Криза любові в сучасному суспільстві: причини та симптоми (частина 3) в блозі Барви, звуки та смаки життя... · від Лілія Демидюк · додано 04.11.2011 22:28

Пропонуємо завершальну частину розмови з практикуючим психологом, психокоректором, членом Української спілки психотерапевтів Олександром Юзвишином.

Любов до себе – синонім до егоїзму? На Вашу думку, чи уміють зараз люди любити самих себе?

Чи любов до себе – це егоїзм? Цікаве запитання. Складно дати не те що однозначну відповідь, а навіть коротку відповідь.

Почну з того, що егоїзм, здається, не є конкретною рисою характеру людини. Швидше, це своєрідний синтез позитивних та негативних моментів, що інтегруються в різноманітних формах і пропорціях (так, так, і позитивних теж!).

Можливо, спочатку необхідно з’ясувати, що то таке «Я» любов до якого названо егоїзмом. Справа в тому, що наш внутрішні світ не є однорідним. Структура моєї, вашої особистості, як і будь-якої людини складається з різних за природою частин психіки. Зазвичай сьогодні психологи вживають терміни «Воно», «Его», «Суперего». Розповсюджений міф – що Фрейд відкрив несвідому частину психіки людини. Насправді він перший досліджував цю частину психіки методом наукового аналізу. Недостатньо уваги зверталось на релігійні витоки фрейдівської теорії несвідомого, хоча всі біографи Фрейда підкреслюють, що він виховувався в релігійній сім’ї. Так от, в іудаїзмі десь в ХVI столітті богослов Лурія писав про існування в людині двох душ – «святої» і «тваринної», аналогом яких по суті і є «Суперего» та «Воно»(Ід). Філософсько-духовні школи стверджують, що Фрейд просто описав науковою мовою для європейської культури прояви «нижчої» тваринно-інстинктивної природи людини. Ця частина вміщує в собі джерело енергії для всіх структур особистості. Її метою є послаблення напруги фізіологічної, підсилення задоволення і зменшення внутрішнього дискомфорту через задоволення бажань, прагнень. Повторююсь, це те, що в нас там, умовно «внизу», де наша біологія і анатомія. А от Суперего існує в якості контейнера моральних норм, правил поведінки в соціумі, заборон. Воно несе в собі функції сумління, самоконтролю, формування «Я-ідеалу». Містить вимоги до себе, утверджує моральні норми. Воно «зверху». Ця частина допомагає нам не тільки бути людьми, але і «підтягує» до чогось вищого, кращого. Подібне, я сказав би аналогічне розділення знаходимо в Святому Письмі, в посланні до Галат у розділі 5, як протиставлення «вчинків тіла» і «плоду духу».

А тепер поговоримо про егоїзм. Є два його прояви. Серед захисників егоїзму «нижчої сфери» (назву так власне цей прояв себелюбства) популярністю користуються Ніцше та його попередник Штірнер. «Для мене нічого не має вищого за Мене»,- пише останній. Він визнає тільки одне божество, вклоняється тільки йому одному, і цей бог – його Я. Ніцше, подібно до Штірнера, заперечує всілякі обов’язки. Він впевнений, що любов, повага – це не що інше, як слабкість. Тільки ті, хто керується своїм свавіллям – надлюди. Цьому егоїстичному свавіллю дає назву «інстинкт свободи» та «воля до влади». Свобода полягає в тому, щоб робити все, що подобається, не зважаючи на інших.

Я б назвав такий підхід «егоїзмом чорної діри» Ви, мабуть, знаєте, що чорна діра – це зірка, котра сколапсувала. Чорні діри – це астрофізичні об’єкти, які створюють настільки велику силу тяжіння, гравітацію, що жодні частинки не можуть вирватись. Вони (так і хочеться сказати – «споживачі») поглинають все, навіть фотони світла. Таке тіло для зовнішнього спостерігача є чорним. Воно не збільшується, хоча поглинає все що трапляється. Воно не світиться, хоча поглинає навіть фотони світла… Паралель зрозуміла? Якщо любов до себе є ненавченою, стихійно-природно-інстинктивною, тваринно-немовлячо-потребуючою, то ми теж стаємо чорними дірами. Ми грузнемо в собі, в своїх бажаннях, як в болоті. Потреби обертаються навколо одного – насолоди. Така людина контактує з «речами» (люди для неї теж перетворюються на речі), котрі мають задовольняти потреби. (Показовими для мене є слова пісні «ах, какая женщина, мне б такую…») Але, як показав Мартін Бубер, стосунки мають бути «особистість-особистість», коли вживаємось в стихію «Ти». Інакше – розгубленість дитини в супермаркеті іграшок: кожна річ нашіптує, що існують інші, ще більш бажані речі. Якість стосунків перетворюється в кількість, в «дурную бесконечность» - так писав, здається, Гегель.

А тепер про інший егоїзм, про іншу природу любові до себе. Про ту любов, джерело якої трансцендентне, але прояви мають бути іманентними. Згадаю знову, що в людині закладено дві програми – інстинктивна та соціальна (культурна). За своєю тілесною організацією і фізіологічними функціями людина належить до світу тварин. З погляду прибульця – ми ті ж самі тварини, тільки внутрішня програма більш складна, більш заплутана. Чому ми називаємо себе людьми, якщо ми поглинуті інтересами тіла – це ще питання. Але… але в певний момент відчуваємо, розуміємо, що таке життя – беззмістовне та пусте, відчуваємо бажання піднятись з цього рівня. Екзистенція змушує шукати таємницю буття. Екзистенція нагадує мені, що тільки любов наповнює змістом. Екзистенція змушує шукати нову природу любові. І… відбувається прорив крізь обмеженість панівної моральної свідомості до загальнолюдських ідеалів.

Згадаймо ще раз, що в людині, там, у внутрішньому світі, потребам Ід (Воно) протистоїть Суперего. Навчене Cуперего (при умові що правильно навчене) теж слідкує за тим, щоб я любив, проте підхід інший. «Люби свого ближнього як самого себе» - знайомі слова, правда? Проаналізуймо їх. Щоб любити ближнього я спочатку повинен полюбити себе. Безперечно, це, по суті, егоїзм, себелюбство. Парадокс? Парадокс, протиріччя – на перший погляд. Ви знаєте, в області любові достатньо парадоксів. Ось один з них. Егоїзм «чорної дірки» захований в недостачі любові до себе. Хоча, на перший погляд, любові до себе аж надмір. Справа в тім, що людина, яка себе не любить, невпевнена в собі, повинна весь час займатись собою, жадібно добувати те, що мають інші – адже необхідно підняти самооцінку. Вона повинна доводити собі, що не гірша за інших.

Повернімось до закону: «любити ближнього як самого себе». Чи не зірвусь в егоїзм «чорної дірки», люблячи себе (а потім вже ближнього)? Ні, якщо я буду виконувати перший закон, попередню заповідь. А вона говорить, що необхідно любити Бога всім своїм єством, а потім вже(наступний крок) – любити ближнього як самого себе. А як полюбити Творця, Абсолюта? Мабуть, вивчаючи світ, створений ним та Священні писання, Й ого слово. Краса світу, – відблиск якоїсь вищої, неземної краси, - народжує спогад і сум. Спогад і сум щодо чогось втраченого, загубленого. А «краса» змісту і суті Писань віддзеркалює щось ідеальне, бажане, божественне. Глибинне впізнання цієї краси, туманне відчуття чогось знайомого, свого викликає необхідність повернутись обличчям, знайти і наблизитись до цього «чогось вищого».

І коли я проникаю принаймні в щось з того, що Його представляє, Його пояснює, - виникає резонанс. Знайшовши Його (трансцендентне), я знаходжу Його риси в собі (іманентне). Наскільки б вони не були перекриті «вчинками тіла», моєю тваринно-немовлячою потребуючою частиною Ід, ці риси таки почнуть проявлятись. Я починаю поважати себе за те, що вони в мене є, починаю цінувати себе за те, що шукаю їх, розвиваю. Думаю, що цей етап можна назвати любов’ю до себе. А далі… момент істини. Новий рівень, новий резонанс. Мій «образ Бога», принаймні частково проявлений, буде в резонансі з «образом Бога»(чи то концепцією Я-ідеалу, називайте, як бажаєте) в інших. Тепер я не зосереджуюсь на людині-як-речі-для-задоволення, не зупиняюсь на її «обличчі». Про це писав в свій час Бердяєв. А саме, що в творчому акті любові розкривається таємниця обличчя. Люблячий бачить любимого крізь зовнішню оболонку. Любов є шлях до розкриття іншого, до сприйняття глибини його буття. Люблячий, і тільки він один, істинно бачить особистість, «розшифровує» її код. А всі інші – нелюблячі – знають лише поверхню людини, на якій зосереджується статевий потяг.

Існує прірва між любов’ю до задоволення-від-людини та любов’ю до глибинної таємниці людини, між «любов’ю» до сексуального акту і злиттям в «одне» через «прозріння» людини в любові.

Зосередженість на зовнішньому відокремлювала нас, а проникнення в духовну сутність іншої людини з’єднує нас в «одне». В одне символічне тіло (можна і таку метафору використати), в якому всі різні (подібно як різняться органи тіла), але всі злагоджено співпрацюють на спільний добробут. Так я опиняюсь в світі, в якому немає ні юдея, ні грека, ні чоловічої, ні жіночої статі, ні бідного, ні багатого (це я переказую слова апостола Павла і Якова). Власне тому, що така любов виключає свавілля, то вона стає вищою за Закон.

Відбувається своєрідний квантовий стрибок. Любов до Бога, до себе, до ближнього розкриває двері до вічності, адже джерело її безсмертне. (тепер стає зрозуміло, чому закоханість існує в часі, подібно як і віра, і надія, а любов понад часом). Через таку любов-творчість я стаю «одним» зі всім та всіма. Тобто і по вертикалі, і по горизонталі. З’являється бажання зосереджуватись на подібності, а не на розбіжностях. Критика чужих ідей замінюється їх розвитком. Відокремлення, витіснення, відчуження підіймається до інтеграції. (Можливо, десь про це писав Фрейд, коли передбачав, що на місці Ід (Воно) має стати Его (Я). Напруга проблемих імпульсів та внутрішніх конфліктів за допомогою сублімації проявиться як творчість, креативність. Любов і творчість трансформує світи – і внутрішній, і зовнішній. Оплакування своєї природи та недосконалості світу перетікає в радість перетворення буття в Рай – віковічну мрію-спогад. Потребуюча любов-поклоніння перед Творцем підіймається до навчання любові-співтворчості, до «слави свободи дітей Божих». До світу, в якому править Любов.

Ваш погляд цікавий та оригінальний. А як він поєднується з думками класиків психологічної науки?

Я вважаю, що теорії самодетермінації особистісного розвитку гуманістично зорієнтованих концепцій (це Маслоу, Роджерс, Мей, Роше та ін.) описували під різними кутами образ Бога в нас. І цей потенціал розкриється. Має розкритись. Це не просто бажання чи фантазія. Психологи зауважили, що глибинні потреби в істині, добрі, красі, любові створюють глибинне сутнісне ядро людини. Для чогось воно таки існує! Власне це ядро здатне підняти нас, відірвати від буденності, привести до любові-творчості, дати змогу доторкнутись Божественного. Так відбудеться «квантовий перехід» - перехід людини з часу у вічність, від закоханості до любові, від насолоди-задоволення до щастя (счастья), тобто щастя як со-участія, як резонансу з трансцендентним. Через очищення природи чоловічого і природи жіночого, через опрацювання природи людини, через інтеграцію енергій Ід та моральних концепцій Суперего, напевно, саме так відбудеться прорив в нову якість. Вийшовши за межі очевидного, ми зможемо внести у вічність частинку свого змісту. Людина не є деревом, ріст якого йде без усвідомлення і без зусиль. Протиріччя природи сьогоднішньої людини стануть вирішенням призначення людини, змісту її буття.

Якщо люди навчаться любити себе і один одного – чи вирішаться проблеми людства?

Якщо не навчимось, то будемо, в кращому випадку, як Дон-Кіхот Ламанчський, котрий перебив багато баранів і поламав багато вітряків, але не наблизився до свого ідеалу, не наблизив доярку до ідеалу Дульцинеї. Світло любові не освітлює сьогодні шлях до раю (можливо, тому, що вимагає жертовності і праці духу, ми ж задовольняємось закоханістю), а освітлює короткий роман з сумним закінченням. Роман під назвою «а любовь, как сон прошла» - не вимагає зусиль, бо уві сні все поза нашою волею.

Стосовно любові один до одного скажу наступне. Існують поверхневі істини, існують більш глибокі, існують різні погляди на проблему і, відповідно, на її вирішення.

Приведу аналогію. Існує макроскопічний світ, котрий ми бачимо, існує також внутрішній світ нашого тіла, організму. Існує світ наших молекул і атомів, світ ядер наших атомів, і всі вони – різні пласти реальності. Вони різні, абсолютно різні, і не тільки за розмірами. Проте вони один одного доповнюють. Адже я – це і мої атоми, я – це і мої клітини, я – це і мої органи. Уявіть собі, що буде з вами, якщо, наприклад, якась клітина (чи клітини), не зважаючи на інші клітини, будуть шукати тільки свого, не будуть зважати на універсальні «вищі» закони, які регулюють потреби всього організму. Так, кожна клітина повинна бути егоїстична, направлена на себе, на свої потреби. З іншого боку, їй необхідно враховувати потреби сусідів, потреби органу, потреби всього організму. Відповідно кожен орган повинен служити і своєму процвітанню, паралельно – процвітанню всього організму. Принцип життя організму – автономія при соборності. «Любити ближнього, як себе» – царське правило. А хіба ми не клітини семимільярдного організму за назвою «людство»? На квантовому рівні ми всі поєднані – стверджують фізики. Цікаво, що вивчаючи так звані дзеркальні нейрони деякі психологи прийшли до цього ж висновку. Збільшення моєї, вашої повноти життя, котра не тільки не утискає інших, а, резонуючи, збільшує повноту життя інших навколо себе – це збільшує загальний резонанс. Резонанс, який дасть квантовий перехід. Перехід в позаочевидне. Вирішення проблем людства – це кінцева ціль. Математика теж наче показує свій шлях до неї: два нулі, які стоять поруч, залишаються нулями і в сумі дають нуль. З’єднані два нулі, написані одним рухом руки, дають прорив (згадайте знак «нескінченність» – горизонтальна вісімка). Це моя здогадка стосовно знаку нескінченності. (Бо не знаю про яку саме розгадку цього знаку співала Земфіра).

Любов дійсно дасть можливість зробити перехід з буденності у вічність. Перехід з «приземленого» плаского силуету людини в «багатовимірний» світ позаочевидного. Воістину, «око не бачило, вухо не чуло, на серце не приходило» те, що приготовлено для людини!.. Для того, хто любить глибинно, «ворота у світ надцінностей немовби розчиняються, чари цих цінностей накладаються на весь світ» - приблизно так писав Віктор Франкл.

«Той, хто любив по-справжньому, любив і певну конкретну людину, одночасно любив всіх людей, любив весь світ» - суть слів Еріха Фромма.

Їх спостереження є доказами трансформуючої сили любові.

Справді, людині потрібна правда для того, щоби духовно прокинутись, а любов потрібна для того, щоби жити. Пане Олександре, розмова з Вами вийшла цікава і змістовна, впевнена, що вона зацікавить багатьох читачів. Якщо у когось виникне бажання поспілкуватись з Вами, то чи є така можливість зворотнього зв’язку?

Я відкритий до спілкування. Тому якщо у когось виникнуть питання чи бажання подискутувати, або ж прагнення глибше зануритись у проблему любові до себе та інших - мені можна писати на електронну пошту 1olex@ukr.net. Бажаю всім полюбити себе істинною любов'ю!

Частина 1

Частина 2

Коментарі

  • Тетяна · 17.11.2011 14:09 · #

    Стаття вразила і зворушила. Дуже цікава і потрібна інформація. Дійсно, любові потрібно вчитись. Стаття допомагає зрозуміти це, а також те, чому ми не вміємо любити, в чому корені наших проблем, як це вирішити. Читала з величезним зацікавленням. Буду рекомендувати до прочитання друзям і знайомим. Дякую!

  • Maja · 11.02.2012 13:40 · #

    Дуже цікава стаття! Пан Олександ висвітлив речі, які часто зостают в тіні і на які уваги звертають мало. Особливо було цікаво почитати про нейрони та ступіні людського егоїзму. Дякую!

  • Наталя · 17.02.2012 18:40 · #

    Я думаю, що ці думки можуть перевернути основоположні погляди звичайного споживача цього суспільства. Подяка пану Олександру за висвітлення його особистого відношення до самореалізації, і пані Лілії за використання цього матеріалу в цій статті.

  • Ігор · 24.02.2012 13:49 · #

    В динаміці міста не часто задумуєшся про теплу прихильність до себе,до людей.Стаття показала що це важливо.Дякую.

  • Лілія Демидюк · 27.02.2012 16:16 · #

    вдячна за ваші відгуки, радію з того, що цей матеріал такий корисний!

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.