Марія Сівоха: «Мистецтво не може бути ні здоровим, ні хворим» в блозі Фан-зона · від Демчук Софія · додано 13.07.2011 23:49

Вона вважає, що митцю не місце в політиці. Захоплюється творчістю Сергія Жадана. Виховує донечку та готує грандіозну презентацію своєї першої поетичної збірки. Марія Сівоха назбирала багато трофеїв із різноманітних літературних конкурсів, взяла тайм-аут на піку своєї популярності – і стала писати ще потужніше. Сьогодні наш гість – молода поетка Марія Сівоха.

З чого починалась твоя літературна творчість?

Я не буду оригінальною – моя літературна творчість почалася із кохання. Свій перший ліричний вірш я написала у 5-му класі, коли по вуха закохалася у 9-класника Олега Гущу. Олеже, якщо ти це читаєш, то вітаннячко тобі! Вірш був російською. «Моя подушка мокрая от слез, Но не могу избавиться от своих я грез» - ось і все, що пам'ятаю із нього. Взагалі, найкраще, що я написала, було в гарячці кохання.

До якого напряму ти відносиш свою поезію? І чи взагалі даєш їй якісь стильові визначення?

Знаєш, був час, коли я замислювалася над тим, в якому стилі пишу. Мені здавалося, що це

постмодернізм із усіма його характерними рисами – іронією, цитатністю, розмиванням усіх можливих меж. Реалізм як такий мені не дуже подобається, а ось усілякі «сюр» - це моє. Сьогодні я просто пишу, бо це мені подобається, а в напрямках та стилях хай розбираються спеціалісти.

Ти є одним із небагатьох прикладів "здорового" молодіжного мистецтва. В цьому ключі - яке твоэ ставлення до "творчості" окремих графоманів, яких зараз прийнято класти на совість сучасної української літератури?

Щодо «здорового» молодіжного мистецтва… Не дуже уявляю, про що ти говориш. Мистецтво не може бути ні здоровим, ні хворим. Мистецтво – це спосіб комунікації, направлений на певну аудиторію. І щоб зачепити реципієнта, використовуються різні засоби. Так, щоб достукатися до молоді, автори часто використовують ненормативну лексику, їх герої люблять алкоголь та наркотики, ведуть розгнуздане статеве життя. Ось чому сучасні хлопці і дівчата читають Чарльза Буковські – через зрозумілу форму він доносить свої думки та переживання. Графоманів ніхто не любить. Бідні графомани! Я ставлюся до них із розумінням. Пишуть – слава Богу! Папір усе стерпить. Графомани були, є і будуть. У всі часи та в усіх національних літературах.

Як ставишся до творчості Сергія Жадана?

О, Сергій Жадан. Пам'ятаю, здається, у 2006 році я із друзями поїхала на Форум видавців до Львову. Там мав бути і Жадан. Ми з моєю подругою Танею були під сильним враженням від його роману «Депеш Мод». І ось у виставковому центрі ми побачили юнака, дуже схожого на Жадана. Я підійшла до нього і запитала: «Вибачте, ви часом не письменник Сергій Жадан?» Виявилося, що це його молодший брат. Він посміхнувся, і сказав, що Сергій теж є, але кудись відійшов. Врешті-решт ми знайшли його на якійсь презентації, я навіть намагалася сфотографувати Жадана із Танею на свою «мильницю». Але фотоапарат заклинило, він почав плюватися плівкою. Гадаю, Сергій нас запам'ятав. Жадана дуже люблю і поважаю. Із великим задоволенням прочитала його останній роман «Ворошиловград». Жадана часто порівнюють із Буковські. Але їх відмінність у тому, що Буковські – до брутальності реалістичний, а Жадан – і реалістичний, і романтичний, і ірраціональний. Він значно глибший, ніж Чарльз.

Окресліть хронологічно свій творчий поступ.

Мій творчий поступ… У дитинстві писала казки, я була зіркою свого класу в цьому плані. У 5-му класі мене навіть назначили редактором класної стінгазети. Вірші почала створювати в підлітковому віці. До Житомирської міської молодіжної громадської організації «Оксія» потрапила на другому курсі університету. І почалося… «Оксія» - незамінна для початківців, бо навчає, як правильно створювати вірші та прозу, допомагає бачити власні помилки і формує літературний смак. А ще тут можна познайомитися із «братами по розуму». Коли людина як автор виростає, їй потрібно або рухатися далі (видавати свої книги, що в Житомирі практично неможливо), або «йти на пенсію», тобто продовжувати жити, іноді щось пишучи, і це щось, за великим рахунком, нікому не

потрібно. «Оксія», на мою думку, орієнтована на школярів та студентів. Проти нині вона вже значно більше, ніж літорганізація, це явище в мистецькому житті Житомира. Я друкувалася в ряді щорічних альманахів цієї організації (до речі, побачив світ альманах і за 2010 рік). Періодично публікуюся в житомирському літературному журналі «Світло спілкування». Його головний редактор, письменник Григорій Цимбалюк – мій хороший друг. Двічі перемагала в регіональному відборі конкурсу «Молоде вино» київського видавництва «Смолоскип», проте у фіналі лаври отримували інші. У 2007 році посіла 4-те місце у номінації «Проза» за добірку оповідань «Аорест» цього ж видавництва. Отримала премію (гривень 150), яку одразу ж і згубила. А диплом зберігся, мама у серванті береже. Збираюся видавати власну книгу. Туди ввійде моя поезія та оповідання. Планую десь на осінь репрезентувати, якщо Бог дасть.

Як ти ставишся до політичного та навколополітичного мистецтва? Наскільки взагалі доцільно говорити про пов'язаність ідеї і краси у творчості поета?

Митцю не місце у політиці. По «ТВІ» бачила інтерв'ю із Юрієм Андруховичем та Сергієм Жаданом, які останнім часом зацікавилися політикою. Звісно, сьогодні в державі ситуація така, що байдужим залишитися важко. Але поет нічого не змінить. Особливо в нашій країні. Вважаю, що кожен має займатися тим, що у нього виходить найкраще. Ідея та краса в творчості поета… Якщо поет займається заробітчанством і оспівує те, за що йому заплатили, то гріш йому ціна.

Умовно твою творчість можна поділити на сплеск і невеличке затишшя. Якщо в період активної діяльності завжди була на виду, то цікаво, як минають ці дні умовного затишшя?

Я зараз у декреті. В мене маленька донька. Коли вириваєшся із кабали роботи та міста, то це добре прочищує мізки. Вперше за багато років я змогла насолодитися зміною пір року, простежити, як розквітає природа і повільно згасає. Я почала більше писати. І це зовсім інший рівень, більш спокійний та заглибленіший. Гадаю, затишшя завжди корисне, бо за ним обов'язково йде сплеск.

Для тебе творчість – це спосібсамовираження, певна сублімація, стиль життя, чи ще щось інше?

Для мене творчість – багатогранне поняття. Без неї я себе не мислю. Це і засіб переосмислити власний досвід, зачасту негативний, спосіб розібратися у самому собі, втілення фантазії і спогадів… Творчість лікує від душевних ран, комплексів, образ. Коли твориш – ти стаєш іншою людиною, відстороненою від соціуму, чужою. А потім знову повертаєшся, уже оновленою. Проте спрага залишається – ти ще не сказала те, що маєш…

Слава – зайва річ, якщо йдеться про істинну Творчість. Більшість творчих людей потребує певного захоплення собою. Їх хлібом не годуй, але дай погрітися в променях слави. А як до атрибутів слави ставитеся ти?

- Слава… Як солодко! Який автор не хоче, щоб його твори видавалися і користувалися попитом? Це все одно що твої діти. Хіба батьки хочуть, щоб вони змарніли на самоті? Але слава і відволікає. Все має бути в міру. Українським письменникам можна не переживати з приводу того, що вони захлинуться від надміру слави. Не в тій країні живемо і не в той час. Якщо людина талановита, її творчість не зникне. А слава… Це не найважливіше.

Деякі зневажають літературу, тому що судять про неї, як про ремесло. Як ти гадаєш на літературі можна заробити?

На мою думку, якщо книги приносять своєму авторові стабільний прибуток – це вершина мрій. Так, письменництво – це професія. А якже інакше? Автор теж хоче їсти! Гадаю, набато гірше, коли письменник чи поет мусять заробляти на життя професією, до якої не лежить серце і йти на роботу, як на каторгу. В Україні нині культура загалом та література зокрема добре розвинуті тільки в великих містах, де є хороша соціальна інфраструктура. Адже як можна говорити про високу культуру там, де економіка на низькому рівні? Цікавість до культурних здобутків, в тому числі художніх книг, з'явиться у пересічних українців тільки тоді, коли вони добре зароблятимуть і не боятимуться майбутнього. А це буде не скоро.

Поетична діяльність – це вивільнення жінки-домогосподині з побутових пут чи радше переймання жінкою сильних чоловічих рис, а відтак спростування в ній жіночності?

Якщо я судитиму по собі про жінку-письменницю, то вимальовується наступне. Це аж ніяк не вивільнення домогосподарки із побутових пут (віддає марксизмом-ленінізмом), і не емансипація у чистому його прояві. Українки завжди були рівноправними із чоловіком у сім'ї, протее дотримувалися принципу, що чоловік – голова, а жінка – шия. Українки сильні, але дуже жіночні, в цьому їх особливість. Вони не хизуються м'язами, як європейки, і не покірливі в усьому чоловікові, як азіатки. Якби перед українкою-письменницею постав вибір – виховувати дітей чи писати книги, вона б вибрала і те, й інше. Їй було б важко, але вона б це поєднувала із радістю, бо обидва процеси приносять їй задоволення.

Чи є література твоєю основною професією?

Моя «золота» мрія, щоб письменництво було моєю єдиною та основною професією. Журналістика, яка мене годує, теж мені подобається, але це геть інше. Я б пожертвувала журналістикою заради письменництва, а не навпаки.

Твої вірші, як на мене, достатньо нестандартні. Чи є у тебе свої принципи щодо того, якою повинна бути поезія?

Поезія має бути щирою – ось основний прикцип. Уже потім грамотною та стилістично довершеною. А ще слід уникати заяложених образів.

Чи належите до якоїсь літературної групи? Чи існують взагалі у літературні угрупування сьогодні?

Я себе відношу до «Оксії» - такої собі Житомирської поетичної школи. Гадаю, вона ввійде в історію української літератури. Житомир багатий на літугруповування – як шкільного та університетського рівнів, так і міського. Ця тема варта окремої статті.

Цікаво дізнатись, на скільки дружать між собою житомирські поети і письменники, чи часто відбуваються різноманітні літературні фестивалі, на скільки вони є публічними, чи це радше якісь літературні тусовки?

Житомирські поети та письменники товаришують між собою – сваряться і миряться, люблять і ненавидять один одного. Все як у людей. Їх небагато, тож як у селі, всі знають все про всіх. У Коростені щороку проходить літфестиваль «Просто так» і ще, здається, «Просто на Покрову». «Оксія» щороку проводить «Поетичний марафон». Літфести є, хотілося б більше уваги до них. Зрештою, їх можна назвати літтусівками.

Як ти ставишся до різного роду літературних перфомансів і чи популярні вони у Житомирі?

Щодо перфомансів, то «Оксія» практикувала власний театр. Так,я брала участь у постановці «Комунальна квартира». Грала повію. Перфоманси дуже цікаві та пізнавальні, шкода, що не популярні в Житомирі.

Коли ми побачимо твою наступну збірку? Якою ти її бачиш?

Планую десь восени видати збірку. Туди увійдуть мої кращі верлібри та проза. Надіюсь цікаво її оформити. Головне – не наврочити.

Що нового написано?

Є нові верлібри та оповідання. Ще пишу щоденник.

Як би ти хотіла, щоб виглядала презентація твоєї збірки?

Якщо вийде моя книга (тьху-тьху, щоб не наврочити), я придумаю щось

цікаве. Обіцяю.

У тебе є улюблений чужий вірш?

Відкрию велику таємницю: я не захоплююсь читанням віршів! Мені більше подобається проза. Мій улюблений письменник – Мілорад Павич («Хозарський словник», «Пейзаж, намальований чаєм»). Я була настільки вражена творчістю Павича, що навіть певний час намагалася писати у його манері –

дуже образно і метафорично. Себе я не вважаю великим поетом, моє справжнє покликання – проза. Можливо, тому поезію пишу верлібром…

А як ти ставишся до "гарячих прихильників"? Є такі, що кажуть: "Ви перевернули мій світ своїми віршами"? Ти відчуваєш за них відповідальність?

Так, у мене є прихильники, хоча наскільки вони гарячі, я не перевіряла. Світ нікому я не перевертала, віршами – точно. Можливо, просто ніхто у цьому не зізнавався? Є інший момент – мені іноді стає соромно за ті речі, які пишу. Гадаю собі: а щоб мама сказала, прочитавши цей вірш чи прозу? Відчуваю тоді себе голою посеред натовпу.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.