Легенда про фортеп’яно... в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 02.04.2011 18:09

Фортеп’яно було ще живим, коли його замурували в стіну, обклали зусібіч цеглою і забули про музику, яка билася у ньому як серце… Звели будинок і фортеп’яно мучилося в стіні того будинку. Нестерпно мучилося: било клавішами об стіни, благало звільнити його з кам’яного полону… Його музика розтікалася усіма шпаринами будинку, тому в ньому ніколи не було тиші, хіба важка і знесилена, – коли фортеп’яно втомлювалось благати про волю.

Здавалось, що у будинку хтось постійно награє сумну мелодію, мешканці ловили себе на думці, що окрім їхніх осель з цегли існує ще щось – невловиме, без чого вони вже не можуть жити, і що вони не знають як назвати. Їм постійно снилась одна й та ж мелодія, і вдень, коли бувало, що вони залишались наодинці з собою, – чули ту ж мелодію. Вона стала непізнаним сенсом їхнього життя.

А фортеп’яно не могло заснути, не могло забути світ весни і сонця, у якому колись жило. Музика крізь тоненькі шпаринки приносила йому ковток неба і крихти світла, і від спогадів фортеп’яно не могло заснути. В такі хвилини музика покидала його – виходила у світ зі слідами неволі, і в неволю поверталась…

Фортеп’яно мріяло померти: йому вже було багато років і воно не очікувало від життя нічого, окрім бездушних мурів. Його благання ставали щораз тихіші й клавіші ледь ворушились. У снах, які приходили дуже рідко, фортеп’яно бачило як довкола нього розступались стіни, а далі сон уривався…

Я йшла біля того будинку і почула музику. Здавалось, будинок стоїть і зосереджено слухає ту музику, яка звучить у ньому. Здавалось, він наполегливо шукає її в собі й ніяк не може знайти. Я приклала вухо до стіни і почула голос фортеп’яно: воно благало про волю і вічність, воно насправді не хотіло смерті, а тільки звільнення, та його голосу ніхто не чув.

Непевне, я була першою. І я намагалась йому допомогти: вирвати хоча б одну цеглу з міцної стіни – так, щоб фортеп’яно могло бачити небо. Але мої пальці виявились занадто слабкими – жодна цеглина навіть не захиталась. Знесилено я сіла на землю, притулившись спиною до стіни, і слухала музику. Я відчувала її. Здавалось, я стала частиною того будинку, який слухає музику в собі. Я не змогла залишити фортеп’яно, хоча ніколи не бачила його, а тільки чула голос. Іноді, коли фортеп’яно грає, мені здається, що я тримаю його за руку і відчуваю як б’ється пульс його музики. Я живу, притулившись спиною до стіни, у якій живе фортеп’яно. Я не можу піти далі, бо це означало б взяти на плечі той величезний будинок разом з його мешканцями, – і так іти – з будинком на плечах і мешканцями.

Я не можу відійти від будинку, в стіні якого живе фортеп’яно, бо інколи тримаю його за руку і відчуваю, що я – його єдиний друг, який чує його голос. Я чую його прохання – фортеп’яно досі прагне волі. Я можу переказати випадковим перехожим, про що мені говорить фортеп’яно, але вони відучились чути живу музику, їм легше замурувати її в стіну і, одягнувши навушники, слухати техно – людям так безпечніше жити, ув’язнивши те, що насправді їм непідвладне.

Будинок, який став в’язницею для фортеп’яно, насправді був нещасливий. Але його збудували люди і сам він нічого змінити не міг.

Я чекаю, коли хтось із сотень перехожих почує голос фортеп’яно, і я тоді буду не одна. З часом, можливо, нас буде багато і ми по цеглині розберемо стіну, яка відділяє нас від музики. Фортеп’яно нарешті стане вільним: воно стоятиме на весняній траві й легко ворушачи клавішами, буде розповідати про світ, який ми ще не бачили. Щоб почути голос фортеп’яно потрібно буде лише підійти і взяти його за руку, щоб фортеп’яно відчувало, що у нього є друг…

картина із сайту

Коментарі

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.