АЛЕХАНДРО КАСОНА "ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ВКОРОЧУВАТИ СОБІ ВІКУ НАВЕСНІ" ( Alejandro Casona "Prohibido suicidarse en primavera") в блозі Іспанська література · від Лілія Демидюк · додано 26.10.2011 20:43

ЧОЛЕ, ЛІКАР І БАТЬКО ІНШОЇ АЛІСІЇ

БАТЬКО. – Пробачте… Ви лікар Рода?...

ЛІКАР. – Я вас слухаю.

БАТЬКО. – Я мушу вас дещо попросити… Дещо дуже інтимне, дуже важке… Але необхідне.

ЧОЛЕ. – Я заважаю?

ЛІКАР. – Зовсім ні. Сеньйорита та особа, якій я абсолютно довіряю.

БАТЬКО. – Лікарю…

ЛІКАР. – Кажіть.

БАТЬКО. – Лікарю… Заподійте мені смерть!

ЛІКАР. – Я?

БАТЬКО. – Так.., я розумію, що це дивне прохання. Але ви дечого не знаєте… Я також лікар. Я просив про це інших колег: усі мені співчували, але ніхто не хотів допомогти. Ви зможете це зробити! Заради співчуття, лікарю. До того ж це лише один раз. Запевняю вас, що це необхідно!

ЛІКАР. – Чому?

БАТЬКО. – Тому, що далі так жити нестерпно. Я ніколи не вимагав від життя багато. Але раніше я мав її. Я мав обов’язок: очі та голос, які мене потребували.

ЛІКАР. – Хто вона?

БАТЬКО. – Вона моя дочка… З дитинства була паралізованою. Постійно прикута до ліжка. Ніколи не рухалася; лише очі… і цей голос, наче музика, яка була цілим життям. Я читав їй вірші Теннісона; вона слухала, дивлячись на мене. Іноді ми розмовляли… дуже мало, дуже тихо, але достатньо для двох. Аж то того дня, коли я захворів. Я не міг більше обманювати себе; я один із найбільш повільних і надійних, які не полишають. А тоді, я відчув страх, що залишаю її саму. Бідолашна моя дівчинка! Яким буде її життя без мене? Я не міг цього уявити. І вдався до морфію… Вона спокійно заснула…, без болю…, щоби більше не прокинутися. Ви розумієте? Вона була моєю дочкою і моїм життям. Я убив її. А сам досі живий! Зі страхом відчуваю, що моя хвороба віддаляється, що я видужую… І не маю сил покінчити з собою… Боягуз…, боягуз!

(Падає ослаблений на крісло. Пауза. Лікар підтримує його з Чоле).

ЛІКАР. – Так, життя – це обов’язок. Але, іноді, це – дуже нестерпний обов’язок.

ЧОЛЕ (кличе тихо). – Алісіє!

БАТЬКО (злякано). – Алісія! Хто тут називається Алісія?

ЧОЛЕ. – Наша медсестра.

БАТЬКО. - … Також має ім’я Алісія.

(Входить Алісія. Несе книжку в руці. Батько повільно наближається до неї, дивлячись з неймовірним хвилюванням).

БАТЬКО. – Це… неймовірно…, як вони подібні… Ті самі очі; але «її» більш сумні. Дозвольте мені… Ті самі руки. (Приголомшений, наче це несправедливість). Але ці здорові, гарячі… І голос? Скажіть що-небудь сеньйорито?

АЛІСІЯ (не знаючи, що сказати). – Дякую…

БАТЬКО. – Ох…, ні… Голос, ні. Пробачте; у вас дуже приємний голос. Але вона…, коли говорила «дякую», все мовчало навколо. Що ви читали?... Вірші… Ви читали вірші Теннісона? Якщо вас це не обтяжить, я прочитаю їх вам уголос. Можна, лікарю?... У саду, хочете? Ви тихо сидітимете в кріслі; я біля вас… Ви дозволите звертатися до вас на ти?

АЛІСІЯ. – З приємністю.

БАТЬКО. – Ні…, дивись на мене, якщо хочеш… Але не говори, ні… Не говори нічого… Алісіє. Алісіє! (Виходить з нею).

ЛІКАР. – Думаєте, ми зможемо врятувати його?

ЧОЛЕ. – Мені видається, що він вже врятований. (Пауза. Звідкись долинає альпіністський крик Фернанда).

ГОЛОС. – Огого!

ЧОЛЕ. – Огого! (Біжить до нього, як тільки він з’являється). Капітане!

ФЕРНАНДО. – Кермовий! Пробачте, лікарю. (Цілує її в губи).

Продовження

Попередня частина

Переклад з іспанської Лілії Демидюк та Зоряни Казьмир

переклад здійснено за виданням

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.