Дівчинка з гітари в блозі Дещо почитати від Лілії Демидюк · від Лілія Демидюк · додано 05.12.2012 01:01

Вона жила у гітарі. Дюймовочка, що виросла з горіхової шкарлупки. Вночі, коли ніхто не бачив, доглядала струни. Розмовляла з ними і купалася в місячному світлі. У неї не було мрій про інші краї, але була домівка з багатьма голосами в якій вона жила і вміла розрізняти кожен з голосів, навіть у мовчанні. Вона любила свій дім. Струни були її небом. Іноді, вдень або вночі, чиясь рука добувала звуки зі струн гітари. Вона вважала, що це рука Бога, яка примушує струни її дому говорити так зворушливо. Дюймовочка обхоплювала руками коліна й, сидячи на дні гітари, слухала як співає всесвіт. Гітара, дім і всесвіт були єдиним цілим. Над ними сходило і заходило сонце, таємниче світився на небі місяць, з цікавістю зазирали всередину міські ліхтарі. Дюймовочка не боялася нікого з них, бо знала їхню мову – таку ж як мова струн.

Голоси струн їй багато розповідали. Про велике місто, схоже на барабан, на дні якого живе багато велетнів та карликів, які намагаються не помічати одні одних, хоч живуть зовсім поряд, іноді в одному будинку. Карлики могли стати велетнями, коли переставали їм заздрити, велетні могли перетворитись на карликів, коли починали їх зневажати.

У місті було багато вікон, у які з незмінним інтересом зазирали ліхтарі. Дюймовочці було шкода, що про зорі знають лише велетні. Вони були настільки великими, що здавалось головами торкаються зір. Карлики милувались ліхтарями й бажали зняти їх з неба.

В якусь мить дівчинка з гітари збагнула, що в кожного своє небо. Її небо – струни, і їй чутно розмови зірок, шептання місяця, усмішку сонця. Так, усмішку також можна почути.

У місті-барабані всі могли бачити один одного. Дівчинка з гітари не могла бачити нікого, лише чути. Вона чула серце Бога, який грав на гітарі й відчувала, що в тому серці живе любов до неї. Ця любов схожа на таку ж дівчинку як вона, тільки живе не на дні гітари, а на дні серця. Вони обоє вміють чудово слухати, навіть можуть почути одна одну, коли мовчать.

Дівчинка із серця Бога часто протягувала до неї руку й так, тримаючись за руки, вони удвох слухали про що розповідають струни. Струни співали, що окрім міста-барабана, є ще багато інших міст з різними голосами, і Дюймовочці так хотілося почути їх усіх. Вона любила мандрівки голосами, найдужче їй подобалось серед багатоголосся вирізняти особливі голоси сердець. Вони ніколи не обманювали. Вони сповідались щиро і беззахисно, думаючи, що їх ніхто не чує, вони нарешті дозволяли собі бути відвертими. Дюймовочка не те щоб підслуховувала їх, ні, просто вона була одною з небагатьох хто міг чути голоси сердець. Вона міцніше стиснула руку своєї подруги з серця Бога й сказала:

- Чуєш? Вони думають, що їх ніхто не любить, вони кажуть, що втомилися, їм самотньо. Але ж ти знаєш, що це не так?
Дівчинка з серця Бога роззирнулася довкола й побачила багато подібних собі. Всі вони жили в серці Бога й, затамувавши подих, чекали, коли їхню простягнену руку потисне той, хто сумує, той хто зневірився чи залишився сам. Але біда була в тому, що їх неможливо було побачити, тільки почути – вирізнити їхній голос серед міського шуму, чи відшукати в тиші. Для цього потрібно було заплющити очі, обхопити руками коліна й на самому дні свого суму відчути музику. Музику, яка лунає згори, від порухів пальців Бога, який перебирає струни гітари всесвіту.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.