Вигнанець в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 09.05.2011 00:20

Я іноді питаю: люди, за що ви мене вигнали? Вони мовчать у відповідь, а я продовжую: я ж вас люблю… На цім слові люди приходять. Їм подобається моя любов, вони беруть її скільки хто може, і я в такі миті не почуваюсь самотнім. Вони оточують мене тісним колом і кожен хоче говорити голосніше, щоби я його почув, кожен хоче, щоби я почув тільки його. А коли вони виповіли мені свої жалі, коли їхні голоси поволі стихли, вони забирають глеки, повні мого співчуття й несуть їх у свої домівки. Дивлячись їм у слід я розумію, що вони може й не кинуть у мене списом при нагоді, вони просто зайдуть у свої помешкання, зачинять двері, запалять каганці, і я буду здалеку спостерігати за мерехтливим світлом їхнього життя. «Я теж людина!..» – гукаю їм услід, сподіваючись, що вони зрозуміють як багато криється у цих словах, вони злегка озираються і трохи з осудом, трохи з нерозумінням якусь хвилю дивляться на мене. А потім різко повертаються і йдуть до своїх домів.

Коли вечоріє – мені стає холодно, іноді зривається вітер і підіймає пустельний пісок аж до неба. Мені пече в очах, і я плачу чи то від піску, чи то від того, що я людина.

Виглядає так, що у мене наче багато друзів, бо щодня хтось із міста приходить. Розповідає мені свої проблеми, думки, іноді мрії. І той хтось, каже, що зі мною цікаво спілкуватися, що він вдячний за те, що я є. Але тільки-но я починаю розповідати про свої переживання – він поспіхом збирається, каже, що не може нічим допомогти, що й зі своїми клопотами не може дати собі раду… Й крізь гіркоту я розумію, що остання його фраза наскрізь правдива. Він залишає мене наодинці, кинувши на прощання: «ти сильний!». А я в цей момент почуваюсь так, наче у мене кинули каменем. Я залишаюсь сам на сам, і з тих каменів, які у мене кидали будую собі оселю. Вона виглядає загрозливо і озлоблені слабаки зазвичай її оминають. Але іноді вони приходять геть знесилені, обшарпані й спраглі. Я не можу відвернутись від їхніх благальних очей. Мені здається, що у миті страждання вони стають вищими на зріст і добрішими на вигляд. Я приймаю їх на ночівлю у свій дім. Вони вдячно, наче бродячі пси, туляться до мене. Я ділю з ними свою вечерю, сніданок, а потім й обід, вони живуть під моїм дахом поки сили до них не повернуться. Вони встигають показати мені свої рани на босих ногах, виповісти жалі серця й назвати мене найдобрішою людиною. Згодом, вони починають придивлятися до мого побуту. Спочатку захоплюються моєю загартованістю, потім випробовують мою міцність, а потім їх починає сердити моя незалежність. Вони говорять: «ти думаєш, що кращий за нас?» Не чекаючи на мою відповідь вони дістають зі своїх запорошених сагайдаків стріли й починають метати їх у мій бік зі словами: «ми доведемо тобі, що ти такий як ми!». Я зачиняюсь у своєму кам’яному сховку, але стріли залітають у вікна, і деякі з них поціляють у мене, в такі миті я шкодую, що сам не із каменю. Я з докором і жалем дивлюсь на вчорашніх гостей, а вони із задоволеними обличчями кричать: «а бачиш, і ти можеш бути слабким!» й поспіхом тікають. Я не метаю їм стріли услід, бо це означало б таки справді стати таким як вони. Я тільки прислухаюсь до їхнього гомону, що віддаляється:
– Він сильний. Наші стріли не завдадуть йому великої шкоди… Наша совість чиста.
Їм байдуже, що в цю хвилину мені нікому перев’язати рани, як колись я перев’язував їм, байдуже, що вони випили усю воду з моїх глеків, а до джерела потрібно йти далеко в гори, їм байдуже, що після цього вони не варті називатися людьми… До цього всього їм байдуже, бо вони переконані, що саме такими і мають бути люди – такими як вони, а я – коли їм боляче – ангол, коли їм уже легше – живий докір, бо жоден з них не готовий полегшити біль свого брата, жоден з них не готовий поділитися з ближнім кухлем води.
Їхнє місто стоїть на піску. Воно часто потерпає від сильних вітрів. Руйнуються будинки, залишаються сиротами діти. А вони безперервно лаються:
– Це через тебе найшло таке лихо!
– Ні, це усе через тебе!
Вони згадують усіх родичів і предків, з’ясовуючи хто винен у їх нещасті, а за той час знесилені втрачають свідомість, поранені помирають, а ті які вижили – починають будувати нове місто. Кладуть камінь за каменем зі зціпленими від злості й образи зубами.

Я колись жив у такому місті, але мене вигнали й не пояснили за що. Я сумував за рідним домом, який зруйнували, плакав за друзями, які чомусь промовчали. Я хотів померти. Але таки вижив. Навчився жити сам між землею і небом. І побачив, що місто постійно руйнується тому, що у ньому нема любові. Там ніхто не любить нікого, але тільки шукають винних. Одним із винних колись вважали і мене. Я порушував їхній устрій, я говорив щось таке, чого вони не могли витерпіти:
– Він буде тут розкидатися красивими словами «справедливість», «співчуття», «любов»! Ледар, який хоче порушити наш суспільний устрій! Негідник, не шанує традицій!.. Він не може бути серед нас!

З того часу я не знаю хто я. Чи справді добре чудовисько, чи таки людина. Але якщо я людина, то мав би бути схожим на них. Та вони самі сказали, що я не такий як інші, люди вигнали мене, бо не відчували зі мною жодної спорідненості.

Я часто думаю над тим хто я. І не знаходжу відповіді. Я тільки знаю, що коли люди знову прийдуть до мене – знесилені й сумні – я буду їх втішати, я буду слухати їхні оповіді й буду роздавати їм окрайці свого серця. Втамувавши голод і спрагу вони підуть, а я залишусь сам, знову не знаючи хто я.

Під зоряним небом я виходжу зі свого кам’яного дому, і дивлячись на безмежну і красиву пустелю довкола, розумію, що я таки сильний, що ті люди, які мене поранили були праві в одному – вони не завдали мені непоправної шкоди, вони дали мені можливість зрозуміти – що сила не у тому, щоби бути кам’яним, а в тому, щоби не боятись любити…

В оформленні використано картину Ельвіри Амрхейн "Ангел"

Коментарі

  • Марк_3 · 19.05.2011 16:35 · #

    Дуже хороша поезія.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.