В'ячеслав Шнайдер:«Наразі відчуваю літературний інфантилізм» в блозі Фан-зона · від Демчук Софія · додано 26.05.2011 00:45

В'ячеслав Шнайдер – літературна постать Житомира, яку порівнюють з Бабелем. Його творчість високо оцінюють українські письменники першого ешелону: Володимир Даниленко Костянтин Москалець та відомий літературознавець Ніла Боровська.

При чому він практично інкогніто для житомирського читача. Його книжка повістей і оповідань«Записки сільського єврея» ввійшла в топ – 50 кращих прозових книжок України. Його письмо – це своєрідний погляд на провінцію, культурно дистанційований і водночас ніби зсередини. Вражаюча відвертість, парадоксальність мислення, точність художньої деталі, глибина проникнення в сільське життя Центральної України у поєднанні з гумором і аналізом сучасної реальності перетворюють «Записки сільського єврея» на екзотичну мандрівку в глибини українського провінційного космосу.
Нещодавно івано-франківське видавництво «Типовіт» перевидало цю книгу, оцінивши її як читабельну і життєрадісну прозу, якої потребує український книжковий ринок Сьогодні В'ячеслав Шнайдер наш гість.

Пане В'ячеславе розкажіть історію створення «Записок сільського єврея». Головний герой повісті це ви самі?

Безглуздо розповідати про власну творчість. Я забобонний в цьому плані. Не люблю хвастатися і не раджу нікому із літераторів. Головний герой«Записок сільського єврея», яскравий представник згаданої нації, випускник педінституту, вчителює в українській сільській глибинці, але він не так вчитель, як «польовий дослідник з українського сексу» в якому і сам бере в ньому активну участь.

Ви вигадуєте історії, чи пишете тільки про те, що самі пережили?

Я знаю такі життєві історії в які ніхто не повірить, якщо написати. Наше життя найкращий сценарист і неймовірне на вигадку. Іноді доходить навіть до маразму. Наразі відчуваю літературний інфантилізм, розвиток мене, як літератора дещо затримався і це бентежить.

У кожному своєму творі ви розвінчуєте національні міфи, щоб запропонувати власні?

Це скоріше псевдо міфи, які люди придумують собі самі. Наприклад, інститутський викладач Сергій із оповідання «Балада про Пилипи» страждає, через суперечності, які точать його душу. Те, що в його жилах кипить українсько-російська кров провокує його абсурдну поведінку, змушуючи його ставати то непримиренним російським шовіністом, то запеклим українським націоналістом, що на дух не переносить усе російське. А от викладач історії з оповідання «Восьма заповідь» Михайло кається, через свої гріхи за крадіжки книжок з сільської бібліотеки. Головного героя повісті «Записки сільського єврея», якого все життя попри національні стереотипи тягне до українських жінок, бо кожна єврейка для нього сестра. Кожен, хто прочитає оповідання «Студія», побачить типову ситуацію українського села: п’янство, дивакуваті провінціали, сексуально незадоволені жінки, які через це займаються літературною діяльністю і є затятими відвідувачами літературних збіговиськ великих міст і маленьких містечок України.

Які найбільші недоліки теперішньої української літератури?

Попередня каста письменників замість продукування ідеалів займалися фальшивою патетикою. Зараз на лінію фронту вийшли другорядні літературні напрямки, які не менш цікаві ніж ключові.Література має дихати на повні груди, не замикаючись на дотепному фразерстві. Багато теперішніх «геніальних письменників» – щиро хизуються показно не глибиною власних творів. Це якийсь корозійний відступ від романтики, фаустіанства, від загальноприйнятих ідеалів боротьби: віри з сатирою, яка є такою ж вірою, боротьбою і утвердженням не фальшивого, від гумору, який є пануванням добра. Це відрив від усього істинного. На літературний небосхил вилізли поверхневі і грайливі автори. Я й себе картаю за такі речі. Це якийсь прояв перевтоми і духовного збідніння читача, нації, цілої епохи. Найвпливовіші країни бавляться на знищення впливу культури. Куди зникли неперевершені літературні постатті такі, як Хемінгуеї і Маркеси? Можна закріпитися в історії літератури «майстром», але нічого суттєвого не написати. Можливо, я чогось не розумію і пізніше розкаюсь та вибачусь.

А хто такі «зачаровані порожнечею»?

Ці люди самі знають про кого я кажу. Хай не ображаються, за те, що я їх різко критикував. Тим більше, що в літературному плані вони мене обійшли. Кажу це як звичайний читач.

Чому євреї не закріпилися в нашій літературі?

Цей короткий список можна поповнювати. Творчим євреям притаманна любов до маштабних цілей. Згадаймо Ісуса, Маркса, Фрейда, Ейнштейна, які Були одержимі месіанізмом. В Україні такою пампезністю не пахне. В українських євреїв не сталось того обєднання з Україною, яке з грандіозною силою і глубиною відбилося на російських євреях. Творчим євреям потрібні грандіозні цілі. Країни з претензіями на місіанство, в яких євреї себе проявили як слід.

Що являють собою житомирська й галицька прозові школи?

На цю тему вже написано більш ніж достатньо. Мені, від себе не має чого додати. Найсміливішим був Володимир Даниленко. Після «літературного ристалища» він увійшов у літературний обіг. Одне, цілком очевидно, що в житомирській прозовій школі учителями була трійця - Валерій і Анатолій Шевчуки та Євген Концевич. Мені подобається як визначив суть цього явища Євген Концевич: «Житомирська прозова школа не має алергії на людину». Це означає, що в ній є любов. Всі ми вихідці з житомирських земель, які в душі селяни, які не встигли пропитатися цивілізованою європейською байдужістю до світу.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.