АЛЕХАНДРО КАСОНА "ЗАБОРОНЯЄТЬСЯ ВКОРОЧУВАТИ СОБІ ВІКУ НАВЕСНІ" ( Alejandro Casona "Prohibido suicidarse en primavera") в блозі Іспанська література · від Лілія Демидюк · додано 03.10.2011 20:46

АЛІСІЯ ТА ЛІКАР

АЛІСІЯ. – Ні! Я не хочу вмирати..., я не хочу вмирати!... (Побачивши Лікаря, який наближається до неї). Підійдіть! Дозвольте мені звідси піти!

ЛІКАР. – Заспокойтесь, дівчино. Куди ви підете?

АЛІСІЯ. – Я не знаю: на свіже повітря!..., в інше життя!... Дозвольте мені! (Повернулась перелякано). Хто тут є?

ЛІКАР. – Нікого.

АЛІСІЯ. – Я бачила тінь. Чула сміх…

ЛІКАР. – Ходімо, ходімо, це галюцинації.

АЛІСІЯ (З відчуттям полегшення проводить рукою по чолі) – Хто ви?

ЛІКАР. – Лікар Рода, директор Будинку. Заспокойтесь.

АЛІСІЯ. – Чому ви таким займаєтесь? Ці дивні дерева, з висячими мотузками, ця ледь чутна музика, чорна Галерея, по якій кружляєш і кружляєш… Це все жахливо!

ЛІКАР. – Я так не думаю. Ви у полоні дитячого страху, але я вас запевняю, що він безпідставний. Ви хочете повернутися зі мною?

АЛІСІЯ. – Ні! Повернутися, ні! Хочу вийти звідси.

ЛІКАР. – Ніхто вас не затримує. Я не знаю, хто ви, ані як зайшли, ані чому сюди прийшли; однак це не важливо. Тут є парк; оминувши озеро ви вийдете на дорогу; з іншого боку гір видніється вдалині місто. Тож ви вільні.

АЛІСІЯ (з безмежним смутком) – Місто…Знову місто… (Падає плачучи на крісло. Лікар збентежено дивиться на неї. Пауза).

ЛІКАР. – Чому ви сюди прийшли? Ви знаєте, де знаходитеся?

АЛІСІЯ. – Так, це був момент відчаю. Я чула як розмовляли про якийсь Будинок Самовбивства, і більше я не могла. Голод… самотність.

ЛІКАР. – Ви завжди жили сама?

АЛІСІЯ. – Завжди. Я ніколи не мала друзів, ані братів, ані кохання.

ЛІКАР. – Ви працювали?

АЛІСІЯ. – Більше ніж я могла витримати. І ще й на такій роботі! Спершу була медсестрою; але я не годилась для цього фаху: занадто прив’язалась до моїх хворих, вкладала всю душу в них. І потім було так сумно бачити, як вони вмирають… або бачити, як вони виліковуються і йдуть назавжди.

ЛІКАР. – Ніхто з них не повернувся?

АЛІСІЯ. – Ніхто. Здоров’я занадно егоїстичне. Лише один мені написав колись, але так здалеку! Він поїхав до Канади, щоби рубати дерева для свого будинку і закохатися в іншу жінку.

ЛІКАР. – Що сталося, коли ви вирішили прийти сюди?

АЛІСІЯ. – Була ніч. Я більше не могла. Вже п’ятнадцять днів я була без роботи. Була голодна: нестерпний і грішний голод; такий страшний голод, який провокував мене на блювоту. На одній темній вулиці на мене напав якийсь чоловік: запропонував жахливу непристойність, показавши мені гроші… Він був таким брутальним, що я почала реготати наче божевільна, поки не впала знесилена на асфальт, ридаючи від огиди, сорому, голоду, образи…

ЛІКАР. – Розумію.

АЛІСІЯ. – Ні, ви цього не розумієте. Тут, серед дерев та гір, не можливо збагнути таких речей. Справжні голод і самотність існують лише в місті. Там почуваєшся самотнім серед мільйонів різних людей і засвічених вікон! Там пізнаєш, що таке голод перед вітринами магазинів і дорогими ресторанами!... Я була моделлю в одному будинку мод. Ніколи раніше я не могла уявити як буває сумно ночувати потім в холодному будинку, роздягненій зі ста одеж, пам’ятаючи пальцями шкіри й хутра.

ЛІКАР. – Сподіваюсь, що не заздрість до багатства спричинила ваш відчай.

АЛІСІЯ. – О, ні. Я ніколи не просила багато в житті. Але, проблема в тому, що життя нічого не хотіло мені дати! Голод перемагає; правда, він перемагав і раніше. Однак… самотність… Ви знаєте, чому я сюди прийшла?

ЛІКАР. – Не можу збагнути.

АЛІСІЯ. – Звичайно; у момент відчаю, можна себе вбити будь-де. Але я, що жила завжди сама, не хочу помирати самотньо! Тепер ви розумієте? Я думала, що в цьому будинку зустріну інших нещасливих, які хотітимуть померти, і один з них подасть мені свою руку… Я прийшла, мріючи про це божевільне щастя – померти в чиїхось обіймах; увійти нарешті в нове життя з супутником. Це смішна ідея, правда?

ЛІКАР (зацікавлено) – Зовсім ні. Ви намагалися знайти цього друга?

АЛІСІЯ. – Для чого? Коли я сюди прийшла, то відчула лише страх. Я загубилася серед цих галерей, мені здалося, що якась дивна тінь мене шукала… і я побігла, лементуючи, до світла. Та наче у мені заволала вся моя кров. Я раптом зрозуміла свою жахливу помилку: прийшла, втікаючи від самотності… але смерть – це абсолютна самотність.

ЛІКАР. – Чудово, дівчино. Ваша юність вас врятувала. Ви вже не потребуєте моєї допомоги, але, може статися, що я потребуватиму вашої. Скажіть мені, ви дуже хочете повернутися до міста, у якому вас ніхто не чекає?

АЛІСІЯ. – Куди я хочу піти?

ЛІКАР. – Ви б хотіли залишитися в цьому будинку?

АЛІСІЯ (ще зі страхом). – Тут!

ЛІКАР. – Не бійтесь. Вочевидь цей будинок – це не що більше як Клуб Самовбивць. Але спочатку він задумувався як санаторій. Ви, що просите у життя лише руку друга і тепле домашнє вогнище, зможете багато навчити тут інших, які мають успіх і кохання, але переконані, що вони нещасливі. Допоможіть їм врятуватися.

АЛІСІЯ. – Але, що я можу зробити?

ЛІКАР. – Ви лікували поранених; будьте тут нашою медсестрою душ. Ми вже говорили. Тому, забудьте про свій відчай. Мій стіл завжди до ваших послуг. Хочете також прийняти мою руку друга?

АЛІСІЯ (тиснучи її схвильована). – Дякую…

ЛІКАР. – Будь ласка. І не втрачайте віри. Ніколи нічого не просіть в життя. Чекайте… і одного дня життя зробить вам чудову несподіванку. (Виходить з нею. Сцена деякий час залишається порожньою).

Продовження

Попередня частина

Переклад з іспанської Лілії Демидюк та Зоряни Казьмир

переклад здійснено за виданням

В оформленні використано картину художника Aldoshin Michael

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.