Хтось в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 28.06.2011 23:50

Відомому незнайомцеві-актору

Львівського драмтеатру ім.М.Заньковецької

(я ж не знаю твого імені та

прізвища трохи за збігом

обставин, а трохи навмисно)

Коли настає день білої мрії ти якось раптово приходиш. Я тебе зустрічаю на вулиці. Ти уважно дивишся мені в очі і ми розходимось в різних напрямках міста. Ми завжди на різних напрямках: на північ і на південь. А коли настає полярний день ми зустрічаємось, наша зустріч як спалах світла від зірки, що з темного неба падає в темний світ. А ми називаємо його білим. І серед білого дня не можемо раз і назавжди зустрітись.

Іронія долі переслідує мене. Ти – чергова еманація моєї уяви. Так хочу познайомитись з тобою. Хочу вигадати тебе. Ти по вінця наповнений мріями. Моїми солодкими і божевільними. Ти живеш і страждаєш від них. Це видно по твоїй скривленій усмішці. Спрага підступає тобі до горла. І ти схлипуєш, як велика дитина, зростом 1.80. Ти ще не зовсім спився і з гіркотою розжовуєш будні барокового міста. Мрії застигають в тобі як скульптури.

Врешті ми навіть не познайомились. Подивились один на одного і розійшлися. Тобі сподобався мій романтично-творчий шалик, який я використовую, щоб згодом не вмирати від ангіни (любов до мене приходить тоді коли болить горло), а ти нагадав мені мою попередню трагічну любов. Ти драматичний і трохи скептичний. Іронія долі полягає в тому, що ти – актор і маєш багато ролей, а на душі так порожньо… Твої очі дивились на мене запалено-сумно… Іронія долі в тому, що серед натовпу чужих облич не знаходиш свого відображення.

«Мы длинное эхо друг друга…» - стара радянська пісня живе в нашій крові, навіть якщо ми її не слухаємо і слухати не будемо ніколи… А відлуння нема і нема. І не буде? Саме це ти хотів запитати. Я ж не можу відповісти. Буде – не буде… А можливо, вже було, або ще буде… Втішай себе цим доки можеш. Нам є що сказати один одному. Але ми мовчимо, бо сенс розмови нам не відомий.

Тобі потроху набридає театр. Але без нього не можеш жити. Мене ще притягує красива омана моєї вигадки, найправдивішої з усіх вигадок. Ти вже знаєш, що мистецтво – то сухофрукт вигадки, обов’язково з оманою замість кісточки, тим воно й споріднене з життям. Нахапавшись зернят від яблук ми, все ж, не змогли потрапити в Едем і з’їсти плід. І не зможемо. Ти знаєш це, тому й дивишся скептично і тужливо.

На даху театру живуть голуби. Воркують і чистять пір’я. Вони прилетіли з туги за прекрасним, і на батьківщину не повертаються – вона в їхній крові. Прекрасне існує тоді, коли його нам постійно бракує. Ти знаєш це, тому й любиш мистецтво, запиваєш його алкогольними напоями. Блукання і видимість дому – така твоя головна роль. Це коли живеш з мистецтвом у крові. І не можеш жити…

«Врятуй мене» - хотів мені сказати. Але навіщо? Ти ж сам знаєш – від туги ніхто не врятує. Вона єдина дорога у мрію. Йти і не прийти. Зустрітись і розійтися. Так краще наодинці чистити пір’я, щоб ніколи не летіти у вирій.

А місто тобі болить. Сіре і вишукане. З багаттям зими у центрі. На бічних вулицях ще можна відігріти душу і розбавити кров вином.

Отак ти дивишся, а я проходжу мимо. І думаю про тебе весь цей час. В місті не стемніє: полярний день. І можна б наздогнати одне одного. Але для чого? День для того день, щоб зустрітися і розійтися. А мрії для того, щоб не відлітати у вирій. І жити. На сцені чи поза сценою, в раю, чи в пеклі, в сірому вишуканому місті творити ілюзію повернення у зоряну ніч. Полярне сяйво, яке настає тоді, коли ми ще не народились і тоді коли вже померли, схоже на відновлений рай. Але ми ще не народились і не померли.

Білі ведмеді, що знають всі істини інстинктивно, ідуть ловити рибу і ловлять у воді зірки. Світло спалахує в їхніх очах і гасне. «Зірки не гаснуть. Відображення у воді мовчить» - скажу тобі замість відповіді. Вже тепер, коли думаю про тебе, що ти еманація моєї уяви. Голуби скидають пір’їнки омани на нас. Але ми все ж не вирвемось з цього міста. Навіть якщо виростуть крила. Добровільна в’язниця. Ти знаєш про це. Застигаєш на сцені театру, мовчиш. Скульптури говорять. Я дарую тобі квітку, рахуєш пелюстки: буде – не буде після полярної ночі полярний день, буде – не буде білий світ білим?

На екваторі зустрічаються наші погляди: південь – північ. На екваторі загинув хтось із моїх мрій. А ти ще живий…

Білі ведмеді знають про це і йдуть спати. Білий світ білий. Ти ще живий. Він ще живий. Хтось із моєї любові живий…

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.