Байкер Олексій Каримбетов про поїздки без посвідчення, розчарування і сплеск адреналіну в блозі Неформат · від Демчук Софія · додано 27.07.2011 02:47

В 14 років байкер Олексій Каримбетов почав замислюватися над своїм життєвим вектором. У дворі його будинку старші хлопці орендували гараж і щодня там ремонтували славні чехословацькі «Яви». Хлопцеві стало цікаво за ними спостерігати, він почав прислухатися до розмов про двигуни, кривошипні – шатунномеханизми і інше. Олексій не наважувався просто підійти в гараж і приєднатися до товариства, не знаючи їх добре. І ось одного прекрасного дня хлопець з гаража звернувся по допомогу до його батька, треба було заклепати пластинку та так ювелірно, щоб не пошкодити нічого.

«Батько впорався з цим завданням на відмінно. Я стояв і спостерігав за усім цим, потім хлопець якого звали Андрій поцікавився чого я ніде не з'являюся і не беру участь в громадському житті так би мовити. На що я відповів, що не люблю бути нав'язливим і до того ж я мало знайомий з ними», - розповідає Олексій Каримбетов.

Після запрошення не соромитися і вливатися в компанію, хлопець став з'являтися в гаражі і потихеньку осягати ази пристрою ДВС (двигуна внутрішнього згорання) спочатку дво тактного, а потім, коли з'явилися «Дніпри» і він з компанією почав знайомитися з облаштуванням 4-ьох тактних агрегатів.

Багато славних літніх вечорів пройшли у хлопця в гаражі, по вуха в солідолі і гасі. Якось йому запропонували прокататися на одній з тих самих «Яв», що лагодили в гаражі.

«Це було незабутньо. Пів дванадцятого ночі, вул. Московська і ми летимо на божевільній, як мені тоді здавалося, швидкості 90 км/год. По приїзді назад у двір, купа емоцій усередині, тремтячі коліна і сигарета в не менш тремтячих пальцях», - пригадує Олексій Каримбетов.

Пізніше ще не раз, коли знаходилися гроші на бензин, хлопці каталися без прав нічним містом. Захвату Олексія не було меж. Відчувалися крила за спиною і неймовірний заряд щастя. Прийшла осінь і кататися стало холодно і практично неможливо. Клімат не на користь мотоциклістів. Затяжні дощі і холодні вечори навівали на хлопця нудьгу. Окрім навчання зайнятися хлопцеві було нічим. І він опинившись у батька на роботі завис в інтернет-павутині.

«Ось тут мене і накрило. Безмежні об'єми інформації про мотоцикли, людей руху, культових в мотосвіті людей, поняття і структури мотоклубів, про життя усередині у братерстві, мій мозок вбирав з жадністю. Згадувалися прокатушки літа з друзями. Мозок під враженням прочитаного починав асоціювати нас як деяку групу мотоциклістів. З'явилися перші ідеї створити клуб або хоч би структуру, що віддалено нагадувала його. Багато часу я думав і читав, дивився і аналізував усе про мототему. І все більше розумів, що мені це близько, набагато ближче чим дискотеки і п'янки з дівчатами, а саме ці теми цікавили тоді моїх однолітків, та як і зараз в принципі», - говорить Олексій Каримбетов.

Хлопець захотів купити собі мотоцикл. Не було ні фінансів, ні прав, не знав як відреагують батьки. Олексій наступного літа почав багато працювати, бо поставив собі мету – купити мотоцикл.

Він не знав яким буде мотоцикл, знав тільки одне, що його обожнюватиме. Поступово коло його знайомих росло, настало наступне літо і компанія значно збільшилася. З'явилося більше молоді на колесах і всі каталися великою компанією. Думка про свого залізного коня не давала йому спокою і він щодня біг на роботу і уявляв його кермо, відчуття ручок керма при дотику, вібрації заведеного двигуна. З цими думками пройшло ще одне його літо і почалося навчання. Соцмережі, мрії про міцний і дружний клуб не залишали мене. Олексій розповів про задумку друзям, ідею зустріли з ентузіазмом і вирішено було збиратися раз на тиждень будь - то зима, чи літо. До літа у хлопців була купа ідей і велися запеклі суперечки з приводу назви. Малювалися ескізи нашивок і обговорювався статут.

Почалися звичайні людські розбіжності і образи, сварки і нерозуміння. Поступово запал пройшов і хлопці просто спілкувалися, дехто перестав з'являтися взагалі. Олексій нарешті назбирав 120$, космічні на ті часи гроші як для 16 літнього хлопця. Батьки просили не поспішати, але він таки приштовхав у свій гараж «Яву» 1965 року випуску.

«Була вона не на ходу, люди у яких брав сказали тільки "вилочки" в коробці передач поміняти і кататися можна. Повірив на слово. Отримав черговий запотиличник від реальності. При розборі виявилося що двигун фактично віджив своє і потрібна купа грошей на реставрацію. До усього виявилися проблеми з господарем і документами. Розчаруванню в людях не було меж. Підтримувала мене моя тепер уже колишня дівчина. Саме після її слів про те, що усе вийде і усе вийти мене рухало далі, і піднімало з колін», - розповідає Олексій Каримбетов.

Почалося навчання на першому курсі. Можливостей підробити стало трохи менше. Мрії про вірних друзів, згуртований колектив не покидали його. Вкладав усі свої кошти в розібраний мотоциклу, але завершення процесу було дуже далеким.

Кампанія потихеньку роз'їхалася, хто куди. Він перестав бачитися з деякими друзями взагалі. Тужливо було згадувати спільні починання і бачити попіл, що залишився від мрій. Яскраві спогади першого зльоту, який він відвідав разом, як відривалися на ньому, як каталися вечорами по місту, як пили каву на Довженка.

Олександр пригадує як уперше потрапив на похорони відмінного хлопчини теж мотоцикліста, у якого залишився син і дружина. Він як стояв на кладовищі і не міг повірити, що його більше немає.

«Як поклали жилет на труну і він зник назавжди. Це було жахливо. Після похоронів в моїй голові уперше оселилася ненависть до водіїв 4-х колісного транспорту, які не вважають мотоцикліста людиною і можуть спокійнісінько розмазати його по днищу своєї консервної банки», - пригадує Олексій Каримбетов.

Якось восени заглянувши до товариша у гості він сидів на огорожі і мирно спілкувався з другом, нічого не підозрюючи. Незабаром приїхав ще один друг. До того дня він не їздив за кермом ніколи. Хлопці розговорилися, слово за слово, і з'ясувалося, що за кермом Олексій не їздив ніколи. Той попросив злізти його з огорожі і підійти до нього. На що хлопець відбувся жартами, але він взяв його за ногу і примусово стянув. Сєрьога усадив його за кермо і сказав: -Заводь!

«Хочу сказати, що не люблю їздити на чужій техніці і свою не люблю давати покататися. Але тут був не той випадок. Довелося завести мотоцикл. Сєрьога сів ззаду пасажиром і сказав мені так спокійнісінько: -Поїхали!... Перші метри мого шляху на двох колесах. Я говорив про свої відчуття другу, але відповіді не було. Повертаю голову і о біс! Я їду один!!!! Трохи запанікувавши, не жарт бути наодинці з 200 кг мотоциклом, все-таки зумів заспокоїтися і повернутися назад цілим і неушкодженим», - розповідає Олексій Каримбетов.

Так стався його почин як водія мотоцикла. Після цього було ще декілька так би мовити закріпних уроків водіння. Бажання зібрати свій мотоцикл не згасало. Я розумів, що не цього року і не в наступному не зберу і невідомо чи поїде «Ява» взагалі.Навесні у вигляді подарунка батьки відправили його здавати на права. Успішно відучившись 3 місяці хлопець став водієм і отримав категорії А і B, що дозволяло кататися як на двох колісному транспорті так і на 4-х колісному.

На той час він добре спілкувалися з своїм одногрупником, який заразився мототемою від нього і витягнув з гаража МТ 10-36 свого батька і почав воскрешати його. Хлопці пропадали в гаражі немало часу. Після переоформлення документів змогли прокладати по місту свої перші кілометри самостійно! Їздили по черзі що б нікому образливо не було. Восени потрапили на зліт до Сталевого Дракона нашому, на той час добре спілкувалися з людьми із клубу і допомагали по організації зльоту, як могли. Малювали значки, принти на майки, наклейки, не даремно на дизайнера вчився. Так захопилися процесом катань, що непомітно підкрався Новий Рік.

«А ми усі їздили і їздили, і зупинятися не збиралися. І це усе при тому, що у нас не було не шоломів ні екипа взагалі. У бандані і зимовій куртці з теплими штаньми і черевиками відкотили усю зиму. Поздоровляли усіх друзів на колесах вночі 1 січня, було з біса весело», - пригадує Олексій Каримбетов.

Через місяць Сашка, одногрупник з яким каталися, вирішив купити такий самий мотоцикл, що б надалі переробити його. Навесні хлопці каталися удвох на мотоциклах. Я так би мовити узяв його моц в оренду на вигідних для обох умовах. Були тусовки, зльоти, студреспубліку відвідують досі. Дівчата теж були. Куди ж без них. Ну і само собою пиво Час йшов.

У голові Олексія так само сиділо бажання згуртувати близьких за духом людей в об'єднання. Зібралася нова кампанія, з деякими молодиками познайомився на мото порталі, зустрілися в реальності і дружать досі. Але і цього разу спроби об'єднання ні в що не вилилися. Хлопець почав усвідомлювати проблеми різних поглядів на життя і розуміти чому немає згоди серед мотоциклістів. У черговий раз залишив свою мрію до кращих часів.

У 2006 - 2008 роках, почала гуртуватися УБК (Українська Байкерська Конфедерація). Олексій з батьком взяли активну участь і виклалися на 100 % в цій затії. Їздили в інші міста до активістів таким же ентузіастів, спілкувалися, проводили акції "Увага мотоцикліст". Всіляко намагалися підняти організацію на рівень.

«Але і тут нас спіткала невдача. З'явилися гроші і усе, усе посипалося на очах. До усього іншого організація не знайшла підтримки серед байкерів. Усі скептично віднеслися до затії», - стверджує Олексій Каримбетов.

Бувало що удвох з батьком, вони проводили акцію "Увага мотоцикліст" Стояли на перехресті і на червоне світло роздавали листівки водіям машин, з текстом: що б були обережніші при маневрах і що б пам'ятали що мотоцикліст теж людина і його теж чекають удома. Хороші цілі переслідували, до цих пір залишилося загадкою чому ніхто не підтримав їх тоді. Потім УБК не стало.

Був і перший дальняк в Меджибож. Їхали правда аж 8 годин та зате доїхали без поломок. «Словами не передати відчуття дороги. Як приємно досягти цієї мети і відпочити в наметі, помилуватися дивовижними краєвидами і іншими містами, це не піддається опису. Саме в дорозі найгостріше відчуваєш життя, ти просто відчуваєш його рух і можеш буквально помацати своє життя, відчути його на смак. Тільки ти, мотоцикл і дорога», - ділиться враженнями Олексій Каримбетов.

Було ще безліч зльотів і просто поїздок на відпочинок. Були і безцільні покатушки вечорами. Незабаром Сашка забрав свій мотоцикл і так Олексій став пішоходом. На той час усвідомив що «Яву» йому не зібрати і не оформити, господаря вже було не знайти. Так в гаражі оселилася ціла купа раритетних запчастин. Коли б не підтримка близьких людей не витримав би. Це схоже на почуття, коли вовка, який виріс в дикій природі саджають в кліть, або птаха ловлять і ув'язнюють.

Заробивши трохи грошей і позичивши другу частину суми хлопець відправився купувати свій по справжньому перший мотоцикл.

«Новоград Волинське МРЭО і я віддаю гроші господарю. Отримую взамін пропуск на дорогу - ключі від свого мотоцикла! Це був один з найщасливіших днів в моєму житті. Як з біса приємно їхати на мотоциклі і усвідомлювати що це твоє! Відтоді пройшло 2,5 роки. За цей період я встиг здійснити давню мрію дорогої мені людини. Я подарував батьку мотоцикл! Я не знаю куди заведе мене моя дорога і які знаки попереду, не знаю де ями - провали долі, а де автобан - радощі і щастя. Але я продовжу свій шлях і постараюся пройти його з честю!», - каже Олексій Каримбетов

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.