Щоденник літнього дощу: Іноземець в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 14.06.2011 19:55

Тебе забрав дощ і ти пішов за ним. І стільки днів поспіль дощі! Дощ змиває сліди і невидимі рани.

А ти боїшся раптового голосу, який тебе покличе, назве твоє їм’я. Ти можеш залишитись у пам’яті назавжди, але щоразу важче буде згадувати твій голос, вловлювати світло твоїх очей… Щоразу важче буде згадувати, що тебе уже нема. Опале листя на мокрих асфальтних дорогах вже нічого не пам’ятатиме… і потрібно буде забути тебе. Так, наче тебе й не було. Ти станеш вільним від моєї пам’яті. І колись, при зустрічі, я не пригадаю твого імені. Як безглуздо: чекати на здійснення чуда і тікати від нього! Як безглуздо знати, що існує любов і забути її ім’я!

Дощ змиває сліди… Але всесвітнього потопу вже не буде, скільки б я не плакала… Дощ змиває сліди з вулиць вечірнього міста, яким ми вчора йшли, час забирає наші слова, які ми вчора сказали, невідомість забирає наші думки… Тепер ми загублені і розгублені. Там де починається полярне сяйво, там буває і велика темрява, і жодного промінчика світла, поки не настане полярний день… Дощ змиває сліди… В цьому місті день і ніч дощі самотні-самотні, такі як ти, і холодні… В чужому місті нема де зігрітися, в чужому місті завжди дощі. І рідне для мене місто – тобі чуже.

Ти не прочитаєш моїх слів, ти навіть не знаєш моєї мови. А все ж чекаєш, коли я покличу тебе на ім’я… Коли припиниться дощ і буде тиша. Чекаєш і йдеш. Стіна дощу щоразу вища. Страх навчив тебе любити дощі і ховатися в них.

З моїх долонь сльози – не схожі на дощі, швидше на візерунки непройдених доріг.

Вчора ми ходили дорогами парку, який я назвала Парком Прощань. Він вже багато років – Парк Прощань. А ти сказав: «Дивними дорогами мене ти ведеш…». Я знала, що ми будемо прощатись, але не знала, що так: без слів, без думок. Дощ забрав все. А я любила той парк з дитинства. І кожне дерево там пам’ятає мене з дитинства – дотепер. В найтемніших закутках парку живе спогад про те, чого вже не буде – дитинство. Любов повертає нас у дитинство, ми боїмося в неї повірити, бо розум каже, що дитинства вже не буде… Ти не знаєш про це все, ти зовсім нічого не знаєш, але воно в тобі живе – бажання дитинства. Я могла тобі про це сказати, а не сказала… Ти боїшся це все почути… І не знаєш мови.

Мовою, якою говорить листя – говорить Всесвіт. Вони чудово розуміють один одного. Вірять один одному. Хоча листя зникає, слово – залишається. Всесвіт вірить у це – і живе. Коли хтось проходить дорогами парку – на стоптаній глині залишаються сліди, вростають у її пам’ять. Дороги пам’ятають нас. Наші кроки щоразу тихіші. І трава втрачає слух. Нам уже нема до кого сказати істинне слово. Кора дерев хворіє. Вітер забирає їх. Дерева падають і ми не розуміємо їх. Дерева забувають слова і ми стаємо глухі.

Коли люди втратять дар порозуміння – замерзнуть дощі, дороги забудуть про нас. Слова застигнуть у грунті і не виростуть навесні. Паморозь на гілках і сльози на вікнах нагадають про те, що дитинство минуло і теплого дому нема. Хтось захриплим голосом співатиме пісню. У пісні будуть незнайомі слова.

Якщо якась зірка на небі згадає про землю і з великої туги впаде у сніг – спалахне багаття, і сніг згорить, разом з торішнім листям… З далеких доріг ти озирнешся і згадаєш, що кожне вікно дивиться в небо, навіть якщо неба не видно… Дороги втрачають пам’ять, дощі забирають сліди, щоб віддати їх деревам, траві… А ти не знаєш мови єдиної для всіх, хоча відчуваєш її, мову трави, доріг, вітрів. Ти боїшся сказати слово незнайомою мовою, тому дощ забирає твої сліди.

На ранок тебе зустріне інший краєвид, і якщо в ньому будуть, окрім будинків і людей, дерева – вони говоритимуть те, що і я…

Якщо ми попрощалися з дитинством – воно не повернеться. А дорога любові пам’ятає наші сліди, тільки кроки наші щоразу тихіші…

Навіщо нам прощатися?..

Продовження

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.