АЛЕХАНДРО КАСОНА "ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ВКОРОЧУВАТИ СОБІ ВІКУ НАВЕСНІ" ( Alejandro Casona "Prohibido suicidarse en primavera") в блозі Іспанська література · від Лілія Демидюк · додано 04.10.2011 23:03

(Чутно веселий жіночий сміх. Вибігає Чоле: по-молодечому енергійна і здорова. Визирає з-за решітки, гукає радісно наче альпіністка).

ЧОЛЕ. – Е-ге-гей! (Відкриває решітку навстіж. Виходить на сцену.Приємно здивована озирається навколо, і продовжує гукати). Е-ге-гей! (Звідкись відповідає голос Фернандо).

ГОЛОС. – Е-ге-гей!

(Входить Фернандо, також молодий, веселий і сміливий, як і вона. У дорожньому костюмі, з валізою в руках, з фотокамерою на паску через плече).

ФЕРНАНДО І ЧОЛЕ. Потім, СУМНА ДАМА

ФЕРНАНДО. – Суша?

ЧОЛЕ. – І ще яка! Гори, залиті сонцем, вкриті снігом, озеро, затишний готель, і ми! Подивись, які гарні назви: «Галерея Тиші»… «Галерея Роздумів»… І парк, бачив? «Верба закоханих», з повішеними мотузками… для гойдалок.

Подякуй мені вже, Фернанде.

ФЕРНАНДО. – Дякую, Чоле… Який дивний вигляд тут все має!

ЧОЛЕ. – Просто чарівний!

ФЕРНАНДО. – Так, чарівний, але дивний. Напевно, це один з готелів для англійців та закоханих.

ЧОЛЕ. – Це те, чого нам бракувало. Ох, які канікули, Фернанде! Бачиш? Завжди мусиш дозволяти мені вести машину. Коли не дивишся на карту, їдеш дорогами, якими ніхто не їздить, закриваєш очі на перехрестях, тиснучи на акселератор… тоді завжди приїжджаєш в якесь чудове і неочікуване місце. Перший раз, коли ти мені дозволив сісти за кермо, ми відкрили ті готичні звалища, пригадуєш? Вдруге…

ФЕРНАНДО. – Вдруге ми в’їхали в дерево.

ЧОЛЕ. – Але залишились цілі й неушкоджені, лише машину розбили. А та хатина рибалок, де нас прихистили? І як ти поранив плече? Як тобі пасував цей сумний вираз обличчя, Фернанде! Таким я тебе ще ніколи не бачила. Де це було?

ФЕРНАНДО. – На якомусь узбережжі: Кантабріка… Балтика… Я не пам’ятаю.

ЧОЛЕ. – Я також; але це було справжнє море; без плавців, без казино. Зі світлими і великими людьми, які співали хором! І зараз, що ти мені скажеш тепер? Я хороший кермовий?

ФЕРНАНДО. – Чудовий!

ЧОЛЕ. – Ти мені сказав: ми маємо тиждень відпустки; їдьмо охороняти наше кохання в будь-який тихий і щасливий куточок… Тут його маєш.

ФЕРНАНДО. – Отже, залишаємося тут?

ЧОЛЕ. – А де може бути краще? Крім того, ми не можемо робити все, що хотілося б нам. Якби все можна було б передбачити в цій подорожі! Я обрала цю дорогу, тому що вона не фігурувала в путівнику; правда, під час подорожі у нас закінчився бензин. Але тільки-но ми зійшли, до нас прилетів жайвір. Це добра прикмета!

ФЕРНАНДО. – Виглядає, що так. Але, чому в цьому готелі нема нікого? (Гукаючи на бік). Огого! (Пауза).

ЧОЛЕ (на інший бік). – Огого! (Пауза).

ФЕРНАНДО. – Нікого.

ЧОЛЕ. – Тим ліпше. Гори і ми! Що ще більше нам треба? (Урочисто). В ім’я Іспанії, володіємо цим безлюдним островом. Ура, капітане!

ФЕРНАНДО. – Ура, кермовий!

ЧОЛЕ (розводячи руками). – Як назвемо цей щасливий куточок?

ФЕРНАНДО. – Як називаються всі кутки на землі, де є ти і я?

ЧОЛЕ. – Рай!

ФЕРНАНДО. – Рай… (Цілуються сміючись, щасливі від кохання і молодості. Входить Сумна Дама. Споглядає на них з жалем ніжності. Фернандо відходить, побачивши її). Змія!

ДАМА. – Бідні… Ви також?

ФЕРНАНДО. – Сеньйоро…

ДАМА. – Як шкода! Такі молоді, усе життя попереду і хочуть цього…Наречені, правда?... Господи, як шкода, як шкода!... (Перетинає сцену і виходить).

ФЕРНАНДО. – Чому цій сеньйорі шкода, що ми такі молоді?

ЧОЛЕ. – Навіть не знаю, що подумати. Ти бачив, який у неї меланхолійний вигляд?

ФЕРНАНДО. – Напевно, у неї хвора печінка. Мені тебе шкода, Чоле: ти обіцяла привезти мене до раю, але думаю, що ми опинились на якомусь курорті.

ЧОЛЕ (розглядаючи картини, здивована). – Але ж це й не курорт.

ФЕРНАНДО. – Ні?

ЧОЛЕ. – Дивись…

ФЕРНАНДО (читаючи надписи на картинах, на які вона вказала). – «Сократ. П’яте століття. Греція. Цикута»… «Сенека. Перше століття. Рим. Кров»…

ЧОЛЕ. – «Ларра. Романтичне століття Іспанії. Пістолет»…

ФЕРНАНДО (починає хвилюватися). – Ой, ой, ой…

ЧОЛЕ. – І тут? На арці: (Читає). «Прийди, Смерте, так потаємно, щоб не відчути твого приходу, бо бажання померти, не повертає мене до життя». Свята Тереза. (Пауза. Дивляться збентежено).

ФЕРНАНДО. – Ми потрапили до монастиря!

ЧОЛЕ. – Монастир! Не кажи… Монастир мучеників з фонтаном, ряди білих габітів у галереях, утрені… Було б чудово!

ФЕРНАНДО. – Для туриста. Але не для двох наречених на канікулах.

ЧОЛЕ. – Двоє наречених, двоє наречених… Ти кажеш, видається, що ми двоє наречених такі як інші. Ні! (З притиском). Двоє наречених! Єдині! Хто так у світі любив перед нами?

ФЕРНАНДО. – Ніхто!

ЧОЛЕ. – Хто так буде кохати після нас?

ФЕРНАНДО. – Ніхто!

ЧОЛЕ (знову розводячи руками). – Капітане!

ФЕРНАНДО. – Кермовий!

(Перешкодивши обіймам, увіходить Ґанс через арку саду і дзвонить дзвоником. Наближається до сцени і кричить).

ГАНС. – Зала цикути… Вільна!

(Продовжує дзвонити. Пауза. Чоле і Фернандо, завмерши, дивляться).

ЧОЛЕ (злякано). – Він сказав зала цикути?

ФЕРНАНДО. – Ой, ой, ой… (Бере книжку зі столу Лікаря). Чорт!

ЧОЛЕ. – Що?

ФЕРНАНДО. – Ця книжка!... «Розсудливе самогубство як форма мистецтва». (Випускає книжку з рук). Мені видається, Чоле, що не треба було тобі дозволяти сідати за кермо.

ЧОЛЕ (готова тікати). – Де ти поставив валізу?

ФЕРНАНДО. – Гей, постривай! Втікати, ні! Ми журналісти. Чоле, коли журналіст наштовхується на щось сенсаційне, він не відступить навіть, якщо перед ним стоятиме носоріг. Краще смерть. Залиш валізу.

(Заходить Лікар. Йде до столу. Зупиняється, побачивши їх).

Продовження

Попередня частина

Переклад з іспанської Лілії Демидюк та Зоряни Казьмир

переклад здійснено за виданням

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.