Криза любові в сучасному суспільстві: причини та симптоми (частина 2) в блозі Барви, звуки та смаки життя... · від Лілія Демидюк · додано 02.11.2011 19:53

Продовжуємо розмову з практикуючим психологом, психокоректором, членом Української спілки психотерапевтів Олександром Юзвишином.

Які наслідки для особистості має відсутність любові з боку близьких людей?

Ви маєте на увазі який період життя: дитинство, чи зрілість? Зрештою, почну я з дитинства. Знаєте чому? Згадайте вислів: «усі ми родом з дитинства». Розумієте? Те як ви, доросла людина, будете реагувати на відсутність любові великою мірою залежить від того, який емоційний досвід ви мали в ранньому дитинстві.

Так ось.

Ще раз нагадаю, що ми гордо називаємо себе «гомо сапієнс». Проте часто-густо ми є істотами, які керовані могутніми емоційними силами, витоки яких для нас незрозумілі. Хіба ми не говоримо собі чи іншим: «я не знаю, що на мне найшло», «це вище моїх сил», «я стільки раз давав собі слово так не діяти», «зроблено знову на автопілоті» і т.д.

Відомо, що сильні емоції дорослої людини можуть ховати за собою дитячу травму. З психологічного погляду не існує випадковостей стосовно наших думок, вчинків, емоційних реакцій. Наш вибір друзів, розваг,їжі, шлюбних стосунків витікає з внутрішнього досвіду. Важливо те, що цей досвід ми не пам’ятаємо, не можемо згадати. В першу чергу це досвід перших років життя. Чому саме вони такі важливі? Та тому, що дитина не може раціонально, логічно осмислити, опрацювати те, що відбувається навколо неї. Адже відсутні як життєвий досвід, так і розуміння причинно-наслідкових зв’язків. Тому дитина реагує, так би мовити, «підкіркою», емоційно. Таким чином власне те, що відбувається навколо немовляти, маленької дитини, і, по-друге, як саме дитина на це реагує (певні схильності передались дитині генетично, це зрозуміло, але зараз про інше) закладає основу характеру. Утворюються базисні нейросистеми. Коротко поясню так: нейрони, збуджені одночасно, з’єднуються через синапси. Спрощено можна сказати, що кожна нейросистема утримує в собі звичку, спогад, блок інформації. Нейросистеми, як правило, з’єднуються поміж собою за тим же принципом збудження. У кожного з нас є своя бібліотека емоційних реакцій, розташована в нейросистемах нашого мозку. Ці спогади формують наше світосприйняття. У відповідь на подразники включаються ті чи інші блоки нейросистем, чим формуються певні хімічні процеси в мозку. А хімія викликає відповідні емоційні реакції, які «зафарбовують» сприйняття подразників, а саме – людей навколо нас, їх вчинків, подій в навколишньому світі. Отже, нейросистеми є ніби своєрідними шаблонами нашої поведінки, а вони стають фундаментальними блоками в нашому характері.

Зрозуміло, що основні моделі взаємин створюються в сім’ї. Моделі «дитина-мама», «дитина-батько», «дитина-брати/сестри» стають прототипами, через які, чи то з допомогою яких, оцінюються всі майбутні зв’язки між людьми. Коротко кажучи, емоційні реакції дорослої людини – це, до певної міри, повтори, ремікси тих емоційних станів задоволення/незадоволення, якими характеризувались стосунки в батьківській сім’ї.

Оскільки дитина потребує не тільки молока мами, але і її турботи, емоційного тепла, то стає зрозумілим, що розвиток «Я» немовляти успішно проходить лише в люблячій, ігровій атмосфері. Окрім того, батьки також мають створити «дзеркальне» середовище. Останнє означає, що в люблячих очах батьків дитина, ніби в дзеркалі, бачить себе і відчуває: «Ти любиш мене, ти бачиш мене чудовим. Отже, я чудова/вий».

Відповідно часткове, неповне задоволення потреб дитини, брак уваги, тепла веде до виникнення тривоги. «Щось не так зі світом, щось не так зі мною»,- інтерналізується дитиною. Замало тепла – і немовля потрапляє в царство Снігової королеви. Скалка льоду в оці викривлює, спотворює переживання себе, інших, світу вже в дорослому віці.

А так як батьки просто не в змозі були дати дитині те, що вона потребувала, в глибинних наших структурах зберігаються негативні емоції щодо них. Часто добре замасковані. В зв’язку з цим процитую слова Мелані Кляйн. Я достатньо часто читаю їх клієнтам, так що знаю практично напам’ять: «Тільки тоді, коли ми зможемо глибоко в несвідомій частині нашої психіки очистити свої почуття до наших батьків від образ і пробачити їм ту фрустрацію, яку нам довелось пізнати в дитинстві, тільки тоді ми зможемо жити в мирі з собою і любити інших в істинному значенні цього слова».

Приблизно так можу відповісти на ваше запитання.

Очевидно, що поняття любові містить більше аспектів духовних та душевних. Цікаво як воно впливає на фізичний аспект людського життя?

Мені легше буде відповісти на запитання: «Як відсутність любові впливає на фізичний аспект життя?»

Десь колись прочитав про експерименти, результати яких мене, на той час вже батька, вразили. Розповідалось про цуценят, які виросли в експериментальних умовах: в одиночних клітках, відокремлені від матері, від інших цуценят, тобто без достатньої уваги (експериментатори тільки декілька разів на день з різних причин контактували з ними), без ласки, любові. З’ясувалось, що такі цуценята мали з часом дещо змінений мозок,- і хімію мозку, і структуру. Зміни були невеликі, але… В деяких з них розвинулась тонша кора головного мозку, слабше кровопостачання, слабша ферментативна активність,менша кількість синаптичних зв’язків на один нейрон. Однозначних взаємозв’язків не виявлено,проте тенденція простежувалась. В зв’язку з цим згадується інтерв’ю професора інституту ім.Бехтєрєва Слезіна. Він розповідав про те, що вівця має 2-3 години вилизувати ягня після народження. Якщо не дати їй цього зробити, то «ягня не буде скакати, весело бігати, а буде, так би мовити, соціопатом»… Слезін провів аналогію – мама повинна «вилизувати» свою дитину, тобто дати необхідну кількість тепла, любові.

Отже, можна стверджувати, що холодність та відчуженість батьків збільшує ймовірність того, що у дитини в майбутньому будуть проблеми з підтримуванням теплих, близьких стосунків, що росте ймовірність подальших емоційних негараздів.

За словами Вінікота, всі травми дитинства можна звести до двох груп: 1) коли з дитиною стається те, що не мало статись; 2) коли дитина не отримує те, що мала б отримати.

Скажіть, а в кого з нас не було чогось подібного? В своїх роботах інший психолог, Боулбі, пише, що перекоси у стосунках дитина-батьки створюють умови для розвитку як мінімум невротичної особистості. Вивчаючи історії рецидивуючих злочинців, Боулбі дійшов висновку, тобто зауважив, що практично всі вони пережили дефіцит емоційної близькості з батьками на ранніх етапах розвитку.

Так, наші «дорослі» емоційні проблеми часто-густо пов’язані з нашим дитинством. Клієнтам я підсумовую вищенаведене наступним чином: «Наше дитинство кидає тіні в наше сьогодення». До такого висновку дійшов не лише на основі теорії, практика говорить про це дуже красномовно.

В зв’язку з цим згадаймо, що травма – це результат дій, від яких я не можу захиститись або з причини надмірної травмуючої обставини, або через власну слабкість на момент події.

А у більшості з нас, практично майже у всіх нас, були принаймні одиночні травматичні переживання. Дитина беззахисна, безсила, реагує на все емоційно. Травми могли похитнути довіру в стабільність світу, могли похитнути самооцінку, сприйняття себе. В декого такі події залишили лише синці, в декого рубці, в декого рани відкриті досі.

Ще раз наголошу – дитина найбільш беззахисна істота. В стані дистресу вона не може, на відміну від дорослого, не в стані самостійно підтримувати себе, заспокоювати себе. Як правило, дитина в такому стані просто відключається, засинає. Далі сюжет може розвиватись різними шляхами. Може бути вимогливість, капризність, гіперактивність, а може – апатія, пасивність і т.д.

Для маленької дитини батьки – це весь світ. Загроза позбутись батьківської любові – для неї щось небезпечне буквально для її життя. Хайнц Кохут пояснює, що кожна маленька дитина повинна почувати себе центром всесвіту, принаймні деякий період часу. Кохут показав, що нормальний нарцисизм створює ядро «Я». Справа в тому, що тільки в об’єктивних стосунках (тобто в стосунках з іншими), через відображення та ідеалізацію немовля впізнає своє «Я» з допомогою іншої людини, з допомогою її любові. А якщо цього не буде, то виникне відчуття спустошення, нереальності, беззмістовності. Чому? Внутрішньої структури «Я» маленької дитини недостатньо для забезпечення почуття своєї цінності. Розумієте? А спробуйте уявити собі стан одинокості в холодному байдужому Всесвіті!... Ні, краще навіть не уявляйте.

Дитина, яка живе навіть в «напівхолодному», напівбайдужому оточенні, буде тривожною, напруженою. Таке відчуття є болісним, тому дитина намагається стати нечутливою. «Омертвіння» тіла за допомогою напруження м’язів (хронічного) ховає біль і страх у «в’язницю». Затиснені почуття стають нормою життя. Зони перманентно напружених м’язів тіла в першу чергу розривають енергетичний зв’язок між головою і тілом (часто біля основи черепа). Крім того, в тілі блокуються ті частини організму, котрі пов’язані з негативними імпульсами. Зони таких напружень існують як залишкові явища невідреагованих емоцій, в першу чергу негативних емоцій. Ось так формується фундамент психосоматичних проблем. Отож, корені наших емоційних розладів очевидні. Це негаразди в наших батьківських сім’ях. А вони були. Адже сім’я для дитини є сценою психодрами. На ній, на цій сцені переплелись любов і ненависть, страх, образа, гіперопіка і байдужість. Не випадково сімейні психологи стверджують: «ми – жертви батьків». Ставлять кому і продовжують: «та, якщо розібратись, ми жертви жертв». Очевидно, наші батьки були маленькими, пройшли теж «вогонь, воду, мідні труби». Якщо вже згадав сімейну психотерапію, то коротко скажу наступне. Причина «сімейних проклять захована в наступному. Батьки несвідомо відтворюють стосовно дитини (і один до одного) ті нездорові стосунки, сценарії, котрі засвоїли дітьми в сім’ях своїх батьків. Отака справа. Жоден з нас, дорослих, не може виявити, а отже і вплинути на те, що заховане в темряві нашої пам’яті, на самому дні спогадів. В певному сенсі, виходить, ми «запрограмовані» на поведінку, що робить нас нещасними. В кожного, напевне, в кожного, є свої «граблі», є свої «скелети в шафі». «Про драконів ні слова» - жартують не випадково. В фундаменті самовідчуття, самосприйняття дитини мали б лежати базисні переконання: «мене люблять», «я люблю», «я можу», «я хороша/ий»… Якщо базис інший, то існує велика ймовірність того, що ми не стільки будемо прогресувати, скільки будемо в лабіринті минулого, приречені на Сізіфів сценарій, носячи з собою тягар незавершених справ минулого…

Ви згадали про психосоматику. То чи комплекси, страхи, депресії можуть бути наслідком дефіциту любові до себе?

Спробую відповісти наступним чином. Щодо комплексу меншовартості скажу так. Як було зауважено, для розвитку дитини велике значення має те, якими були для неї постаті батьків, як вона їх сприймала, які спогади пережила. Важливо це, бо в певному періоді у внутрішньому світі дитини з’являються психологічні дублікати реально існуючих людей і стосунків з ними. Це і образ себе (Я-репрезентація) і образ значимого іншого (Об’єкт-репрезентація). Так от, народившись, дитина нічого про себе не знає: гарна вона, чи ні, розумна, чи ні і т.п. Інформацію про себе дитина отримує з оцінок дорослихякі її оточують. І які оцінки дитина зазвичай чує? В багатьох сім’ях рахують, що похвалити дитину, підтримати – це псувати, розбещувати її. Що виховання – це критика, заборони… Орієнтуючись на думку оточуючих про себе, дитина складає мозаїку – ставлення себе до себе самої. Дитина починає розвивати саме цей образ. Оскільки дитина у всьому і повністю залежить від дорослих, то йде на компроміс з собою,- щоб відповідати уявленню батьків, щоб відповідати їх баченню.

І якщо батьки не знають дитину (я маю на увазі: не пізнали її сутність за допомогою любові до неї), то намагаються дитину заштовхнути в свої стандарти. Іншими словами, якщо батьки не вміють любити по-справжньому, діти втрачають себе. Первинним стає «відображення», а не оригінал. Оцінка дитини себе самої, ставлення до себе стає неточним, викривленим. Виникає парадокс. Ні, швидше, «замкнене коло». Спочатку самооцінка формується із оцінок інших, тому що немає можливості оцінити себе. Пізніше, коли самооцінка сформувалась, власне вона, самооцінка, впливає на те, як інші будуть ставитись до нас. Ми ніби змушуємо інших бачити нас такими, якими ми відчуваємо себе. Ви змушуєте інших бачити те, що «болить» у вас. Таким чином вони, оточуючі, показують вам, дорослій людині, немовби у дзеркалі, вашу дитячу самооцінку. Так формується «пророцтво, що-збувається-само-по-собі». Якщо ми,- як немовлята, як діти,- багато отримали, то в дорослому віці нам є що дати. Але якщо дитинство було просякнуте фрустрацією, то така людина буде фруструвати свого партнера. Вона або не буде навіть зауважувати цього,або, зауважуючи, безсила буде щось змінити. Хочемо ми цього чи ні, але елементи своїх емоційних травм ми приносимо в існуючі любовні стосунки. Важливо це пам’ятати!

Я не бажав би, щоб склалось враження,що у всіх наших негараздах винні батьки, зокрема матері. Ні, ні і ще раз ні.

В сучасній психології розрізняють налаштовуючі, сприяючі та стримуючі фактори. Про сприяючі ми вже говорили. Налаштованість – це або вроджена (генетично передана, наприклад), або отримана схильність до органічних чи невротичних захворювань. Сьогодні говорять про і психосоматичне, і про біопсихосоціальне захворювання. Це вказує на зв’язок налаштованість – особистість – ситуація. В сучасному розумінні патогенезу психосоматичних, невротичних захворювань лежить багатовекторність, яка формує фактичний стан середовища людини, суб’єктивне опрацювання, фізіологічні, психічні та соціальні чинники в їх сукупності і взаємовпливі. Це все має значення. Я багато говорив про дитинство, бо власне тоді закладався фундамент нашої структури. Власне тоді ми реагували в основному емоційно, адже до логічного опрацювання травми ми просто тоді ще не доросли.

Дійсно, втрата батьківської любові в ранньому дитинстві має негативні наслідки. Часто вона є причиною депресії в дорослому житті. А в самому дитинстві така втрата може проявитись як у синдромі гіперактивності, дефіциту уваги, так і в апатії, в різних формах «втечі в самого себе». Джерело наших проблем – «невиплакані сльози дитинства», і проявляються ці сльози часто в символічній формі. Напади бронхіальної астми деколи пов’язують з затамованим плачем. Вазомоторний риніт (риносинусит) – буквально невиплакані сльози. Хвороби кишківника можуть бути пов’язані з «затриманим плачем». Головні болі – відображення болей душевних. Або як картання себе – реакція на жорстке вихованя. Перфекціонізм – ехо інфантильного бажання і почути похвалу батьків, і бажання уникнути одночасно їх критики. Роботоголізм – бажання заслужити увагу батьків, їх любов.

До речі, згадав, що Кутер розглядає психосоматичні хвороби, як нелюбов до власного тіла, як відгомін «недолюбленості в дитинстві». Ще раз наголошу. Не потрібно сприймати своїх батьків, як ворогів, як винуватців всіх своїх проблем. В зв’язку з цим наведу слова з приватної розмови: «Мало того, что мы хотим, чтобы нас любили. Мы хотим, чтобы нас любили так, как мы этого хотим». А яка мама, навіть найкраща мама, може задовольнити всі потреби своєї дитини?! Ці потреби іноді взагалі взаємовиключні…

І не забувайте: «ми жертви своїх батьків. Але, якщо розібратись, ми жертви жертв»… У наших батьків теж було далеко не безхмарне дитинство. Ось такі справи.

Звучить достатньо песимістично. То що робити в такому випадку?

Запитання «Хто винен?» і «Що робити?» турбують багатьох давно. Відповідь на перше вже прозвучала, принаймні частково: «ми – жертви жертв». Плюс те, що я вже говорив про біопсихосоціальні причини.

На друге запитання відповім приблизно так: мета психотерапевта полягає якраз в тому, щоб допомогти клієнту згадати, виокремити, опрацювати неусвідомлені конфлікти, травми, емоційні рани та реінтегрувати таким чином, щоб укріпити «Я» людини. Тоді життя буде приносити більше задоволення, допоможе встановити клієнту найкращий із можливих рівень функціонування Его. А це означає, що необхідно перебудувати ті нейросистеми (пам’ятаєте, я вже про них згадував?), ті структури з’єднань нейронів у нашому мозку, які не зовсім адекватно функціонують, дають реакції згідно з шаблонами, закладеними в нас в ранньому дитинстві. А оскільки ми сприймаємо реальність через призму нейронної бази даних, сформованої тоді, коли ми на все реагували емоційно, то нам складно побачити, що ж насправді відбувається тут-і-тепер. У нас на очах ніби окуляри, лінзи, вірніше – фільтри, які емоційно викривлюють сприйняття навколишнього.

Тому треба знайти і розтопити ті крижинки, які тримають нас в рабстві Снігової королеви. Ми схильні переживати постійно лише минулий негативний емоційний досвід, ми ніби у вічному «Дні сурка» (пам’ятаєте такий фільм?), в якому повторюється одне і те ж, одне і те ж…

Механізм формування психологічних проблем є наступним. В ситуації стресу (зараз я говорю про дорослу людину) спонтанно формується змінений стан свідомості. Адже треба шукати вихід. У нас в голові швидко перебирається база спогадів попередніх подібних ситуацій. Відбувається регресія, перехід до первинного процесу (за Фрейдом), або (в термінології Бека)когнітивний зсув. Іншими словами, емоційний стрес, невизначеність та замішання «кидають» нас в дитячі реакції, в намаганні вирішити проблему за схемою правої півкулі (умовно кажучи), по несвідомому, дологічному шляху. Ми починаємо вести себе приблизно як тоді, в дитинстві, втрачаємо здатність мислити логічно, «по-дорослому». З точки зору юнгівської типології відбувається тимчасовий перехід від провідної (свідомої) функції до підлеглої (підсвідомої, витісненої).

Тому в процесі глибинної корекції, терапії нам ніби треба перевиховати нашу «внутрішню дитину». «Внутрішня дитина» - це сукупний досвід, в першу чергу емоційний, того періоду, коли закладались прототипи рис нашого характеру. Ціль – знайти її, полюбити, дати те, чого вона недоотримала, вирішити її проблеми. Таким чином зменшиться внутрішній конфлікт, загоїться емоційна рана. Так перебудуються певним чином наші нейросистеми. Ми станемо більш гармонійними, бо нарешті отримаємо звідти, «знизу», з основ нашої психічної структури дитячу посмішку, дитячий сміх… (Про сміх та посмішку сказано образно).

Частина 1

Частина 3

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.