Завжди молодий поет Богдан Ігор Антонич в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 17.11.2011 22:37

Нещодавно, у жовтні, палкі шанувальники літератури мали нагоду долучитися до заходів присвячених 102-літтю з дня народження поета, літературознавця Богдана Ігоря Антонича. У мене випала нагода порозмовляти з молодим дослідником його творчості – Данилом Ільницьким, аспірантом кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Львівського національного університету ім. І.Франка. Зараз Данило працює над кандидатською дисертацію про письменника, а також є упорядником двох видань його творів: перевидання поетичної збірки "Три перстені" (Львів: Літопис, 2008) і "Повного зібрання творів" (Львів: Літопис, 2009).

Б. І. Антонич залишився назавжди молодим поетом, бо пішов з життя у двадцятивосьмирічному віці. А яким є читач Антонича – чи він також насамперед молодий? Що може знайти сучасна молода людина для себе у творчості Б.І. Антонича?

Справді, відійшовши до дому за “третьою зорею”, Богдан Ігор Антонич залишився для нас “вічно юним, вічно молодим” – без етапів творчості, спадів і підйомів, еволюціонувань. Звісно, у межах його активної семирічної творчої діяльності були свої спади і підйоми, була своя еволюція, та з відстані часу Антоничева творчість є для нас цілісною, таким собі опуклим, округлим етапом, який не зазнав діахронного втручання, увиразнень, редагувань, продовжень, одним словом, якої-небудь трансформації.

Антонич помер у 1937-му році – два роки перед тим, як на західноукраїнські землі прийшли “совєти”. І хоча він добре знав, розумів і відчував, що таке СРСР, все ж у своєму житті йому не довелося на власні очі побачити цю імперію і відчути на своїй творчій персоні тиск і маніпуляцію з боку влади. І це, на мою думку, зовсім не випадково. Антонич став символом незатертих і невикористаних мистецьких вартостей, символом міжвоєнного двадцятиліття – одного із найцікавіших і наймолодших за тривалістю життя періодів в українській літературі як у західній, так і в східній Україні.

Антоничева молодість – це молодість своєрідного штибу. Я не можу сказати, що Антонич не-зрілий, не-свідомий своїх поривів. Антонич радше віталістичний, той, хто вітає і любить життя, але водночас він той, який пам’ятає про смерть і готується до цього. Вона – для нього “останній гармонії акорд”, і, можливо, в цьому і є щось “молодіжне”.

Антоничева поезія – універсальна, її може читати як молода людина, так і людина будь-якого старшого віку. Вона є молодою поезією за атмосферою та поривами, але аж ніяк не за характером і якістю втілення цих поривів. В цьому, безперечно, харизматичність Антоничевої творчості і її особливе місце у досвіді української літератури.

Цікавим з цього погляду є незавершений роман Антонича “На другому березі”. Він є мистецьким документом того, як мислить і що відчуває молода людина понад двадцятирічного віку. Сучасна молода людина може знайти для себе у цьому творі багато суголосності – як на рівні характеру думок, так і на рівні їхнього емоційного забарвлення. І сьогодні, коли молоді люди, як і в часи Антонича, кохають, страждають, мислять, думають, переживають і часто не мають як і з ким розділити своїх душевних пошуків, сміливо можуть взяти до рук “На другому березі”, і якщо не знайдуть відповідей на свої питання, то принаймні можуть відчути суголосність, заповнити свій духовний резонатор переживаннями Антонича, які він майстерно зумів викласти на папір.

Про Антонича багато говорять з кінця 20 століття і до тепер, про нього пишуть, перевидаються його книги, ти як упорядник долучився до повного видання його творів. Все ж, напевно, залишається багато невідомого у творчості цього автора. Чи можеш окреслити горизонти подальших досліджень та перспективи читацького проникнення у тексти Антонича?Чим тебе як молодого літературознавця приваблює дослідження творчості цього поета?

Творчість Богдана Ігоря Антонича належить до тих явищ літератури, які є вельми вдячними для дослідника. Спадає на думку аналогія із творчістю Тараса Шевченка – як багато би про нього не писали, завжди знаходиться щось нове і цікаве. І чим далі, тим цікавіше. Власне, нове і цікаве у контексті дослідження життя і творчості Антонича має два аспекти. З одного боку, Антоничева творчість завдяки своїй високій мистецькій вартості надається до все нових й нових поглядів на себе, нових інтерпретацій. З іншого боку, життя і творчість Антонича має ще низку в цілому не-досліджених аспектів.

Взагалі у контексті дослідження Антонича склалася цікава ситуація. У радянський час його ім’я було небажаним в офіційній історії української літератури, адже ніяк не вписувалося у “допустимі межі” радянського літературного канону. У 1960-х роках, після забуття у чверть століття, ім’я Антонича почало входити у читацьку і дослідницьку свідомість українців. Антонич став символом української модерної поезії, візитною карткою літературного андерґраундного середовища, кумиром не одного покоління українських поетів. Книгу “Пісня про незнищенність матерії”, яка вийшла у 1967-му році у Києві (її упорядкував Дмитро Павличко) стали називати “чорною”. Не тільки тому, що її суперобкладинка – чорного кольору, але й через те, що вона здобула такий статус. Захоплення найвидатнішими зразками поезії Антонича було настільки великим, що інші грані його творчої діяльності та інші можливі аспекти дослідження його життя і творчості відійшли на другий план. У читацькому сприйнятті Антонич завжди був поетом. Та він не тільки поет, хоч у цьому роді літератури він, мабуть, досягнув найбільшого. Антонич також – автор прозових творів, лібрето до опери, поетичних перекладів, низки теоретико-літературних і літературно-критичних статей. Тож мені видається доцільнішим називати Антонича всеохопніше – письменником. І в цьому є привабливість Антонича як об’єкта наукового дослідження – у тому числі для мене. Темою моєї кандидатської дисертації є теоретичні аспекти мистецького світогляду Богдана Ігоря Антонича, і в центрі цієї роботи стоять його статті у загальному контексті літературно-мистецького і теоретико-літературного дискурсу міжвоєнного двадцятиліття у Галичині. Якщо ж накреслити перспективу досліджень, то мене приваблює текстологічне опрацювання творів Антонича, що на разі увінчалося виходом двом книг у львівському видавництві “Літопис” – “Три перстені” (2008) і “Повне зібрання творів” (2009). Тим не менше, ця ланка ще потребує тривалої й ґрунтовної праці. Ще одним важливим і цікавим аспектом є наукове дослідження біографії Антонича. Проривом у цьому плані стала праця Ігоря Калинця “Знане і незнане про Антонича: матеріяли до біографії Богдана Ігоря Антонича” (2010; доповнене видання – 2011), яка дала відповіді на низку питань і накреслила певну перспективу, вказавши на ті чи інші лакуни у біографії Антонича. Тож попереду ще реалізування наукової біографії, у якому мені хотілося би взяти безпосередню участь, як і у всьому іншому, що тою чи іншою мірою пов’язане із Б. І. Антоничем. До речі, усі ці жанри досліджень стосуються чи не кожного українського письменника. Тому молодим літературознавцям є що робити!

Чи знаходиш щось суголосне зі своїми думками, переживаннями у поезіях Антонича?

Свого часу один із моїх викладачів в університеті, доцент Микола Крупач сказав, що творчість Антонича чи не найкраще може зрозуміти і відчути його ровесник, і що це важливо і навіть символічно, коли молода людина займається Антоничем (Антоничем таки важко не зайнятися – якщо пригадати собі синонімічний ряд займатися-запалюватися). Безперечно, у творчості Антонича я знаходжу для себе суголосність, багато чого у мені резонує, і тут річ не конче у ровесництві, а радше у чомусь загальнішому, ширшому. У поезії Антонича завжди відкриваю для себе щось нове. І так кожного разу, коли перечитую той чи інший вірш, ту чи іншу збірку. Кожного разу, коли слухаю (бо саме слухаю) виставу “Формули екстази” Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, насолоджуюся поезією Антонича і постійно знаходжу якісь незвідані для себе речі. Це справжнє літературне свято, приватна літературно-сприйняттєва радість. Це ж стосується його прози і статей. Стиль Антоничевих статей – це влучність, особливий галицький гумор, тонкі натяки та іронія, водночас глибина суджень, точність формулювань. За обсягом вони не завеликі і не замалі. Ці статті може читати не конче літературознавець, але й письменник (молодий), або ж навіть людина, яка просто цікавиться літературою. І от, навіть, читаючи вкотре і вкотре статті Антонича, переконуюся у їхній літературній вартості і зміцнюю якісь суто свої світоглядні літературні принципи. Коли ж я говорив про роман “На другому березі” у стосунку до молодих за віком читачів, то мав на увазі передусім себе – бо таки знайшов відповіді на різного характеру питання юності.

Коли хочеться почитати щось для душі, яку книгу береш – Антонича, чи іншого автора?

Відповідаючи на це питання, хочу згадати про деякі курйози, пов’язані у мене з Б. І. Антоничем. Свого часу у якомусь із прес-релізів до 100-річчя Антонича мене назвали Данилом Антоничем. Коли три місяці тому у мене народився син, дехто із колег кепкував, що я назву сина Богданом Ігорем. І хоча зараз я дійсно в основному займаюся дослідженням Б. І. Антонича, все ж до такого рівня фанатизму, слава Богу, не дійшов. Так само не завжди, коли хочу щось почитати, беру книгу творів саме Антонича. У сферу моїх літературних інтересів входять ще й інші письменники, і, сподіваюся, вони стануть об’єктом і наукових досліджень. Свого часу я перечитав багато творів і праць Валерія Шевчука – мого чи найулюбленішого прозаїка серед нині живих. Своєю любов’ю до літератури я великою мірою завдячую його літературознавчим працям, написаним ґрунтовно і авторитетно, але надзвичайно живо, а також спогадам, у яких він захопливо розповідає про свої особисті літературні відкриття та уподобання. Для душі більше люблю читати прозу, аніж поезію – однаковою мірою отримую задоволення як від творів українських реалістів (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний), так і модерністів (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, В. Підмогильний, М. Хвильовий). Особливе місце для мене займає Іван Франко – його прозові твори та літературознавчі праці читаю із захопленням та великим інтересом. Серед українських поетів чи не найбільше люблю Тараса Шевченка. Одна із моїх улюблених поетичних збірок – “Екзотичні птахи і рослини” Юрія Андруховича. Люблю інтерпретацію творів Ю. Андруховича, В. Неборака та інших поетів у піснях “Плачу Єремії” і “Мертвого півня”.

Поезія Б.І. Антонича багато в чому раціональна. Таке враження, що поет мав добре сформовані чіткі естетичні та світоглядні принципи, які цілеспрямовано втілював у творчості. Чи можеш виокремити найважливіші з них?

“Раціональність” поезії та чіткі естетичні і світоглядні принципи – як на мене, зовсім різні речі. Оця раціональність, про яку Ти кажеш – це не зовсім раціональність у примітивному, звичному значенні цього слова. Про це часто писали сучасники Антонича у рецензіях на його поетичні збірки. Зокрема, вони вважали “Книгу Лева” перенасиченою словесними конструкціями, складними метафорами (особливо у главах, а не в ліричних інтермеццо збірки), і що це було якесь штукарство на противагу ліричним нотам попередньої збірки “Три перстені”. І якщо проаналізувати “Книгу Лева”, то справді, побачимо екзотичні слова, довгі рядки, багато строф ув одному вірші. Але “Книга Лева”, як і “Зелена євангелія” чи “Ротації” – це уже не “Три перстені”. Тут Антонич перейшов на загальніше, філософське осмислення світу, який для нього є “зеленим євангелієм”. Тут прочитуємо зв’язок людини і космосу, пошук першопочатку і прапричини, а також єдність світу від найглибших вод (риби) до космосу, коли людина є частиною природи на рівні із лисицями і деревами. Тут уже не ліризм (поезія – це не лише лірика), а свого роду філософський монументалізм, поетично-широко-глибоке бачення світу. І малювання такої картини потребує своїх формальних засобів до втілення. Не всі сучасники могли розгледіти у трьох останніх збірках Антонича те, що видно краще нам (бо з часової перспективи). Тож і ця раціональність поезії Антонича теж потребує уважного підходу при сприйнятті.

Що ж до до естетичних та світоглядних принципів, то, справді, в Антонича художні твори і теоретичні розмірковування співіснують у доладності, у гармонії. Чи не всі положення його світоглядно-естетичних принципів, висловлених у статтях (таких, як “Криза сучасної літератури”, “Національне мистецтво”, “Між змістом і формою”, “Становище поета”, “Як розуміти поезію”, “Література безробітної інтеліґенції”, “Сто червінців божевілля”), можемо знайти у поезії та прозі у формі образних сполук або ж діалогів. Тільки із самих назв віршів можемо побачити, що Антонича цікавив творчий процес, місце митця у суспільстві – “Ars poetica”, “Ars critica” etc. Поведінка, постава, в цілому образ Антонича як письменника цілком відповідає тим ідеалам, яких прагнув Антонич-критик і Антонич-теоретик. Якщо ж спробувати пунктирно окреслити Антоничеву мистецьку поставу, то варто наголосити на таких моментах. Для Антонича дуже важливими є витоки, національне коріння, те, що було закладено у дитинстві, у середовищі родини. Національна приналежність автора, за Антоничем, виявляється навіть тоді, коли сам автор цього не усвідомлює. Національна закоріненість тої чи іншої літератури – не у зверненні до історичного минулого, чи в зображенні якихось етнографічних реалій, а у глибокій психологічно-підсвідомій закоріненості її авторів, у способі дивитися на світ саме так, а не інакше. “Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну та навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше – й трудніше – ще й у формі”, – писав Антонич у статті “Становище поета”. Вказуючи на важливість національного закорінення, Антонич водночас відстоює високі естетичні критерії мистецького твору. І без цих критеріїв, мистецький твір не буде мистецьким, яким би не було його національне закорінення. У своєму погляді на “становище поета” у суспільстві Антонич не є прихильником полярних позицій – мистецтво служить суспільству чи мистецтво для мистецтва. Він засуджує надмірну соціалізацію письменника, водночас критикує тих, хто зовсім цурається важливих для суспільства тем. Завданням письменника, за Антоничем є, “погодити службу сучасному з тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб не перестало воно бути справжнім мистецтвом” (“Становище поета”). У цих словах чи не найкраще сформульовано естетичне кредо Антонича, і з впевненістю можна сказати, що й сам автор з гідністю втілював його у життя.

Ти як львів’янин, з одного боку, і дослідник творчості Антонича, з іншого боку, можеш простежити як накладається образ міста із «Книги Лева» на сучасний Львів? Чи є щось незмінне, непідвладне часу у цих двох образах міста – поетичному і буденному, яке об’єднує їх у цілісність?

Якщо мова йде про Антоничів урбаністичний пейзаж, то варто говорити радше про збірку “Ротації”, хоч і про “Книгу Лева” теж. Як на мене, Антонич писав не так про Львів, як про МІСТО. І хоча “міським” віршам Антонича передували здебільшого львівські враження (були ще віденські у військових часах дитинства), все ж Антоничеве місто більш універсальне. У “Ротаціях” вражають пророчі візії – наприклад, вірш “Мертві авта” із “цвинтарями” машин, яких і справді сьогодні на Земній кулі багато, в часи ж Антонича їх ще не було. В цілому Антонич дуже тонко відчув міську атмосферу зі всіма її особливостями. Важко сказати, чи він “оспівав” чи “засудив” цю атмосферу – він радше її майстерно описав. Місто як образ у якихось своїх внутрішніх характеристиках є мало змінне від часів Содому і Гоморри і до часів сучасного Нового Йорку. Змінюються лише якісь зовнішні, матеріальні реалії, стрижень же сутності міста лишається однаковим. Тож читаючи “Ротації”, можемо спроектувати Антоничеві візії на сучасний Львів, який попри свою затишність і камерність (у порівнянні з мегаполісами), все ж є МІСТОМ, у якому є свої (у порівнянні із гірським чи сільським ландшафтом) “розпутники” і “гарпаґони”, “калібани” і “гетери”, “люїзи” і “сарданапалі”.

Сьогодні творчість Антонича відома читацькому загалу, але все ж він вважається елітарним письменником – тобто розуміння його поезій – для вибраних. На твою думку, чи варто доносити цю поезію до пересічної людини і в який спосіб можна це зробити?

У жодному разі не варто будь-яким робом доносити, пропагувати і тим більше нав’язувати твори Антонича. Та навіть якщо це й робити – користі з цього було би мало. Адже рекламують завжди щось масове, те, що можуть сприйняти пересічні люди, які не мають високого естетичного смаку, або ж просто не готові до сприйняття глибокого мистецтва. Якщо уявити собі білборди, сітілайти чи ще щось таке із “рекламою” Антонича, то навіть якщо людина “купилася” би на це і взяла до рук книгу, то, як на мене, розчарувалася би, і, мабуть, мало що би зрозуміла. Мабуть, найкраще – просто інформувати про те, що є такий письменник, робити передачі по радіо і телебаченню про нього, організовувати акції (виставки, квести). Тоді той, хто дійсно захоче познайомитися з творами Антонича, зробить це самостійно. До Антонича, як і до кожного такого рівня письменника, потрібно доходити, доростати самому. З іншого боку, Антонич – це щось камерне, навіть приватне. У кінці 1980-х років, коли інтерес до творчості Антонича почав набирати обертів, кожен із тих, хто відкривав для себе цього письменника, йшов якимось своїм шляхом до нього, створюючи приватну ауру навколо його поезій. Тоді не йшлося про масове пропагування. Сьогодні ж, особливо у час і після святкування 100-річчя від дня народження Антонича, таке пропагування з’явилося... Безперечно, ми повинні якомога більше працювати, аби творчість Антонича була доступна до сприйняття, як і все те, що є навколо неї. Але коли починається пропагування, тоді вступає в дію зворотний ефект – відштовхування від того, що тобі нав’язують. Тобто потрібно видавати книги, писати наукові праці, по-мистецькому інтерпретувати (малярство, театр, кіно) Антонича, але тут, власне, і спинитися. Бо кожен, хто буде читати ці книги і наукові праці, оглядати виставки чи вистави, повинен прийти до цього сам, із власної волі. Якщо Антонич елітарний (у доброму сенсі цього слова), то й “пропагування” його має бути елітарне.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.