Щоденник літнього дощу: Ми в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 20.06.2011 19:46

Дощ почався з твого повернення. Деякі будинки вода затопила по вікна. Люди зрозуміли, що таке море по коліна. Дехто випливав з дому на надувних човнах. Коли дощ припинявся випливали на прогулянку цілими сім’ями. Забирали в човни переляканих котів і розмовляли про кінець світу, який їх обминув. Вони отримали ще один кредит часу і платили за нього даремно прожитим життям. Насправді вони не знали як це життя прожити. Все настільки безглуздо. А з дитинства їм казали, що життя має сенс, коли вони трохи підросли їм сказали, що той сенс неможливо знайти, а коли виросли, то зрозуміли, що отак і будуть шукати, те що їм казали, що є і що неможливо знайти. Така була мета мандрівок на човнах.

Деревам було простіше – вони стояли на місці і тягнулися вгору. Вони нічого не шукали, вони прагнули.

Люди думали, що вчитися можна лише від собі подібних. Тому як один помилявся – помилялися всі. Але так вони пам’ятали, що вони люди і мусять жити разом у спільній в’язниці. Коли човни закінчувалися, бажаючі мандрувати стрибали у брудну воду міста і вирушали до сусідніх островів вплав. Багатоповерхові будинки виглядали як кораблі, які не знають куди їм плисти і не дізнаються… Від цього незнання вони виглядали безпомічними. Люди прагнули втекти з них. Їм хотілося справжньої висоти. Так вони забували, що вони люди і втікали в гори. Тепер для кожного метою була висота.

Ти був деревом, я була деревом і ще хтось біля нас був деревом. Вода приносила нам вісті з іншого світу. Живі істоти шукали свої імена. Тепер кожен любив музику, а не слова.

Вода забирає слова, вони падають на дно як камені і без них можна жити. А коли йдемо вбрід через річку камені ранять стопи і зупиняють нас на пів дорозі в страху. А річка йде далі – повз нас.

Коли наші мрії впадуть як камені на дно, холодне світло місяця побачить їх і забере собі їхні слова. Так розпочнеться музика. Так народилась Місячна соната Бетховена. Так народжуємось ми. Поки живемо – народжуємось. Дехто встигає померти не народившись. Тільки ти знаєш про своє народження, тільки ти за нього у відповідальності…

Коли починаєш дорогу без слів – стає страшно залишитись одному. Слова створюють ілюзію спільноти. Ти боїшся бути без неї. Коли втрачаєш слова як листя, залишається стовбур. Саме він здатний жити. Саме йому найбільше болить життя. Як несказана істина – висота, яка завжди над тобою. Болить та істина, яка ніколи не може бути сказана. І це – життя.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.