Криза любові в сучасному суспільстві: причини та симптоми (частина 1) в блозі Барви, звуки та смаки життя... · від Лілія Демидюк · додано 31.10.2011 14:49

Тема любові найпопулярніша у всі часи – і в мистецтві, і в науці. Дуже багато сказано на цю тему, але, здається досі не вичерпано усіх питань. Хоч природа любові й здається незмінною, той чи інший історичний період накладає на неї свій відбиток. Про особливості любові у нашому часі зі мною розмовляв практикуючий психолог, психокоректор, член Української спілки психотерапевтів Олександр Юзвишин. Розмова вийшла змістовною та довгою, бо питання, що стосуються любові потребують грунтовного аналізу, тож публікуємо її у трьох частинах. Сподіваємось прочитання буде цікавим та корисним.


Пане Олександре, чи можете ви сказати, що в сучасному суспільстві відчути любов і самому її виявляти важче ніж колись?

Відповідь почну з того, що поведінка людей останнім часом просякнута споживацьким «духом». Ми живемо в еру супермаркета, торгівельно-розважального комплексу та рекламного слогана. Ми – суспільство споживачів. Необхідно зауважити, що термін «суспільство споживання» – політична метафора, котра описує суспільні стосунки, які організовані на основі принципу індивідуального споживання. Таке суспільство храктеризується масовим споживанням матеріальних благ і формуваням відповідної системи цінностей. Ця тенденція спричиняє прив’язку самооцінки до кількості спожитого, до обсягу набутого. Окрім цього є ще одна негативна риса споживацької свідомості: філософія маркетингу закликає дати волю своїм бажанням. «Я хочу» витісняє «я повинен». Вікова мудрість, яка закликала до поміркованості, переможена сьогодні концепцією «бажай і отримуй, насолоджуйся». Як було написано в одній статті: «Під впливом філософії маркетингу відбувається трансформація суспільства в певний одновекторний соціальний організм, духовна еволюція якого веде у глухий кут». Дуже точно сказано.

Але до чого тут любов? – запитаєте. Справа в тому, що живучи в такій атмосфері, люди починають сприймати любов, дружбу, сімейне коло, не як можливість, шанс віддати себе іншій людині, а навпаки, як нагоду використати, отримати щось для себе, для свого задоволення. Підсумовуючи, можу сказати так: звичайно, сьогодні важче любити, адже ми є діти, ні, швидше раби нашого світу, нашої епохи, атмосфери новітніх суспільно-економічних відносин. В цій атмосфері установка «отримуй» перемагає налаштування «давай». А любов – це стосунки, в яких беруть участь двоє, і обоє живуть в цій отруйчій атмосфері: «я – перший, спочатку я».

Пригадую, в деяких стародавніх мовах слова любити і давати – однокореневі. А ми?.. Ми турбуємось своїм добробутом, авторитетом та статусом. Нас цікавлять наші претензії. І якщо ми програємо в цьому «бігу наввипередки по вертикалі», то відчуваємо внутрішнє спустошення. А якщо виграємо? То що отримуємо – успіх?! Здається, теж проблеми, тільки іншого роду: «их дети сходят с ума, потому что им нечего больше хотеть»…

Культ споживання, по своїй суті, змінює, перекручує істинний зміст буття. Погляньте, яку ціну ми платимо за престижні речі, насолоди, ілюзорний статус? Ціна висока! Втрачаємо душевну близькість з людьми, тепло, любов, вміння давати, жертвувати, і як наслідок – саме рідні люди стають жертвами споживацького ставлення. Акцент на успіх, канонізація «крутизни», – погляд, сформований масмедіа, – посилює феномен відчуження. Відчуження кидає в полон страхів. Наприклад, з одного боку з’являється страх бути надмірно залежним від іншої людини. Страх душевних стосунків. Адже насправді страшно відкритись і показати. що десь там, у своїх глибинах, ми - одинокі, слабкі, налякані, ображені діти. Тому обираємо іншу стратегію: ми зайняті тим, щоби показати іншим, що усе в порядку, що ми самодостатні, що нікого особливо не потребуємо. Що ми сильні, успішні, "міцні горішки". З іншого боку – боїмось надмірної автономії, ізоляції, самотності.

В той же час десь там, глибоко в собі, інтуїтивно відчуваємо, що живемо тільки тоді, коли любимо. Що тільки любов вириває з монотонного механістичного повтору щоденного побуту. Відчуваємо, що любов – це насправді єдиний вихід з «Дня сурка». З іншого боку боїмось любові – адже стільки розчарувань і страждань вона приносить. Крім того, ми боїмось не тільки проблем сьогодення. Нас лякає завтрашній день. Напружують всілякі політичні, економічні, екологічні загрози. Протиотруту страху знаходимо знову ж таки в масмедіа. З «чорного входу» протягуємо настрій карнавалу, шоу.

А на думку Фрейда, вкрай галасливе свято – це дозволений ексцес, урочисте порушення заборон. Згадайте хоча б бразилійські карнавали. Під час карнавалу страхів ніби немає. Під час карнавалу дозволено йти за своїми потягами. «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна»… Так любов втрачає попит. Адже достатньо сексу.

Гаразд, зупиняюсь. Ні, ще один момент. Пишучи про споживацький дух нашого часу, Еріх Фромм висловлює таке спостереження. Він пише, що занепад любові до Бога сягнув тієї ж глибини, що і занепад любові до людини. Проте це твердження виглядає ніби в контрасті з релігійним ренесансом. На перший погляд. «Уважніше пригляньтесь,- заохочує Фромм,- ми ж повернулись до ідолопоклонства!»

В боротьбі золотого тельця та любові виграє… Відповідь дайте самі.
Безперечно, любити сьогодні не легко. «Дух часу» оплутує нас десь з часів першої світової війни. Боротись з цим важко.

Є дуже багато визначень любові, та жодне з них не можна вважати вичерпним. Поширена думка – скільки людей – стільки й міркувань про те, що таке любов. Мабуть, Ви як психолог теж маєте своє визначення любові. Чи можете ним поділитись?

Спробуємо спочатку відділити пшеницю від кукілю.
- Ваше серце шалено б’ється, дихання глибоке, нерівномірне?
Це не любов, це закоханість.
- Вам важко фізично відірватись один від одного?
Це не любов, це потяг.
- Ви постійно хочете бути біля партнера?
Це не любов, це втеча від одинокості, самотності.
- Ви з нею/ним тому, що так потрібно?
Це не любов, це відданість.
- Ви з партнером заради хоча б одного поцілунку?
Це не любов, це невпевненість.
- Ви належите партнеру, тому що нічого не можете з цим зробити?
Це не любов. Це залежність.
- Вам дуже приємно з ним/нею і ви пробачаєте всі помилки?
Це не любов, це дружба.
- Кожен день ви повторюєте собі, що він/вона єдиний/єдина, про кого ви думаєте завжди?
Це не любов, це брехня.
(Ненаукова класифікація невідомого автора).
Існує один афоризм: «Любов – єдине почуття, в якому все оманливе і все істинне; скажи про нього будь-яку нісенітницю – і вона буде правдою».

Проте для мене є один авторитетний опис любові – так як її описав апостол Павло у своєму першому листі до Коринтян. Там сказано, що любов не шукає тільки свого, а також, що вона ніколи не перестає. (Якщо хтось захоче прочитати цей уривок то він у 13 розділі послання Павла до Коринтян).

Для себе особисто я зробив такий висновок, підсумувавши те, про що довідався в Біблії, а також те, що прочитав у Фромма та Франкла: «Любов – це коли один образ Бога впізнає, прозріває інший образ Бога». Можна сказати інакше: "Любов - це коли образ Бога в одній людині входить у резонанс з образом Бога в іншій людині".

Більшість людей вважає, що любити це просто і легко, але важко знайти людину, яку можна полюбити. Чи правильні такі міркування?

Є чудова ілюстрація, котра стосується цієї проблеми. Уявіть собі людину, котра відчуває в собі талант, відчуває потребу малювати. В неї росте переконання, що вона може стати художником. Але ця людина не вчиться малювати, не ходить на курси, не розробляє свій хист, а чекає, просто чекає… На що? Чекає, що ось тільки зустріне підхожий об’єкт – і все буде «оk». Цей об’єкт має вразити її так, що вона відразу напише шедевр.

Подібні сподівання переважають стосовно любові. Важливо зустріти саме ту людину, ту єдину… а далі – починається казка … Коли «любовь нечаянно нагрянет» - все відбудеться само по собі. «І я буду щасливий, бо прийшла любов», - так думає більшість. Здається, що немає нічого простішого, ніж любити. Тому на неї очікують з величезною надією, але… Але це чудо, цей подарунок небес переважно закінчується невдачею, а то і трагедією. Чому? Є декілька причин. Одна з них: ми потребуємо любові, ми її спрагнені, але, як я вже звертав увагу, матеріальні здобутки (кар’єра, статус, гроші, освіта) на практиці ставимо на перше місце. Привабливе зовнішнє стає ідолом, в підніжок якому як жертву приносимо душевне і духовне.

Ми здебільшого не вміємо любити, Ні себе, ні інших, хоча прагнемо, дуже прагнемо цього. Безперечно, любов – це дар, але його необхідно розвивати.

Уміння любити природне для людини чи набуте? Якщо природне, то чому у багатьох сім’ях згасає любов?

Відповім так: і природне, і набуте. Природне, бо для немовляти природно любити маму, вірніше, груди, а ще точніше – молоко. Крім того, мама дає відчуття безпеки, стабільності, задовольняє потреби. Як не любити? Але це егоїстична любов. Про це писав зокрема Фромм. Дійсно, дитина рано починає розуміти: мама посміхається, коли я їм, візьме на руки, якщо заплачу, похвалить, коли спрацьовує шлунок… Цей досвід кристалізується як: «мене люблять». Люблять, бо я дитина своєї мами, люблять, бо я безпомічний. Мене потребують. Мене люблять просто так. Люблять просто за те, що я є, тому, що я є. Я повинен просто існувати, а її любов безумовна. Це благо, яке не потрібно завойовувати. Проте існує темна, зворотна сторона медалі – якщо цієї любові немає, то я її ніколи вже не відчую. Щось чудове не відбулось в моєму житті. На щастя, так буває нечасто.

Бажання отримувати цю безумовну батьківську любов існує для дитини декілька років монопольно. А потім починається інший досвід – бажання викликати любов батьків своєю активністю. Це можна назвати власне як набута любов. Спочатку дитина щось своє дає мамі/татові (іграшку, цукерку). Пізніше починає щось творити сама – малюнок, відкритка, віршик… Так в дитини любов трансформується з природної до набутої ( якщо брати слова з Вашого запитання). Відчуття, що я, дитина, любима ні за що поступово перероджується в творчість любові. Власне в цей період частково долається егоїзм – інша людина є вже не тільки і не стільки засобом задоволення потреб. Навпаки, потреби іншої людини ( в нашому випадку тата + мами) стають не менш важливі, ніж свої власні. Іноді навіть більш важливі. Тепер любити стає не менш важливо, ніж отримувати любов. Дитячий егоїстичний принцип «я люблю тому, що люблять мене» перетворюється в зрілий: «мене люблять, бо я люблю».

Треба вчитись любити, працювати над цим вмінням. Я розумію, що це думка дещо незрозуміла для тих, хто шукає власне «материнської любові»: «Як це – вчитись любити? Любов або є, або її немає… Всім відомо, що «любовь нечаянно нагрянет»…- і все, вона є…» Якщо говоримо про любов природну, по своїй суті споживацьку – безперечно, вчитись немає потреби. А от вчитись зрілої любові необхідно. Приклад. Ми називаємо свій рід «гомо сапієнс» - «людина розумна». Але чи відносимось до свого розуму, як до просто природного дару? Типу: «є розум, і достатньо цього, який маю…», «природній дар, то нехай і розвивається спонтанно». Хіба не віддаємо дітей до школи? Хіба не бажаємо навчатись далі?

Уявіть, скільки мостів впало б, кораблів затонуло б, будинків завалилося б, якщо б ми створювали, будували вищеперераховане з тим знанням, з яким намагаємось побудувати міжособистісні стосунки, створити сім’ї… З яким намагаємось любити і бути любимими…

Частина 2

Коментарі

  • Орест · 21.11.2011 22:36 · #

    Направду хороша стаття, дуже цікаво висвітлюються речі, на які ми в основному дивимось по іншому, бо так звикли. Шкода, що мало хто заглиблюється в це настільки і вдається до такого аналізу.

    Дуже дякую.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.