Василь Попадюк: «В еміграції - як в армії: перетерпів перші два роки – і все стало на свої місця» в блозі Фан-зона · від Демчук Софія · додано 06.07.2011 15:49

Король Хусейн подарував йому іменний годинник, Королева Софія запрошувала з повторними візит-концертами в Іспанію, де його називають "Маестро скрипка". У Америці його називають "Золотою скрипкою", а в Канаді "Сучасним Паганіні".Талановитим скрипалем захоплюються люди по всьому світу, дипломати і бізнесмени, відомі музиканти, діячі культури і звичайні слухачі. Сьогодні наш гість зірка світового масштабу скрипаль Василь Попадюк.

Відчуття дому – де найсильніше?

Мій дім – там, де живу. У мене ніколи не було відчуття ностальгії. Музиканти – як цигани. Удома буваю лише по кілька днів на тиждень. Я постійно в роз’їздах. Інколи пропадаю на гастролях і тиждень, а то й місяць. Сумую, коли відїжджаю не за місцем, а за людьми, близькими мені. Колись жив у Москві, тепер – у Торонто.

Де здебільшого гастролюєте?

Виїжджаємо у Мексику і в країни Європи. Працюємо з однією із найбільших у Північній Америці концертних агенцій - S. L. Feldman. У цій агенції – близько ста артистів, зокрема Браян Адамс, Неллі Фуртадо, Джессі Кук. По кілька разів на рік відбуваються своєрідні музичні «оглядини»: в одному місці збираються кілька десятків груп та виконавців і виступають перед потенційними покупцями.Наш ринок – США та Канада. По Америці можна їздити років із десять і не повторитися в одному й тому ж місці.

Які вони українці, що живуть у США та Канаді?

В Торонто проживають триста тисяч українців. Це чотири емігрантські хвилі. Українці, які нещодавно виїхали за океан, беруть активну участь у житті діаспори. У США та Канаді українці тут на доброму рахунку – вони працюють у всіх сферах життєдіяльності:

у політиці, медицині, мистецтві... Від прем’єр-міністра канадської провінції Альберта, який є українцем, – і до мене, музиканта.. Водночас тут чимало й таких українців, які українською уже не володіють...

Хтось із них повертається в Україну?

Таких випадків небагато. В еміграції - як в армії: перетерпів перші два роки – і все стало на свої місця. Назавжди повертаються ті, хто не зумів знайти себе за океаном або занадто тужив за Батьківщиною. Частіше українці їдуть до України на кілька років – працювати в канадських фірмах.

Чому не виходите зі своїми дисками на український ринок?

Основною статтею прибутків моєї і багатьох інших груп є гонорари з концертів. З прогресом техніки у всьому світі продажі дисків упали – усе можна скачати з Інтернету. У Канаді та Америці на дисках роблять бізнес, а в Україні – ні. У нас просто руки не доходять. На гастролі веземо з собою і CD, і DVD. Не зважаючи на вигоду – продаємо за собівартістю.

Публіка в різних країнах дуже відрізняється?

Ми виступаємо для всіх. Ми з хлопцями навмисне граємо інструментальну музику.

Співали б українською – усе закінчувалося б українським весіллям.

Чого поїхали з України?

В Канаду я потрапив досить давно. Залишився не з першого разу. Мені ця країна сподобалася одразу. Був другий раз, був третій і затягнуло. До еміграції з України я жив у Москві, працював там досить довго в театрі Назарова. Там було досить комфортно. Коли Україна стала самостійною я повернувся додому і зрозумів, що на даний період часу не дуже комусь треба. Мені хотілося робити щось в музиці, щось цікаве і мати змогу. Я розумів, що Україна на той час має інші задачі, а в мене життя досить коротке, щоб чекати на якісь сприятливі умови. Просто шукав можливості. Україна на той час мала величезні проблеми, вона тільки ставала на ноги. Я це розумів. Було пару неприємних моментів у житті, але ішов собі далі і далі. Уперше я побував в Канаді в 1987 році, мене вже тоді звали, але все не вирішувався. Поштовхом послужила смерть тата, і ще одна неприємна подія. Після повернення в Київ я співпрацював з Ігорем Крикуновим і циганським театром "Романс". Одного разу ми грали в Пущі-водиці, як тепер прийнято говорити, на корпоративні працівників служби безпеки. Вони понапивались і нас трохи не повбивали. Коли пощастило вирватися, ми з Ігорем вже їхали додому, я всю дорогу повторював одну фразу: "В цій країні я жити не буду".

Зараз бачу, що відношення до артистів в Україні змінилося в кращу сторону, але тоді навіть в Москві нас цінували більше. У Назарова я почував себе нормальною людиною, об'їздив увесь світ. Завжди жив на чемоданах, завжди жив у готелях, навіть у радянські часи постійно був на гастролях.

А за Вами, після такого випадку не стежили?

Ні. Не стежили.

Володимир Назаров зайняв вагоме місце вашому в житті.

Дуже велике. Це мій друг. Він має театр. Я в ньому працював в часи перебудови. У Володимира Назарова я багато чому в театрі навчився. Це був театр музики народів світу. В цьому театрі я представляв Україну. У ньому були представники з 15-ти різних республік. З Вірменії, Айзербайджану, Грузії. Ми були всі однакові за характерами. Тут треба було бути мультиінструменталістом, тобто грати на різних інструментах. Мене цьому навчили. Там було дуже цікаво. Творчо багато чого там набув. Навчився грати і вірменську музику і арабську. Мені це дуже знадобилося в Канаді, коли працював і з іспанцями із аргентинцями і з чорним джазом.

У Театрі музики народів світу було одне звання - Його Величність Артист. Я не міг тягати за собою 15 інструментів - значить, за мене їх носили. Мені треба було думати тільки про музику, і мене розуміли. У концертному номері, де потрібно було співати осанну матінці Росії, я відмовився брати участь. Назаров примушувати не став. Він родом з Новомосковська Дніпропетровської області, тому симпатизував мені із самого початку - саме тому, що я - патріот.

Гроші гарні там платили?

Я міг дозволити собі усе, що завгодно. Для порівняння: мій тато, народний артист України, отримував тут 500 рублів, а я в 22 роки - півтори тисячі. Плюс працював в Театрі Вахтангова, грав в "Скрипалеві на даху". Правда, за грошима туди ніколи не приходив: соромно було. Я не заради заробітку в театр пішов, мені було приємно спілкуватися з московською театральною елітою. Мене любили, тому що на спектакль приносив дві сіточки коньяку і апельсини. Коли в Київ приїжджав Сергій Маковецкий, він мене на вулиці упізнав, затягнув на свій концерт в консерваторію і витягнув на сцену. Розповів, що я вже поїхав з Москви, а алкоголіки Арбата все ще цокалися з моєю афішею. Ну, я був дуже веселим.

Заробітки і творчість можна поєднувати?

Ми це робимо. Заробляємо для своїх проектів. Є багато планів, наприклад записати нове CD, зняти новий DVD. Це все природно. Всі заробляють. В Москві мені сказали, що у мене дуже скромні потреби у заробітку. Ми ніколи не загибаємо ціну. Є якась пропозиція, ми кажемо так, чи ні.

Щоб ви не зіграли ні за які гроші?

Якщо це музика, то музику любу би заграв, бо музика є музика. Музика – це поняття об’ємне і має право на життя. Аренбі мабуть не в стані зіграти. Мені подобається будь-який стиль музики, який виконано професійно.

Зіграли б з людьми рівня Потапа і Насті Каменських.

Я знаю хто це і знаю навіть їхнього менеджера. Все має право на життя. У них є своя публіка, у мене – своя, ми не пересікаємося. Пропозицій зіграти не було. Тому не знаю. Але, якби випала така нагода, то чому б і ні. Я грав із людьми дуже відомими в Канаді, але вони мають рівень нижчий за Потапа. Я не суджу людей по рівнях. Як воно людям подобається – значить воно має право на життя.

Ви вже досягли своєї мрії за кордоном?

Мрії досягти неможливо. Я не думаю, що якась людина може сказати, що досягла своєї мрії. Мріяти можна кожного дня про щось інше.

В Канадських нічних клубах грали?

У нічних клубах теж бувають українські корпоративи. Так само мене запрошували грати на дискотеках. Це виступ. Це не є тим, що я стою і граю десять годин на дискотеці. Мається на увазі, що приходжу, як гість.

Правда, що Ви давали концерт у Чорнобилі?

Я тоді служив у ансамблі «Пісні і п’янки» і нас туди просто послали. Мені "пощастило" потрапити в Чорнобиль - відразу після аварії, 9 травня 1986 року. Піднімали дух ліквідаторів, жили в наметах в 30-кілометровій зоні: тут фонить, там не фонить. Ми їхали по порожньому, кинутому селу. Собак пам'ятаю прив'язаних, вони гавкали і вили - голодні, залишені повільно і тяжко помирати. Вікна будинків не були закриті. Мені здавалося, ось-ось з'являться люди, але вони не з'являлися. Шкода було собак, але відв'язувати їх ніхто не вирішувався... Усім, хто в'їжджав в зону відчуження, видавали респіратори, а нам видали аж у кінці - як сувеніри. Горілку пили безбожно! І горілку, і одеколон - усе, що горить. Але від радіації це не вберегло, принаймні, мене. Найсмішніше, що через декілька років мене перевіряли в Німеччині і не знайшли нічого! У наших же госпіталях ніхто нічого толком не пояснював, лікарі не знали, що робити з опроміненими людьми, як їх лікувати. Я різко втрачав вагу, не спав, став агресивним, нервовим... Якби не поїхав, боюся припустити, чим би усе закінчилося.

Почати життя спочатку могли б?

Я думав над цим питанням, але чим стаю старшим, тим відходжу від цього питання. Раз це стається – значить так має бути.

Чи змогли би ви повторити долю Анатолія Соловяненка?

Дуже важке питання. Можна відповісти на нього. Я не знаю, як би склалося, бо кожен день ти дивишся на іншу дорогу в житті. Мусиш її тільки вибирати. Може б я поїхав у Москву склалося ще б ліпше. Я зараз дуже часто буваю в Москві. Мене туди запрошують. Я маю цікавих друзів. В Москві до мене дуже тепло ставляться, бо я там спілкуюся із творчими людьми. Я не спілкуюся із політиками, чи ще кимось. Мій близький друг Нікос Сафронов мене намалював. До нього їжджу в гості. Він мене часто запрошує до себе на всякі заходи. Він дуже багато займається благочинністю. Нікос знає, що я українець. Про політику ми з ним не говоримо, бо про це зі мною не варто говорити. Я не говорю про його проблеми. У нас є багато чого творчого, спільного.

А 2004 –му році Ви були на майдані, не шкодуєте про це?

Я не шкодую про жоден день свого життя. Справа в тому, що то був той день і той рік. Час якихось очікувань. Захотів і поїхав. Тоді так себе почував. Зараз… Невпевнений... Але можливо поїхав би знову. Я людина дуже ексцентрична. Вийду на вулицю. Мені, щось стукне в голову – це зроблю, не стукне, то - ні. Навіть не свідомо можу зробити не думаючи про наслідки, а коли наслідки приходять, тоді вже жалкую, або ні. Я спочатку роблю, а потім думаю.

Перстень з гербом України на пальці символ вашого походження?

Просто сподобався. Купив в Нью-Йорку років 12 назад, на українському фестивалі. У кожного українця, що живе в Америці або Канаді, є щось з символіки: або на шиї тризубець, або на пальці. У мене найінтелігентніший варіант, я такого ні у кого не бачив. Чесно кажучи, не люблю прикрас, це єдине що ношу. Пов’язана тризубом у мене є інша цікава історія.

Розкажіть

На стіні шкільного туалету намалював тризубець. За руку ніхто не упіймав, як дізналися, що це мій малюнок, досі не зрозумію. Сиджу на черговому уроці фізики, і раптом вбігає перелякана секретарка і визиває до директора. Думав, за якісь пропуски, прогули, загалом, було за що. Заходжу до директора, а його немає! Сидять два незнайомих дядька в сірих костюмах і запитують, навіщо малював, для чого, хто надоумив. Лякали, хотіли телефон якийсь дати, але побачили, що я хлопчик богемний, не годжуся в інформатори, і наказали нікому нічого не говорити: мовляв, що з тобою робити, поки не вирішили, так що краще мовчи.

Думали про повернення в Україну?

В Україні у мене немає таких великих ліктів, щоб штовхатися в музичному бізнесі. Знаю, як цей бізнес працює тут, а як в Україні – поняття не маю. Життя – надто коротке.

Куди вже повертатися?

Коли приїжджаєте на батьківщину, щось дивує?

Відсутність посмішок на обличчях. Люди змучені, засмикані. У Києві більше, у Львові менше, але є. Правда, в Україні мені подобається, що можна палити в приміщеннях. У Канаді це категорично заборонено.

Побажання нашим читачам

Бажаю щастя, терпимості. Але знову-таки скільки можна? Народ і так занадто терплячий... Посмішок. Бажаю нарешті нормального життя, щоб ви не думали багато про політиків. Європу знищила політика. Дійти до такого рівня, щоб життя не залежало від політиків. Рецепт, який допоміг би від усього і відразу, важко скласти. Думаю, треба бути добрими один до одного. У Канаді, якщо я встану і почну усім відкривати двері, люди йтимуть і дякуватимуть. А тут подивляться, як на дурня, ще і на ногу наступлять.

Фото: Журнал Житомира

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.