АЛЕХАНДРО КАСОНА "ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ВКОРОЧУВАТИ СОБІ ВІКУ НАВЕСНІ" ( Alejandro Casona "Prohibido suicidarse en primavera") в блозі Іспанська література · від Лілія Демидюк · додано 28.10.2011 22:48

ЛІКАР, ЧОЛЕ, І ФЕРНАНДО

ЧОЛЕ. – Тебе не було цілісінький день!

ФЕРНАНДО. – Я був на горі ще від світанку. Лікар зобов’язав відчути усі принади Природи.

ЧОЛЕ. – І ти пішов, не попрощавшись зі мною.

ФЕРНАНДО. – Ти спала наче убита…

ЧОЛЕ. – Ти згадував мене?

ФЕРНАНДО. – Весь день.

ЧОЛЕ. – А чому ти мені не написав?

ФЕРНАНДО. – Я тобі напишу вночі.

ЧОЛЕ. – Ти бачив схід сонця?

ФЕРНАНДО. – Так, воно мене вразило. Сходить з обличчям замріяного бідолахи!

І коли з’являється стає ще холодніше, ніж було до того.

ЧОЛЕ. – І це правда, що є іній… і пастухи в шубах, і стадо овець?

ФЕРНАНДО. – Так, вівці були. І жорстокі пастухи в шубах, які кидали каменями в овець.

ЧОЛЕ. – Марії Антонієті завжди подобалося одягатися пастушкою.

ФЕРНАНДО. – І їй стяли голову. Дозвольте, лікарю. (Сідає знесилено в крісло). Я повернувся втомленим.

ЧОЛЕ. – Ти мені нічого не приніс?

ФЕРНАНДО. – О, так; одну білу троянду з Альп. Одна з тих, які розквітають серед снігів і над прірвами. Я залишив її у твоїй кімнаті.

ЧОЛЕ. – Навіщо ти це зробив? Кажуть, що вони на рівнині в’януть. Бідолашна троянда!... (Виходить).

ФЕРНАНДО І ЛІКАР. Згодом ҐАНС

ФЕРНАНДО. – Ох, ці жінки. Може убити мене, щоб досягти свого, і нічого. Але троянда зів’яне.... Бідолашна троянда!

ЛІКАР. – Ви не здаєтеся дуже щасливим, пробувши цілий день в селі.

ФЕРНАНДО. – Я справді міський дикун.

ЛІКАР. – Це повітря насичене випарами ромашок, цей сосновий ліс, ці вершини вкриті снігом – вам нічого не говорять?

ФЕРНАНДО. – Нічого. Це те саме, що можна було спостерегти в цих горах у минулому та в інших роках протягом сорока століть. Нічого незвичного, нічого оригінального. Сутінки, весна, опадає листя… Завжди ті самі хитрощі!

ЛІКАР. – Вам би сподобалась анархічна природа, повна сюрпризів.

ФЕРНАНДО. – З вигадкою! Ох, якби ми їй не допомагали… Вона дає нам харчі; але всі необроблені. Не будемо говорити про те, що вона не змогла вигадати ліфт, друкарську машинку, звичайне чорнило. От природа відповідальна за дерева від початку світу, але не продумала їхнє щеплення! Я хотів би бачити цю бідолашну Природу на сторінках якогось журналу.

ЛІКАР. – І тим не менше, Природа – це більше ніж напівмистецтво.

ФЕРНАНДО. – Це так; я зовсім не маю за що її осуджувати. Сільський пейзаж – це природне середовище кіз та поетів. Але з журналістського погляду тут найменше вражень. Цікавою є тільки людина. (Входить Ґанс).

ЛІКАР. – Що нового, Ґансе?

ҐАНС. – Нічого. Професор Філософії, як щоранку, стрибав у ставок. І повернувся як завжди, не втопившись. Зараз обсихає.

ЛІКАР. – А як працівник банку?

ҐАНС. – Зараз на алеї Вертера. Продовжує розповідати історію про Кору Яко цілому світу. Ніхто йому не вірить і він плаче аж до вечора.

ЛІКАР. – А сеньйора у зеленому балдахіні?

ҐАНС. – Сумна Дама? Не знаю, що з нею трапилося: вже три дні систематично відмовляється від їжі. (Фернандо сміється згадуючи).

ЛІКАР. – Треба обов’язково цьому зарадити.

ҐАНС. – Я вже намагався. Наполягав: сеньйоро, так не можна; через серйозність закладу… Склянку молока, шматочок телятини… Як тільки я це говорив, вона починала плакати наче крокодил. Не розумію її.

ФЕРНАНДО. – Я також.

ҐАНС. – Здається, вона хоче померти від голоду. А ще казала, що шукає оригінальний метод! Я цього не розумію. (Суворо до Фернанда). Вам смішно? Мені, ні!

ЛІКАР. – Він сьогодні не в доброму гуморі, Ґансе.

ҐАНС. – Пробачте мені, лікарю, але є речі, які не співпадають з моїм характером. Я чоловік серйозний. Прийшов у серйозний будинок. Щоб виконувати серйозне завдання. І віднедавна це не спрацьовує.

ФЕРНАНДО. – Від коли приїхали ми?

ҐАНС. – Так. Чому ви смієтеся? Тут ніхто ніколи не сміявся. Сеньйорита Чоле також сміялася цілий ранок. І всім це передалося: професор Філософії мене здивував сьогодні вночі, насвистуючи «Синій Дунай». Куди ми котимося?

ЛІКАР. – Заспокойтесь, Ґансе. Все владнається.

ҐАНС (без великої віри). – Будемо сподіватись. (Виходить. Зупиняється в шоку). Ой, лікарю… Картини!

ЛІКАР. – Це була ідея сеньйорити Чоле. Інші картини видавалися їй занадто темними.

ҐАНС. – Але вони тут були. Той знекровлений Сенека навіював серйозність. Той розхристаний і романтичний Ларра! (Споглядає на Боттічеллі з безмежною зневагою). Весна! Що тут може робити весна! Це не серйозно. Не серйозно… (Виходить).

ФЕРНАНДО. – Цікавий тип ваш помічник.

ЛІКАР. – Інвалід Великої війни.

ФЕРНАНДО. – Інвалід?

ЛІКАР. – Так, в душі. Війна зачепила всіх; тих, хто загинув і тих, хто врятувався. Цей чоловік мав пивоварню в селі Ліеха. Був веселим хлопцем, співавав старі пісні; мав друзів, дітей і дружину. Під час війни працював чотири роки у польовому шпиталі. Чотири роки бачив і відчував смерть щогодини! Після перемир’я, коли повернувся додому, його друзі, дружина і діти зникли. І пивоварня також. І місце пивоварні. Ґанс втратив все. Він вже не працював для того, щоб охороняти від Смерті. Шукав роботу в санаторіях та шпиталях, і так потрапив сюди. Я вже не знаю, чи він помічник, чи хворий.

ФЕРНАНДО (сповнений ентузіазму, бере зошит). – Але, це ж дуже добре! Чому ви мені не розповіли цього раніше?

ЛІКАР. – Професійний інтерес, чи не так? Пишіть. І коли завершите, то навідайтесь до мене в кабінет. Я маю Вам, щасливій людині, розповісти іншу історію. Історія про двох братів…, яка, можливо, зацікавить вас ще більше. Пишіть, пишіть. (Виходить. Фернандо наодинці нотує).

ФЕРНАНДО. – «Закоханий в Смерть… Лієха…, пивоварня…, 1914….

Продовження

Попередня частина

Переклад з іспанської Лілії Демидюк та Зоряни Казьмир

переклад здійснено за виданням

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.