направили в місто Балашов (Саратовської області) в художню школу директором. Я приїхав туди, а то місто, по-перше, далеко від Саратова (цілу ніч їхати поїздом), по-друге, там не було приміщення...і так я повернувся в Україну. Повернувся додому, тут довго шукав роботу, доки мене Коломийський музей приютив (посміхаючись).

— А чому саме в Коломиї шукали роботу? А як же Снятин і Чернівці?
— В Чернівцях не вийшло, в Снятині я взагалі нікому не був потрібний, ну і, дякувати Богу, хоч в Коломиї взяли. А так, як я сам з Завалля, та й тут ми з дружиною і з дочкою жили, то й їхати ніде не міг. А там, в Росії, не обіцяли ніякого житла, тому вернувся сюди. Чи може я просто побоявся тоді там залишитися... Не знаю. Та то й не так важливо, бо чесно тобі скажу, там – то не моє.


— Я так розумію, ви там, в Саратові, себе не бачили?
— Я просто сам себе там не відчував. Я не люблю, коли говорять якісь "високі" слова, але своя земля – то таки своя. Я тут звик, я тут народився, виріс – тягне до свого і все тут! Ти розумієш, я в другому кінці села себе почуваю чужим, і що тут зробиш, таким я є (посміхаючись).

— Так ви в Коломию приїхали, бо вам запропонували роботу в музеї?
— Та де там, я довго шукав роботу. Добре, що взяли в музей в 73-му, і слава Богу все добре було. Працював в музеї старшим науковим працівником, реставрував твори народного мистецтва.

— Може трішки спогадів – що вам найбільше запам’яталося з того часу?
— В музеї? Ти знаєш, я тобі скажу чесно, не знаю як тепер, а тоді це був дійсно рівень. І це були гарні люди, які справді щось хотіли зробити.

— А коли ви працювали, чи можете згадати якісь особливі музейні проекти?
— Ти розумієш, музейна робота це робота по підбору музейних експонатів. І саме цікаве відбувалося тоді, коли ми їздили в пошуках чогось цінного, щось знаходили і збирали. Це були відрядження, коли ми їздили по Гуцульщині, а літом ми їздили постійно.

І був дуже гарний колектив, був Любомир Володимирович Кречковський. Він не мав художньої освіти, але він був настільки розумною людиною, мав такий тонкий нюх на красу, і ми з ним чудово працювали. Потім прийшла Катя (Катерина Каркадим), Василь Максимович Стефанко, Василь Ровенчук, Василь Ласійчук, який до тепер ще працює. Була команда, яка хотіла щось зробити, і ми дійсно добре працювали.


— Отже, колектив вам сподобався, ви спрацювалися, як то кажуть?
— Звичайно! І з музею я пішов лише тому, що не мав як доїжджати на роботу, розклад транспорту був незручний. А так, я був би не пішов... А коли Ярослав Лобурак мені запропонував, то я пішов лише тому, що художня школа працює після обіду, і я міг приїхати в 10-тій годині в Коломию, а увечері у мене був поїзд назад. Скажу чесно, нашо вигадувати, ці зміни з роботою були пов'язані лише з переїздом, а не тому, що я дуже хотів бути вчителем художньої школи.

— Але, з дітьми ви любили працювати?
— Спочатку – не знаю... А потім стало цікаво. Знаєш, люба робота цікава, якщо ти її робиш.

— Поділіться спогадами, як вам працювалося в художній школі?
— Спочатку я працював сумісником, працював одночасно в музеї і в художній школі. А потім втягнувся в нову роботу, сподобалось. Школа була серйозним закладом і навчання відповідним. Правда, вже тепер, згадуючи ті роки, думаю, що насправді діти не могли зрозуміти все те, що я їм намагався донести. Діти були малі, а я не розумів того, що вони ще малі. Напевно, краще було мені викладати в технікумі, бо вік дітей художньої школи не дозволяв осягнути принципи реалістичного рисунку і живопису. Та й самі діти, вже тепер, після багатьох років кажуть: "Ми не розуміли вас...", і це не тому, що вони були не талановиті чи непрацьовиті, а тому, що просто були малі.

До 14 років діти не бачать простір, тож говорити з ними про поняття реалістичного малюнку практично немає змісту. Вже потім ми відкинули в першому класі школи реалістичний малюнок, так само живопис, а більше спрямовували на розвиток фантазії, подавали завдання на якісь уявні речі асоціативного характеру, наприклад передати радість чи сум за допомогою кольорових плям, чи характером ліній та інших засобів в рисунку. І тепер художня школа викладає за цими програмами. І це абсолютно правильно, бо в такому віці діти осмислити реалістичний малюнок і живопис просто не здатні в міру свого віку.


— Богдан Іванович, ви вдома показували свої картини різних періодів творчості. А що зараз ви пишете, над чим працюєте?
— З 2011 року нічого не пишу. Буду писати, коли відчую, що мені це треба. Зараз не відчуваю. Людина повинна бути чесною сама перед собою і в кожного повинна бути якась цінність, якою вона не торгує. Завжди десь в житті треба чимось поступитися, десь приходиться душею покривити, бо інакше не буде, не вийде в даній життєвій ситуації. Але, хоч одне щось мусить бути, в чому не поступаєшся. І не треба багато про це говорити. Можеш, хочеш – роби! А говорити про те, що робиш – не треба!

— А як же ж тоді люди дізнаються про художника, якщо він не буде про себе говорити, тобто не буде презентувати свої твори глядачу?
— Ти знаєш, мені ніколи цього не було потрібно, я й запитання собі такого не задавав. Якби не Катя (Катерина Каркадим) я б ніколи не зробив свою персональну виставку, бо вона мені просто не потрібна. Ну і що було? Постояли. Я думав, що на власних похоронах присутній (сміється). Хвалебні промови, ті всі високі слова – кому вони потрібні, скажи? Ліпше б десь зустрілися, поспілкувалися – це ж краще.

Ні, може комусь це потрібне, може комусь саме цього хочеться – не треба засуджувати. Якщо хтось має таку потребу – хай робить і має, і кожен хай має свої цінності, бо це найкращий принцип, коли кожен має своє. Художник має право робити все, що хоче, але при одній умові – якщо у нього є внутрішня відповідальність за те, що він робить. Чи не йде на шкоду його творчість? Бо це ж можна й біди наробити, і художнику, і поету... і багато хто в свій час наробив біди. Якщо у когось є така внутрішня відповідальність і він усвідомлює її – тоді має право робити те, що вважає потрібним.


Було вже пополудні, то ж ми попрямували в бік села. Після прогулянки та спілкування на свіжому повітрі, сповнені яскравих вражень та приємних спогадів ми повернулися до майстерні художника. Згодом до нас приєдналася дружина художника Тамара Федорівна та її кум Петро з Калуша, який розважав нас життєвими кумедними історіями. Господар згадував цікаві випадки свого творчого життя та ділився історією створення окремих творів. Було весело й затишно, і дуже хотілося, щоб цей момент тягнувся якнайдовше.


Та на жаль, наша зустріч завершувалася, і кожен з нас це відчував. Слід було збиратися в дорогу додому, щоб встигнути потрапити до Коломиї ще до сутінок. Тамара Федорівна зготувала нам гостинці – домашній сир та сік з обліпихи. На останок ми ще сфотографувалися на згадку і домовились про зустріч наступного року. Певно, треба буде приїхати під кінець весни чи на початку літа, коли Завалля особливо красиве і квітуче.

Богдан Іванович Боднарук народився 12 квітня 1947 у селі Завалля Снятинського районну. Тягнувся до мистецтва з дитинства, тож у юному віці навчався у художній студії Ярослава Лукавецького (Снятин). Згодом продовжив навчання на художньо-педагогічному відділі Саратовського художнього училища в Росії (1969-1973). Для теми дипломної роботи вибрав історичну тематику, написавши живописний твір "Олекса Довбуш". Голова державної комісії на захисті дипломів Іван Сорокін, професор Ленінградського інституту живопису скульптури та архітектури ім. Івана Рєпіна, звернув увагу на професійний рівень художника та високо оцінив твір Богдана Боднарука, запропонувавши молодому художнику стати студентом Ленінградського інституту.

Але, обставини склалися таким чином, що Богдан Іванович, разом з сім'єю, змушений був повернутися додому в Україну. Після довгих пошуків роботи у Снятині та Чернівцях, художник знайшов підтримку в Коломиї, працюючи художником-реставратором у Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини (1973-1976). А згодом, майже 30 років (1976-2003), викладаючи живопис, рисунок, композицію та історію мистецтв у Коломийській художній школі, Богдан Іванович навчав дітей дивитися на світ очима художників і відтворювати побачене та відчуте олівцем й пензлем.

Працюючи музейним працівником та викладачем, художник не припиняв проявляти себе в живописі та графіці – працював на пленері, писав твори і приймав участь в художніх виставках. Твори Богдана Боднарука, прикарпатського художника та яскравого представника реалістичного живопису російської школи мистецтв, високо цінуються мистецтвознавцями та справжніми поціновувачами професійного мистецтва. Тому й не дивно, що його акварельні роботи та живописні полотна зберігаються у музеях та чисельних приватних колекціях.

Деякі роботи Богдана Боднарука.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.