Подорож в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 27.08.2011 21:05

Коли ми йшли поряд, мені здалося, що все має бути зовсім не так. Був час, коли я собі вигадала як усе має бути. Тепер ми ішли вузьким тунелем вимушеності, що круто підіймався вгору. Для чого ця подорож? І для чого мені цей облямований приреченістю простір? Ми приречені на буденність. Але ж навіщо ця подорож?

Ми розійшлися у вузькому відтинку телефонної розмови і кожен помандрував у свій лабіринт. З того часу більше не бачились.

„Сьогодні я спиляв декілька гілляк. Потріпав килими, повідкидав з подвір’я сніг. Мій кіт пронизливо нявкає і втікає до кицьок. Доведеться йому викликати ветлікаря” – такі от писав він листи. Там не було де не те що заблукати, а навіть затишно вмоститись. Він надсилав мені свій світ по клаптику і мені доводилось у ньому передньовувати, як у плацкартному вагоні. Запрошував у гості. Врешті, коли в листах почали з’являтися цифри: скільки коштує його омріяна „Таврія”, і які дешеві в його місті маршрутки, мені урвався терпець. Але, на жаль, я вже звикла до тісного вагончика, і поїхала в гості. Я хотіла дізнатись хто живе в його місті. Він казав, що всіх знає в обличчя, але розповідав про машини. Я хотіла дізнатись, хто живе в його домі, він називав імена своїх рідних, але розповідав чомусь про котів. Я вирішила не питати де живе він, і так, на щастя, наша розмова припинилась, а з нею і моя подорож. Тепер у пам’яті залишились самі „але”, що нагадують про буденне походження нашого світла.

А пересохлі дороги його листів, все ще траплялись у моєму просторі. І коли заходило сонце десь у вирії плакали сни. Є якась абсурдна ідея у написанні листів: монтаж сповільненого часу чи склеювання розрізнених шматків простору. Якщо у листах не живе вічність, якесь неповторне і неминуче повідомлення, якщо у них не живеш Ти, слова осипаються з гілок живого дерева, опадають у ніч і ніколи не повертаються... Безглуздо укладати гербарій з померлих думок, із слів у яких зупинився пульс. Тому я втекла із тунелю і ця подорож мала свій зміст.

Вчора мене наздогнав сніг. Ми бігли наввипередки, то вгору, то вниз і так з’явилось багато думок – цілі кучугури. А надвечір мені стало сумно.

Коли надходять Твої листи, я їх не читаю. Я пишу їх сама. Ти вмієш вгадувати мої думки. І за це я Тобі вдячна.

Питаєш про мої „гірські” почуття. Я думала про це. Йшла додому по снігових заметах під якими відчувався лід. І думала про те, що в мене немає Його, а в Нього немає мене. Дивно. Я не знаю до кінця, що це означає. Але раптом у мене виникло бажання позбутися своїх і його тягарів. Мені заважко. Він мусить бути сильнішим.

Мої почуття перетворились на їжаків. Настовбурчили голки. Я не знаю, що з ними сталось. Але я хочу, щоб хтось полегшив мої тягарі, і зовсім не маю сили нести чиїсь. Мабуть, це щастя для жінки бути слабкою.

А їжаки мовчать. Тихенько пофоркують. Що з ними робити? Їм просто нема де жити і вони замешкали в моєму серці. Я не можу їх вигнати. Я їх люблю.

Ти знаєш, що Інший не писав мені листів. Ні хороших, ні погано абсурдних. Він був шляхетний і тому мовчав. А його голос з’являвся іноді як видіння, як сон, як неспокій. То цілий сад дерев, і не потріпані килими, і засніжений по дах дім. А ще, то блукання у холодному всесвіті, і листя зневіри на обрії, і пісок минущості на дні невичерпного моря.

Ми разом не йшли. Ми просто заблукали. Ці дороги стали знайомими, але в кожного з нас свій лабіринт і чужі голоси в телефонних розмовах.

Я думала також про те, що коли надходить любов, несподівана як снігова лавина, бурхлива як весняна повінь, позачасова як липнева спека, зникають усі „але”... Вони покидають каркас нашого світу, їх поглинає сніг, покриває вода, випалює сонце. Вони – як сліди іхтіозаврів з доісторичної епохи. Нездійсненне уривається. А історія починається з нас. З нашого взаємного щастя, якщо його нема історія помирає, оселившись у палітурках книжок.

Ти іноді читаєш книжки? Я теж помічала там безліч „але...”. Вся література присвячена тому як є і як мало би бути. Між ними незмінно стоїть „але”, воно присутнє всюди, навіть у ледь помітних вигинах літер. Як мало би бути ми все ж не знаємо, бо зрідка ходимо взимку в гори, обминаємо навесні береги повноводних річок, остерігаємось виходити з дому опівдні під палючі промені сонця. Здається воно може знищити нас. Ми читаємо книги. Пасивно і вірно. Гортаємо їхнє минуле. Там наше життя, ієрогліфи мрій, ілюстрації сутінок

Надвечір виходить у світ сніг. Шукає кого наздогнати, кому розповісти свою історію...

Мене наздогнала лавина моїх мрій. І забрала мене назавжди. Полуднева спека впала на мої коси. Мені стало важко від нездійсненного. Залишилась надія з якою ні вмерти, ні жити, а тільки летіти над прірвою світу, боячись поглянути вниз.

Я люблю їжаків. Вони не пишуть листів. Носять на голках абсурдність дійсності. Можливо, колись вони принесуть мені прохолодно-солодке яблуко із втраченого раю. Я не стану Євою. Я нею народилась.

Моя подорож триває. Незмінні супутники приреченого на смерть почуття – безкомпромісні „але”, багатозначні... Від них я тікаю. Вони оточують мене звідусіль, як неминуче нагадування про те, що є і що мало би бути. Чи я помилюсь, коли скажу, що втеча, то сакральний зміст наших подорожей? Але в кожного з нас свій лабіринт...

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.