Закохана баба Яга: епізод 14 в блозі Казки для дорослих · від Лілія Демидюк · додано 12.06.2013 20:11

Наблизившись до дверей помешкання, Модест виявив, що вони зачинені. Яга,хоч і закохана, але про безпеку не забувала. Зачинені були й усі вікна та кватирки. Тож залишився лише один реальний спосіб добутися до хати – пролізти через димар. Модест не був схильним аж до такого акробатичного екстриму, але тинятися лісом і вправлятися у виловлюванні мишей йому зовсім не хотілось. Він звик до ковбаски. «Московської». Навіть якщо ця ковбаска з мишей, то її уже не треба ловити – апетитні кружальця лежать у його тарілці й нікуди не тікають. Тож Модест поставив собі цілком реальну та досяжну мету – кружальця «Московської». Аби досягти мети треба пролізти крізь димар. «Нічого, іноді варто вжити непопулярних заходів» – згадав Модест фразу з однієї телепередачі. Повторивши собі разів десять, що у нього все вийде, кіт виліз на дах, просунув голову у димар. Звідти неприємно пахло. Камін Яга розпалювала давно, але сажу вигортала не часто – не жіноча це справа, вважала вона й тому з чистою совістю залишала камін нечищеним. Модест уявив, як він опиниться у горі сажі, як довго потім буде обтріпуватися, а потім ще, чого доброго, Яга надумає його купати, о-о-о, цього він не витримає!

Кіт завагався, вийняв голову димаря і подивився довкола. Світило сонце, співали пташки. Можна було б гарно провести день, гайнути у місто порозважатися, позалицятися до кицьок. Але ж… голодному це все не миле. Тож кружальця ковбаси знову увімкнулися в його голові. Заплющивши очі, кіт відчайдушно провалився в димар. Упав він на якусь дровиняку й сердито нявкнув (майже гаркнув) «А щоб тебе качка копнула!». Від такого побажання дровиняка нітрохи не зм’якла, а Модест відчув, що таки добряче забився. Вибравшись з каміну, й залишаючи за собою чорні сліди сажі, кіт поплентався до своєї тарілки. На щастя, Яга не забула залишити у ній його улюблені кружальця «Московської».

Прокинувся Модест від голосного сміху, який долинав знадвору. У паузах чувся густий чоловічий бас. «Що за звір?» – подумав кіт. Двері до хати відчинилися й увійшла Яга. Не зі звіром на повідку, як уявив Модест, а з високим елегантним чоловіком. Він зазирав в очі Язі, треба чи не треба говорив «прошу-перепрошую» і запопадливо подавав руку дамі, коли вона переступала через високий поріг. Модесту захотілось його подряпати. Але, на жаль, він був домашнім котом, який звик контролювати свої бажання, тож зачаївся під диваном в надії, що випаде нагода хоч би дряпнути за п’ятку цього негідника.

Негідником гість був уже тому, що вся увага Яги належала йому. Про Модеста вона не згадувала. Котові аж забажалося захворіти, аби вона взяла його на коліна, поклала поряд з собою на подушку й говорила «Мій пухнастий котику, видужуй чимшвидше». А він би навмисне хворів якнайдовше. Але зараз це не мало жодного сенсу. Яга та її гість чаювали, смакували печиво й шоколад, сміялися та сідали щоразу ближче один до одного.

Модесту уже хотілося подряпати не лише гостя, але і Ягу.

Через якийсь час Яга вийшла до іншої кімнати, і кіт уже приготувався з-під дивану вдрапнути за ногу її залицяльника. Аж тут нога, яка була до Модеста ближче, віддалилася, за нею віддалилася й друга. Гість походжав по вітальні та роззирався довкола. Іноді відчиняв дверцята шафок та зазирав у них. Щось наспівуючи підійшов до серванта з посудом і тихенько відхилив скляні дверцята. Модест здивовано висунув голову з-під дивану – невже цей (він не знав як його назвати) теж любить сидіти між посудом? Але ж він там не поміститься! Цікаво, чи Яга його звідти так само виганятиме? Проте, гість не збирався конкурувати з котом у сидінні за склом між посудом. Він тихенько складав срібні ложки собі до кишені. «Ах, он воно що! Негідник забирає мої улюблені ложки, якими я люблю гратися, коли Яги нема вдома, та що він собі дозволяє!» – подумав котяра і вмить повис на руці нахабного гостя. Дряпався, кусався щосили, зганяючи усю свою велику котячу образу. На крик вбігла Яга й побачила волохате чорне створіння, яке з чортівським ентузіазмом напало на її гостя й відчайдушно кинулась його захищати. Модест на хвилину послабив бойову атаку і гість вирвався та побіг куди очі дивляться у самих лише шкарпетках, залишивши черевики 45 розміру, певно, Язі на згадку про гарний вечір.
– Омеляне, куди ти?! – волала йому услід Яга, але той біг не озираючись й так швидко, що Яга не могла його наздогнати. Вона щиро пошкодувала, що уже давно не літає на мітлі, аж тут побачила на стежці кілька срібних ложок. Придивилась і впізнала, що то її ложки.

Якби чарівний залицяльник зник з її життя назавжди й ніколи більш не написав, не прийшов – це було б легше, аніж розуміти, що весь його інтерес до неї був суто матеріальний. І тож не Мерседеса він у неї украв (якого вона й не мала ніколи), а срібні ложки з фамільного сервізу, що перейшли їй у спадок від бабусі. Яга ніколи не була багатою, тож піднявши цінні ложки зі сльозами на очах почимчикувала до хати.

Модест чекав похвали і смаколиків у нагороду. Натомість довелось спостерігати невтішні ридання Яги. «І чому вона плаче? Ложки ж усі на місці?» – дивувався Модест. Хоча, виявилось, що не усі. Кілька ложок красень-злодій забрав із собою. І Яга звернулась до міліції. Не тому, що так хотіла повернути свої срібні ложки. А тому, що сподівалася ще раз побачити Омеляна, який пояснив би їй, що то непорозуміння, що він хотів підібрати до цих ложок такі ж виделки й подарувати їй.

Далі буде :)

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.