Риба (загадкове оповідання) в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 10.04.2011 21:39

Так бракувало твого голосу, коли ти приходив з мушлями в долонях як наречений, а голосу не мав. Я робила з мушель намисто, нанизувала їх на нитку, а ти нічого не міг сказати. Врешті в мене назбиралась ціла колекція разків намиста, ти приходив і відходив, і нічого не говорив. Я розглядала твої сліди. Берег був кам’янистий і ти неодноразово ранив стопи, але завжди чомусь приходив і нічого не говорив. Врешті я почала сприймати тебе як естетичного привида, хоча на Аполлона ти не був схожий, але як витвір скульптора-авангардиста тебе можна було сприймати. Ти, мабуть, приходив для того, щоб нагадати мені про авангардне мистецтво з яким ти народився. Тому слова були зайві. Але ж якби ти вмів співати! Можливо, я б закохалась… Моє неспіваюче видиво, я звикла, що ти з’являєшся щодня в найпотрібніший момент: я встигаю продати туристам намисто із мушель, а ти приносиш нові… Здається, турбуєшся про мене, щоб я мала чим зайнятись і не втопилась з нудьги в морі. Ти вишуканий і химерний авангардний витвір, сплетений з невідомості. Ти не вмієш говорити жестами, поглядом, мімікою, ти весь занурений в себе. І в собі шукаєш мене. А як доказ вірності приносиш мушлі, щоразу інші, вже неживі…

Мої предки ловили рибу, бо завжди жили біля моря. Риба була німа, нею можна було харчуватися, її можна було продавати. Одного разу, так само як рибу вони зловили тебе. Коли я побачила тебе, ти лежав на березі, заплющивши очі. Мої родичі врятували тебе. Виявилось, що ти німий, але на рибу не схожий і вони відпустили тебе. А ти пішов назад у море, а коли виходив на берег – ніс для мене мушлі. Згодом я почала робити з мушель химерні сувеніри: палаци, хатки, тварин. Я звикла до тебе так само як до моря. Я знала, що ти просто є. І вже не думала хто ти. Рибу, котру я смажила, ти не їв. І я остаточно повірила в те, що ти привид.

А все ж я жила в очікуванні. Здавалося, що на мене чекає несподіванка. Коли я чекала на неї, то плакала.

І… одного дня ти не прийшов. І мені ще сильніше забракло твого голосу, якого я не чула ніколи, забракло твоєї авангардної сутності. Сьогодні я не побачила твого мистецького вміння з’являтися і зникати. Кілька днів ти не приходив. Хтось сказав, що тебе проковтнула велика риба, і ти не повернешся. Я стояла на березі моря і не бачила тебе. Потім я почала збирати мушлі і коли принесла додому – почула голос, в кожній мушлі. Я слухала їх як велику розповідь про твоє життя. Ти казав, що не повернешся, бо не приходив ніколи. А ще казав, що пам’ятаєш мене, і я відчувала це…

Кожного ранку море викидало мушлі на берег. Я збирала їх. Так колись море викинуло тебе…

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.