Світло і тінь в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 03.06.2011 01:01

Коли згадую де ти, то не знаходжу у пам’яті нічого, окрім сірого туманного повітря. Дороги, яких я не бачила і потяги, гуркоту яких я не чула вже зникли. Час розколовся навпіл і в його проломі залишилася наша істина. Ми встигли побачити її тінь, і ще можемо встигнути її забути. А час, як потяг з мого дитинства забирає тебе. Ти навіть не визираєш з вікна, щоб мене побачити. Ти спиш. А час тебе забирає…

Коли пригадую де ти – простір стає порожнім і мої слова втрачають кров. Ти зникаєш за обрієм, ти наче зовсім поряд і навіть не знаєш як далеко тікаєш. Чи захочеш із цієї подорожі повертатися? Простір, який залишиться порожнім, як білий прозорий аркуш нагадуватиме про світ, в якому ми не були, який ми не наважились створити.

Слова як швидкісний потяг мчать до тебе. Світло випереджає їх. А ми стоїмо на пероні і помічаємо як річка часу шумить по рейках, наче б захлинаючись і схлипуючи. Ми ж не вміємо плакати і взагалі не вміємо бути. Невідомість залатує наші розірвані сни, але ми не прокидаємось… Порожній простір стає прозорим і вічним, а голос твій заблукав бездоріжжям.

Я не змогла вигадати жодного сюжету і не змогла ним стати. Сюжети проходили повз мене як чужинці, я не зазирала їм в обличчя, бо знала, що не розумію чужинецької мови. На бруківці залишилися пришпиленими їхні погляди і мені здавалось, що живу у просторі та часі картини, яку намалював невідомий художник.

Я хотіла зійти з полотна, скинути нав’язані кимось барви і стати легкою як вітер, прозорою як повітря. Я прагнула, щоб ти побачив мене. Ти ж незворушно дивився крізь вікна на безголосий вітер, який ворушив порожні гілки дерев. Не тому дивився, що ти любив вітер, а тому, що вікна були навпроти твого обличчя. Я бачила тебе і дерева. По обличчі стікали сльози. І так минав день. Так народжувалась нова історія, кожного дня інша, нашої не-зустрічі, нашого не-побачення. Ти повірив у вирок нерухомого полотна і застиг на ньому. Іноді ворушив вусами, тоді, коли відвідувачі картинної галереї дивились на облуплену стелю, або нелаковану роками підлогу. Ти вже звик до самотності як до своєї дерев’яної рамки. Працівники галереї ніяк не хотіли розташувати нас одне навпроти одного. Можливо, тоді наші погляди зустрілись би… Але поки цього не сталось я хотіла зійти з полотна, а ти незворушно дивився крізь вікна у порожній світ.

Падав сніг. Оселявся на вітах дерев. Будував собі дім, розпалював у печі вогонь, варив собі кашу, дим підіймався до неба. На землі говорили, що сніг-характерник сьогодні забрав усі сліди і, на щастя, чужинці не знали куди повернутися. Вони були справжніми чужинцями, бо знали, що батьківщини нема. Я жила між ними, слухала їхні голоси, а сонце випалювало барви мого волосся, моєї усмішки…

Ці дві картини з ХХ століття, імена художників невідомі. Різні за стилем, але щось їх об’єднує. Ми не можемо розмістити їх окремо, бо вони не вписуються в інтер’єр музею, і не можемо повісити поряд, бо надто вони різні… – з безнадією в голосі говорили працівники галереї. І тоді я хотіла втекти, але забрати тебе з собою було неможливо, тому я залишилась.

Сонце прокидалось кожного дня і приходило забрати мої кольори. Ти незворушно дивився на сніг і на вітер, і вірив у свою самотність, і не любив її.

Точні дати написання цих картин не встановлені. Можна лише сказати приблизно, що портрет чоловіка намальований у середині століття, а портрет дівчини – десь наприкінці. Також проблемним залишається визначення авторства цих картин, оскільки нічого схожого у фондах музею нема. Можливо, ці два полотна є свідченням творчої еволюції одного художника, інші твори якого до нас не дійшли…

Машина часу так і не була віднайдена. Наука зупинилась на місці, забувши таблицю множення, безперестанку кружляла довкола роз’єднаних знаків. Мистецтво, ще деякий гарантувало свободу пересування у просторі і часі. Але бажаючих здійснити подорож руїнами ставало щораз менше. Руїни оточували людей звідусіль і кожен приходив до них як додому.

Одного злощасного дня звідкись прибув іноземець. Він сказав, що ти – його портрет. Відлічив гроші і забрав тебе. Коли він виходив, ти вловив мій погляд. Вперше у житті ми опинились одне навпроти одного. Твої очі спалахнули надією. Ти зрозумів, що нас намалював один художник, ти пригадав, що він хотів намалювати нас разом і назвати картину «Осінь-весна», але такого великого полотна у нього не було під руками. Тому, щоб не забути наші обличчя він намалював нас на менших полотнах, з наміром створити колись велику картину, шедевр, заради якого він жив. Він полюбив нас і ми теж стали живими. На різних полотнах, у тісних рамках, що боляче ранили нашу сутність. А потім ми довго не бачили одне одного, художника вже не було, а наші барви витікали у світ, перетворювались у самотність…

Чужинець прямував до дверей. В твоїх очах оселився відчай і жах, ми віддалялись одне від одного, а наші погляди перетинались у просторі. Ти захотів вирватись із полотна. Я поспішила тобі назустріч. Але чужинець разом з тобою зник за дверима.

Я лежала на дощаній підлозі і плакала. Крізь відчинене вітром вікно вривався сніг. Переплутував барви. Я не мала куди втекти. Спантеличений працівник музею врятував мене. А на підлозі залишились кольорові сліди. Кожен, хто приходив, задивлявся на них, вони розповідали, що я до тебе йшла…

Тепер довкола мене порожній простір, довкола тебе нестерпно чужі обличчя, тобі іноді сниться мій голос, але ти не пам’ятаєш снів. Ти вже не дивишся у вікно, ти спиш, а чужинець всім розповідає, що ти – його портрет.

Я дивилась на лінії простору, на лінії світла і не бачила обрію. Той художник думав, що ми тільки картини і не знав, що ми забажаємо жити. Там, у далекому краю, ти повільно міліметр за міліметром зникав з полотна. Доки врешті рама зосталась порожньою. Чужинець ледь не помер з переляку, виявивши, що тебе нема. Він так майстерно обдурював світ, що ти – це він. Ти залишив йому німе полотно і втік. Музей теж залишився порожнім. Працівники музею знайшли порожню рамку на стіні і заховали її як свідчення неймовірного. Їх охоплював жах, коли думали, що я втекла і вони вирішили нічого не думати. Ми вийшли у простір не намальований ніким і мистецтво залишилось позаду. Світ нічого не знав про тих, хто виходить з неймовірного сну живими.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.