Пригадане (етюд) в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 13.05.2011 22:46

Сонце сходило на піщаному березі. Сьогодні воно не занурювалось в море. З моря на нього дивились ми.

Море любові і море самотності розділене піщаним берегом. Сьогодні на ньому сходило сонце. Перейти піщаний берег не вдавалось нікому. Пісок поглинав сліди і залишав кожного наодинці з собою. З моря долинали голоси. Деякі з них можна було впізнати.

Небо було іншим берегом, з якого все починалось.

А потім пісок забирав наше життя по хвилині. І ми не бачили берега. Сонце, яке сходило на піщаному березі здавалось підступним. Воно не любило нікого. А ми залишались розкидані у морських хвилях з краплями піску у волоссі.

На березі ми ночували. Збирали мушлі і слухали їхню музику. Море самотності і море любові засинали поруч, їх об’єднував піщаний берег. Сьогодні він їх любив, і забирав їхні мушлі, щоб на завтра ми знову приходили їх шукати.

А нам жилося тривожно від музики, що народжувалась над ранок, ми не знали чого очікувати – музика уривалась і піщаний берег прокидався, випростувався, і на небі також оселявся пісок.

Ми вчились жити. Море самотності і море любові розділяло нас. І так важко було жити. На піщаному березі сходило сонце і дозволяло рости деревам, а нам – ховатися в їхній тіні. Все ж, сонце завжди бачило нас, навіть коли ми тікали в море. В морі ми жили, а на березі – ночували, і не знали коли живемо по-справжньому: наяву чи увісні. Зрештою, в нас було два життя і одна музика, без якої помирають…

Музика втішала нас, коли ми плакали, коли ми щось намагалися відчайдушно пригадати, коли ми виринали з моря, коли просиналися на березі. Музика залишала нам світло і ми грілися від нього взимку.

Сніг залишав нам сліди. І ми приходили в місто, чуже й незнайоме. Воно виринало з моря. Ми віднаходили в ньому цікаві будівлі і ставали завзятими поціновувачами минущого. Місто ми могли не відпускати. Воно було з нами. Так нам було певніше жити. Море самотності і море любові зникали з нашого обрію. Ми винаходили музичні інструменти, бо вже не чули музики. Ми намагались її пригадати. Сонце нас не любило, але дозволяло жити в тіні дерев і будинків. Спочатку ми думали, що будівлі народжуються так, як мушлі, згодом ми зрозуміли, що їх треба будувати. Відтоді хмари піску переслідували нас, ми втікали від них, але вони наздоганяли. Ми навчилися будувати з піску оселі. Пісок мовчав. А ми ставали надзвичайно самотніми. Сонце сходило зрідка, ми сумували за ним, хоча воно нас і не любило. Ми теж не вміли любити. Коли вечір сходив на наші оселі, ми плакали потай і чогось боялись, можливо того, щоб стіни з піску не впали на нас. Ми вигадали собі дзеркало, щоб не бачити одне одного, і замикали на ніч двері і вікна наших помешкань, бо не довіряли одне одному.

Сонце сходило на піщаному березі і розділяло море любові і море самотності. Від наших сліз вода ставала солона, а нам нестерпно хотілось пити. Пісок оселявся в джерелах і від буденності ми помирали. Ми навчились бути несправжніми. І ми зовсім не пам’ятали Раю. Море захлиналось від наших сліз, а коли ми вигадали слова на щодень – замовкло.

На піщаному березі сходило сонце. Ми віддавали йому свої дерева: це його дерева. Собі залишали тіні. І нестерпно мучились від нездійсненного. Так має бути – казали філософи. Ми вірили їм, бо були такі ж як вони – так само нарожувались, жили, помирали. Помирати стало нашою звичкою. Ми не уявляли, що може бути інакше. Сонце сходило щоразу рідше і не дарувало нам свої дерева. Помирали тіні. Ми ходили на берег їх оплакувати. Хвилі морські темніли і наставала ніч, коли сонце довго не сходило. Врешті піщаний берег зник, і море любові та море самотності тепер плакали і сміялися разом. Ми ловили мушлі і слухали їхні голоси. Наша юність говорила до нас. Ми розуміли її слова і відчували як музику. Так не має бути – говорили поети, але ми не вірили їм. І вони теж помирали. Так не має бути… ми чули слова, а відчували їх як музику. Так не має бути – піщані будівлі падали, ми викорчовували кактуси і ночували під відкритим небом. За ніч виростали руїни. Ми в них оселялись, бо хотіли вірити, що в нас є дім. Обрій зникав з наших вікон, ми малювали картини і говорили до них слова любові, десь колись підслухані. Запалювали свічки і вирощували паростки світла. Так починався новий день. Нова історія нашого вигнання. Починав падати сніг і білий колір вселяв надію. Ми збудували собі лабіринт. А сонце сходило на якомусь острові. Ми не придумали для нього назви. Ми його не бачили. Ми залишали йому наші мушлі, щоб воно щось сказало нам. Воно не любило нас, так ми думали, але без нього не могли жити. Його далекі промені тішили нас і ми, спраглі тепла, усміхалися. Хтось колись із нас був дитиною і сказав, що сонце любить нас, ми не повірили йому, але хотіли повірити. Ми його не бачили і потай плакали.

А піщаний берег, який зник залишив нам у спадок мрію. Ми обтирали її від пороху і берегли. І майже ніколи не бачили, бо сонце сходило зрідка. Щось казало нам, а ми не розуміли…

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.