Сніжинки для сфінкса в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 04.06.2011 13:35

У наше життя іноді приходить казка, але частіше за все, вона нас обминає: ми ж не віримо у її здійсненність. Залишаємо її у дитинстві. А в дитинство так хочемо повернутися.

Іноді нам сниться незнайомий голос. Він розповідає казки. Вранці нічого не можемо пригадати. Але голос розповідає казки. Його дивна наполегливість нас приголублює, і у нас з’являється друге життя. Мати його із собою – це бути завжди молодим.

Ми виходимо за місто нашої юності і ступаємо у невідомість. Нас заколисує шелест прибережної трави. Ми йдемо берегом, наші сліди спускаються до моря, пісок оберігає їх. Дороги виходять у листя опалого шелесту і у синій смуток, що між гілками дерев. Дні виростають як вечір: густі від втоми, прозорі від чекання, бентежні від музики.

Над нами прокидається Всесвіт. Обіймає свої таємниці. Перераховує листя на дереві. Йде у вигнання вітер. А ми засинаємо.

Коли говорить Всесвіт із своїми побратимами у нас завмирає обрій, наш обрій вогкий і весняний. Срібний мох проступає на тінях, а нам хочеться втекти у відчайдушний всесвіт, і стати його побратимом.

Жодному з нас не наснилась розмова Всесвіту. Невідомий його голос. Кажуть, Й.С.Бах чув музику планет. А музика планет живе у нас. Ціле життя ми вирізьблюємо до неї слова.

„Коли ти прийдеш, чи я тебе впізнаю?” - співає пустеля, а під нею тече вода, глибоко-глибоко. Червоне сонце опускає повіки... „Не знаю...”

Ймовірність твоєї присутності бентежила мене все життя. Я вигадувала твою постать, вслухалася у твій голос. Ти жив поряд зі мною у неназваному просторі.

Я писала тобі листи. І трагічно переживала твою відсутність. Мені нікуди втекти від тебе і від себе, і від нашого неіснуючого щастя. Кожне слово – картина, яку я малювала з дитинства, з тих часів ми живемо, і ти, виявляється, є десь на синьому острові світла. Я прочитую твої листи...

Мовчать піраміди. Білий печальний сфінкс слухає свою минущість. Вона викришує його любов, його відданість, його істину. Він живе з дня на день, не помічаючи зацікавлених очей перехожих... Він слухає... і в чеканні сподівається почути невідомий голос, який, як запевняє його вічність, десь живе.

На Червоній планеті Всесвіту мешкає ще нікому не відомий сфінкс. Його заколисує багряна магма і йому сняться сни білі і піщані. Він прокидається з вірою в те, що сфінкс земний і сумний його почує... Тому в темряві він тихо співає, невідомі планети кружляють дорогами його зими.

Сніжинки падають. Зникають у своїй неповторності. Вимережують сум і неосяжну вічність. Так я вимережую наші дні. Мої сніжинки зникають у невідомості. Їм як повітря потрібний твій голос. Дивний голос, який прийшов з гір і сонячних долин, холодних криниць карпатського неба, із синьої пам’яті сосен, які живуть життям моєї батьківщини.

Там де ніколи не буває снігу говорить пісок. Сніг і пісок приходять у Всесвіт,

щоб зникнути в його голосі, як сміх, як передчуття, як бажання жити.

Мені як повітря потрібен твій голос. Як все може бути просто! І як насправді все заплутано! Невідомі шляхи і лабіринти віддаляють наші дні. Всесвіт розширюється. Чи це означає, що відстань між нами збільшуватиметься?

Ця туга не дає мені спати, не дає мені думати. Ця туга забирає мій голос і йде за тобою. Звідки чекати їх? Ти, туга і голос – невідкриті світи.

Жоден сфінкс не знає скільки йому залишилось чекати. Мовчати. Він посріблює свій голос, вирізьблює на ньому сюжети. У фіалковій тиші із завмиранням серця слухає як гомонять світи. Його таємниця жива. Разом із ним мовчить.

Знаєш, якби ми зустрілись нам довелось би жити на новій землі. Ця планета, на якій ми вимушено замешкали надто підступна. І щастя її теж підступне. Ми беззахисні перед її законами, знекровлені у її традиціях, здеформовані у її ідеологіях. Ми ще не бачили себе, самих себе. Усі дзеркала тут цензуровані. Наші відображення німі й незрячі. Ми з роду мумій, наші предки забальзамували нас на декілька тисячоліть вперед. Порох і попіл залишаються нам для збудування.

Тому ми не зустрілись. І не зможемо зустрітись, поки я живу тут, а ти живеш там, де живеш, де живуть в полоні буденності і вимушеності мільйони таких як ми. Вони теж не можуть зустрітися. Небагато хто про це знатиме, і тільки дехто за цим сумуватиме. Це виправдає тих, хто нічого не знав і не печалився, а безпечно веселився, іноді жив, згодом вмирав, і за своє життя сказав декілька фраз про щастя, але що вони означають так і не дізнався.

Наше тривання іноді стає нестерпним. Тоді ми думаємо одне про одного і про смерть. Пишемо листи. І не вмираємо...

Я плачу теж... Бо ти помираєш у мене на очах. Я запам’ятовую кожну лінію твого обличчя і кожну стежину твоєї душі. Ми помираємо разом. В цьому жорстокому світі ми не живемо одне для одного. Тому пустеля живе у нас. Світ без тебе пустельний...

Можливо, ми зуміємо себе переконати, що це все вигадка. В когось закохаємось, з кимось одружимось, будемо мати дітей і вважатимемо себе щасливими. Я забуду тебе. Ти забудеш мене. Бо ж ми не знали про справжнє щастя. Отож, можна про нього забути.

Що ж ми скажемо одне одному, коли наші дороги підійдуть до кінця? Чи й тоді не зустрінемось?

Якщо наші голоси заплутаються у лабіринтах всесвіту, тиша випаде срібним пилом на наші відстані. Хтось на цих дорогах віднайде давні міста, рудименти доісторичного мистецтва, і декілька кісток дивних тварин. Це залишиться після нашого буття. Якщо наші голоси заплутаються це все, що залишиться після нашого буття, тоді коли нас наче б не було і нема.

Така тиша також стає нестерпною. Ти думатимеш, що мене й не було. Хоча віра у нашу зустріч довго жила. Невже я зникаю у твоїх очах? А як ти житимеш далі?

Земний сфінкс важко поворушився. Йому здалося, що його наздоганяє мисливець. Його рани засипав пісок. Сфінкс передчував свою смерть. Але ще хотів жити. Він знав, що пісок безсловесний. Але голос вирізьблений із води досягає всього. Найдальші віддалі пересихають без води. І його голос обплутав Землю. Вона швидше забилася і Всесвіт злякався, почувши своє живе серце.

На Червоній планеті закоханий сфінкс вірив у вічне. Він приходив на берег ріки і вода зупинялась. Випивав її світло. Вода ставала прозора. Сфінкс вдивлявся у небо і не бачив жодної хмари. Ніколи не падав дощ. А сніжинки він писав як вірші.

Все ж вони дивилися одне на одного. Не помічаючи очей перехожих, що несли на плечах буденність. Іскри з очей земного сфінкса і сфінкса, що жив на Марсі перетиналися у космічному просторі. Земля приймала метеорити як нагадування про живу і згасаючу мрію Всесвіту. Хтось із них хотів її врятувати.

Сфінкс писав листи на аркуші червоного неба. Про свою минущість, про своє життя… Туристи помічали його сумний вираз обличчя і пошкоджену довговічність. Він ніколи не плакав, не скаржився. Коли боліла голова заплющував очі і чекав, і так залишався живий.

Мисливець, який хотів його впіймати приходив. Сфінкс спускався до моря, чекав, що воно його заховає. А мисливець, щось пригадавши, відходив. Море хвилювалося щоразу. І забирало сліди.

На дно впали білі перлини. Коли помирає надія, ще залишається таємниця. Хтось зачерпує її у долоні і розбризкує як світло. Сходить сонце важке і червоне. І на дні моря просинається вітер.

Сфінкс зрозумів, що чекати більше не може. Бо ж мисливець рано чи пізно прийде і залишиться. Голос, який до нього, який до нього долинув розповів йому все. Піраміди мовчали і не було в кого спитати поради. Він намагався поглядом віднайти рідне обличчя сфінкса, що живе на Червоній планеті. Пригадав, що не знає дороги. Йому доведеться вийти у невідоме. Залишити місто на березі моря і молоду траву, що проросте з його слідів. Він набирався мужності із ядра Землі, пригадував молодість, коли ніколи не плакав.

Сьогодні сонце особливо розпікало пісок. Добувало з нього останні краплини.

Ти – щастя, яке з’явилось моїй уяві, я – щастя, яке наснилось твоїй уяві. Ми – вигадані, живемо у мріях одне одного. Але наші рани стікають живою кров’ю. Ми з одної містики, для якої немає назви, ми з нездійсненного задуму, не можемо вирватись на волю, до зустрічі одне з одним. Світ оточує нас муром шорстким і колючим. Нам бракує крил. Пам’ятаєш, колись ми літали у снах, у дитинстві. Ми вгадували присутність одне одного. Тоді ще не було Єгипту, не було спеки і палючого сонця. Ми жили на батьківщині, ловили устами цвіт… Ми тоді були найсильніші. І ні в чому не сумнівалися. Ні у собі, ні у наших крилах, ми тоді літали… Місто нашої пам’яті тільки збудовувалось, ми не знали про його початок, але простір за ним нас приваблював. Трава виростала до неба. Співали зірки. Сині зірки шептали про світло. Ми летіли у сніг, сміялись разом із ним, наші крила тоді не боліли…

А на ранок ми не впізнали білого міста. На вершині гори оселився туман. Нам важко було його впізнати. Сніг засипав сліди і ми заблукали.

Я думала ти знайдеш мене, розігрієш подихом мої змерзлі долоні, і ні хвилини не сумніватимешся, що це я… Ти змінився, але я б тебе упізнала… і ні хвилини не сумнівалася б, що це ти…

Сніг щоранку замітає сліди. І дороги сонця стають невідомі. Тепер ми незнайомі. А сни літають між нами як цвіт…

Нас об’єднує мрія. Але ти не знаєш, що це – я, а я не знаю, що це ти. Наші стежки заплутані і в місті живе багато чужинців і ми їм чужі. Ми приходимо до чужих дверей, заходимо у чужий дім, розпалюємо в печі вогонь. Ніч заколисує нас на різних кінцях світу, на різних дорогах міста. А над нами живе туман. Коли прокидається місто наша пам’ять мовчить, а передчуття болить, бо ми відчуваємо час. Він викрадає нас із нашого дитинства, із нашої мрії одне про одного. Нам потрібні крила, щоб втекти.

На Червоній планеті сфінкс співав. Він сьогодні випив зиму з ріки. Сніжинки падали з його слів, а на обрії проростали проліски.

Світ стояв, на мить розгубившись. Із міської бруківки росли сліди. Перехожі плакали і платили за сніг вдвічі дорожче, втричі сумніше, і до безкінечності збільшилась їхня розгубленість. Їм сьогодні снилися дивні сни. Наче б вони планети у космосі. Кружляють орбітами, а довкола ні душі: ні друга, ні брата, ні чужинця… Так назавжди зникає дитинство. Вони не знали, що їм снились однакові сни.

Сфінкс земний і сумний дивився у простір. Він давно вже не бачив снів. Його волосся посивіло. Але серце, що прокидалось у кам’яному нутрі, було молодим. Вітер приходив до пірамід, ворушив пісок. Сфінкс дивився у простір і сам від себе того не чекаючи, вірив, що пісок заговорить.

Там, де ніколи не падає сніг сьогодні мовчав пісок. Сфінкс думав про це і мало не плакав. Світ готувався почути музику, а тоді відновити метушню. Кружляння планет було самотнім, але надходив час забувати сни.

З роз’ятреного неба на обличчя сфінкса впали дві сніжинки. Він збагнув здійсненність нездійсненного. Візерунки текли по його щоці… Море стало замалим. На мовчання піску падав сніг і замітав сліди.

Із жителів міста ніхто про це не дізнався. Місто заколисало всіх, та й ніхто б не повірив, що в спекотній пустелі падає сніг. «Так не буває» - сказали б вони. І сфінкс міг би їм вірити…

Коли світ якось знову зупинився у своєму несамовитому кружлянні, жителі міста зрозуміли, що сфінкс зник… Їхньому подиву, що переростав у переляк, не було меж. Вони довго вдивлялись у пісок і не розуміли про що він говорить.

Море пам’ятає наші стежки і береже таємниці. Як вірний друг Всесвіту. Іноді воно нагадує нам наші казки. Іноді ми слухаємо його музику. Небо і море пам’ятають наші сліди.

Світ кружляє швидше і швидше. Обтрушує сніг і пісок із своїх доріг. Жителі міст вирубують дерева наших мрій. Вони говорять, що казок не буває. І ми могли би їм вірити…

На світанку сфінкс утік. Йому виросли крила. Після довгої ночі самотності він летів зі швидкістю світла. Сніжинки у серці нагадували про край, у якому після зими настає весна і неповторність сніжинок перетворюється у радість пролісків. Із Червоної планети йому назустріч поспішав замріяний кучерявий сфінкс. Вони зустрінуться десь у Всесвіті і скажуть одне одному: «Я знаю, що ти прийшов з моїх мрій, я вірю, що ти не зникнеш ніколи»…

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.