Щоденник літнього дощу: Зустріч в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 18.06.2011 19:29

Забери мене у дощ! Теплий літній дощ, від якого розквітають квіти і забувають, що зів’януть колись… Забери мене і не відпускай. Не знаю де ти, відчуваю твій голос і крізь незнану відстань мене зігріває твоя присутність. Я завжди знала, що ти є. Ти колись забереш мене з Парку Прощань, в якому дерева пам’ятають мій сум. Найцікавіше, що я той парк не вигадала, він реальний у реально історичному місті, тільки назва у нього інша. Не знаю наскільки вона відповідає його сутності… А твого імені я не знаю. Це не заважає мені тебе вигадати і колись впізнати, і повірити, що дощ буває теплий як молоко…

Рано чи пізно слова втрачають свою вартість. А як тоді говорити? Коли те, що хочеш сказати не вміщається у слова? Зі слова не вигадаєш реальність, не створиш траву, дерева, дорогу… Таке слово годиться тільки для газетних статей. Не старіє музика. А звуки опадають як листя з дерев, коли до них приходить самотність. Навесні виростають знову. Так живе музика. Живе, навіть коли нічого не говорить.

Великий місяць на небі, а нічні метелики чомусь до нього не летять. Він для них – нереальна взірцева мрія. А реальність – сяюча люстра в оселі, в якій ніхто не чекає, понівечені крила і безмовність… Світло, що вбиває. Холодний місяць як вигадана мрія, сходить на небі щоночі. Світло мрії холодне. Реальність вбиває. Нічні метелики живуть один день і встигають передчасно померти по дорозі до мрії, в пошуку тепла і джерела любові. Банальна тема. Все життя банальне. І мрії у людей повторюються, а вони чомусь бояться їх розповідати. Насправді мріють про одне й те ж.

Дощі повторюються, як літери в нудному тексті. Життя складене з уривків сонця і дощу. А ще розмова з самим собою. І пошук дзеркального відображення. В очах іншого побачити свої дороги – найбільша пристрасть, яка примушує йти далі. Найбільший страх, який зупиняє – чи буде в тих очах нескінченність. Найтяжче не побачити більше себе в очах рідної людини. Поки себе не знаєш – живеш в пошуку, коли знаходиш – живеш в страху втрати. Не кожен має відвагу знайти.

Ось так. Вигадати тебе і не знайти. І нічого не втратити. Таке життя. А в кожній хвилині ти віддаляєшся від мене. Ти боїшся знайти себе в моїх очах. Бо вже не зможеш жити без свого відображення. І я теж.

Метелики помирають, коли досягають мрії. Люди розумніші – все життя втікають від здійснення мрії, бо мрія, коли здійснюється – вмирає. Людині страшно жити, коли помирає її найбільша мрія. Тому часто одружуються з некоханою людиною – мрія залишається жива. Той, хто втікає від любові – понад усе любить мрію і плекає її, вигадує для неї сріблястий дощ. Дощ зі звуків і несказаних слів. Ці слова не встигають народитись. Тому людська мова бідна на вияв почуттів.
Любов як океан може поглинути материки. Тоді припиняються дороги. Тільки світло, вода і повітря. Ні неба, ні землі, ні дня, ні ночі… Дзеркало води, постать світла і втеча повітря.

Повернення починається з втрати. Хтось когось втрачає: або іншого, або себе. І знаходить безмежність. Безмежність починається з втрати. Коли втрачаєш все, знаходиш свою невичерпність. І все минуще поглинає вода океану. Ти можеш йти по воді.


интересный блог Лилии Демидюк

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.