АЛЕХАНДРО КАСОНА "ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ВКОРОЧУВАТИ СОБІ ВІКУ НАВЕСНІ" ( Alejandro Casona "Prohibido suicidarse en primavera")
в блозі Іспанська література
· від
Лілія Демидюк
· додано 21.10.2011 23:15
ДРУГА ДІЯ
У тому самому місці через три дні. Вечірнє світло. Картини смерті зникли, і на їхньому місці Чоле щойно повісила лише одну нову картину: «Весна» Боттічеллі. Алісія одягнута в білий халат медсестри з голубим хрестом на передпліччі.
ЧОЛЕ ТА АЛІСІЯ
ЧОЛЕ. – Ось так добре?
АЛІСІЯ. – Так, дуже добре. Інші картини були такими сумними…
ЧОЛЕ (ставлячи горщик з квітами). – А ці квіти? Вони вам подобаються?
АЛІСІЯ. – Дуже. Вони так пахнуть, наче їх принесли здалеку. Звідки вони?
ЧОЛЕ. – З півдня.
АЛІСІЯ. – Наші ще так не пахнуть.
ЧОЛЕ. – Не запізняться; завтра – перший день весни. Коли вони розквітнуть, я також поставлю їх у всі кімнати.
АЛІСІЯ. – Дякую.
ЧОЛЕ. – Чому ви мені дякуєте?
АЛІСІЯ. – Тому, що це гарна ідея. Незважаючи на те, що не для мене… Інші картини, куди ви їх віднесли?
ЧОЛЕ. – У підвал; я їх дуже поважаю, але – до підвалу. (Дивиться на Алісію). Ви сьогодні така усміхнена, Алісіє.
АЛІСІЯ. – Радію.
ЧОЛЕ. – Чому?
АЛІСІЯ. – Я не знаю…, ви цілий ранок усміхаєтеся. У мене ніколи нікого не було, хто б разом зі мною посміявся.
ЧОЛЕ (сміючись). – Чудово. Ви тішитесь, тому що я усміхаюсь!
АЛІСІЯ. – Дуже добре чути сміх. Я не мала ніколи подруги. І ви подаєте мені руку, дивлячись на мене такими ясними і щирими очима… Ви хочете подати мені руку знову?
ЧОЛЕ (потискаючи їй ніжно руку). – Подруга назавжди?
АЛІСІЯ. – Назавжди!
ЧОЛЕ. – І не кажіть мені «дякую». Дайте сказати це мені. Ви це кажете завжди, всюди. Ви це б казали навіть пташці, яка прилетіла співати до вас під вікно.
АЛІСІЯ. – Чому ви знову смієтеся? Ви смієтеся з мене!
ЧОЛЕ. – Так! Ви – таке дитя!
АЛІСІЯ (щаслива. Також посміхається). – Дякую. (Виходить. Заходить Лікар).
ЧОЛЕ І ЛІКАР
ЛІКАР. – Сеньйорито Чоле…
ЧОЛЕ. – Доброго вечора, лікарю. Щось помічаєте тут нового?
ЛІКАР. – Не знаю… Ці квіти? (повертаючись). Картини! Нарешті ви їх забрали.
ЧОЛЕ. – Вони були занадто темними. Не робили нічого доброго для цих нещасних людей.
ЛІКАР. – Однак, мали урочистий вигляд. Зрештою… (дивиться на картину). «Весна» Боттічеллі.
ЧОЛЕ. – Я добре вибрала?
ЛІКАР. – Так, вона світла, спокійна… Я бачу, що ви почали направду цікавитися моїми хворими.
ЧОЛЕ. – Дуже. Я ніколи не могла собі уявити, що людське життя може бути таким розхитаним, комедійним і трагедійним одночасно.
ЛІКАР. – Цікаво. Ви перейшли ті самі етапи, що й вони. У перший день ви увірвалися сюди наче вітер, з бажанням знайти щось оригінальне, щоби потім оприлюднити. Потім, ви перейнялись цими людьми, шукаючи їхню правду в тиші. У вас зараз етап роздумів та співпереживання.
ЧОЛЕ. – Деякі з цих інтимних історій, мене дуже вразили.
ЛІКАР. – Отже, ви вже написали якийсь сенсаційний репортаж?
ЧОЛЕ. – Я ще його не написала.
ЛІКАР. – Напише Фернандо.
ЧОЛЕ. – Можливо. Він – чоловік і сильний. Я, сьогодні, не хотіла б оголювати перед публікою ці маленькі болі, щоб задовільнити чиюсь буйну і ситу цікавість.
ЛІКАР. – Це вже проявляється жінка.
ЧОЛЕ. – Ця дитина, завжди самотня, яка вдячна за все, що гарне, наче б то, це подарунок! Той бідолашний працівник банку, який ніколи не виходив з офісу і пансіону, і уявляє себе героєм любовних пригод та надзвичайних подорожей…
ЛІКАР. – Між іншим, ви працюєте серйозно. Сьогодні вночі ви замкнулися у моїй бібліотеці аж до світанку.
ЧОЛЕ. – Мене зацікавили ваші книжки, статистики. Я відкрила в них такі речі, про які ніколи й не здогадувалась.
ЛІКАР. – Які саме?
ЧОЛЕ. – Це постійне протиріччя суїциду логіці життя. Чому частіше вбивають себе переможці, аніж невдахи? Чому частіше люди вбивають себе в юному віці, ніж у похилому? Чому часто вбивають себе закохані, а не ті, що кохання не знали?.. І чому найчастіше вбивають себе на світанку, а не вночі, і частіше на весні, ніж взимку?
ЛІКАР. – Важко це пояснити щасливій жінці. Але спостереження науково правильні.
ЧОЛЕ. – Самовбивство – це завжди жорстоке явище. Однак самовбивство у розквіті молодості, у пору кохання й весни – це образа природи.
ЛІКАР. – Можливо.
ЧОЛЕ. – Крім того, це суперечить усім інстинктам! Тварини себе не вбивають.
ЛІКАР. – Іноді, також. Скорпіон, коли почуває себе у вогняному колі, жалить себе отрутою.
ЧОЛЕ. – Але, це не те, що шукати собі смерті добровільно. Це прискорює момент, щоби уникнути болю.
ЛІКАР. – Біль… Тут якраз найважливіша причина. Мені видається, що самі цього не знаючи, ви відповіли на всі свої сумніви. Чи не думаєте ви, що біль стає у сто разів нестерпнішим, коли нас оточують кохання та успіх, коли ми молоді, і все довкола бачимо в рожевому кольорі?
ЧОЛЕ. – Ні, лікарю, ви не зможете посіяти сумнівів. Життя – це не лише право. Насамперед, це – обов’язок.
ЛІКАР. – Дай Боже, щоб ви так думали завжди.
(Пауза. На порозі саду з’являється Батько іншої Алісії; знатний дворянин з білою похиленою від болю головою. Вагається. Зрештою проходить з покірним голосом, в якому вчуваються муки сумління).
Переклад з іспанської Лілії Демидюк та Зоряни Казьмир
переклад здійснено за виданням
В оформленні використано картину Сандро Ботічеллі "Весна"