Марина Павленко: "де та лінія, котра визначає межу між дитинством і дорослістю в кожній людині? " в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 30.10.2011 19:18

Як доросла людина може створити казку для себе і поділитися нею з іншими? Це запитання було провідним у моїй розмові з українською поеткою, письменницею та казкаркою Мариною Павленко. Окрім наукової та педагогічної діяльності пані Марина знаходить час і можливість для створення своєї казки – ні, не уявної, а реальної, яку сумлінно занотовує для читачів.

Марино, Ваша творчість дуже різноманітна: поезія, проза для дорослих і для дітей. Так виглядає, що найбільше у Вашому доробку творів для дітей. На Вашу думку, чим зумовлена отака еволюція: поезія – проза – твори для дітей?

Так, починалось усе з поезії: як і в більшості людей... Мабуть, це природній початок дороги, адже, за Ліною Костенко: «Ще слів нема. Поезія вже є»… Більшість моїх віршів помістилося у три книжки: «Бузкові зошити», «Чар-папороть» і «Душа осики» (якось так вийшло, що всі назви — «рослинні»). Але, признатись, десь так років десять тому помітила, що «канал», який, висловлюючись «космічними термінами», завжди так тісно пов’язував мене з отим шаром атмосфери, який відповідає за Поезію, почав «перекриватись». Я раптом перестала бачити дорогу, якою мені далі рухатись у цій сфері. Ні, звіршувати чи заримувати будь-що можу без проблем, але відчуваю: це вже зовсім не те, що було раніше… А от у прозі всі образні знахідки втілюються легко. Мабуть, правду кажуть, що поети — до тридцяти?.. А ще: поезія не прощає зради?..

Хай там як, саме поезія, з якої починала, подарувала мені шанс уперше бачити свої тексти опублікованими. Причому — не лише в місцевій та обласній пресі, але й у таких серйозних часописах як «Молодь України», «Українська мова й література в школі», «Літературна Україна» тощо… Особливо хотілось би подякувати тодішній газеті «Кримська світлиця»: вона не лише завше привітно прихищала на своїх затишних сторінках мої вірші й малюнки, але й її головний редактор, письменник Данило Кононенко своїми прихильними передмовами дуже підтримував мою віру в себе, надихав на нові й нові «подвиги»!

…Далі — «дипломанство», а потім і зарахування до переможців у міжнародному конкурсі «Гранослов». Новелки, оповідання й повістини, якими захопилася пізніше, «повигравали» і в «Гранослові», і в «Смолоскипі». Літературознавчу розвідку про Тичину, як уже мовилось, поцінував, знов-таки, міжнародний конкурс «Смолоскип». Радіоп’єса зайняла друге місце у Всеукраїнському конкурсі «Відродимо забутий жанр»… Спроба ж роману — це була перша частина власне згаданої Вами «дитячої» повісті «Русалоньки із 7-В» — отримала «дипломанство» у «Коронації слова»…

Ще у першій збірці поезій «Бузкові зошити» помітні казкові сюжети. Хоча б у цьому вірші: Такий мороз! / Будильничок малий на підвіконні / охрип. / Напевне, час / у ньому простудився. Але, мабуть, у той час Ви себе більше усвідомлювали поеткою ніж казкаркою. Коли до Вас прийшла потреба писати казки?

Ви не єдина, Ліліє, помітили «казковість» у моїх віршах. Мене тільки радують такі «паралелі». Адже насправді ж усе моє зовнішнє «жанрове розмаїття» бачиться мені всередині дуже однорідним, цілісним, логічним, умотивованим. Так, моїм віршам небезпідставно «закидали» епічність, у моїй прозі багато поетичних рис (хочеться вірити, не нарочитої «красивості» чи патетичного багатослів’я). Мої тексти для дітей, сподіваюсь, такі ж природні, прагматичні, іронічні й усеохопні, як і «дорослі». Тобто охопити жанр (як, до речі, й перемогти в тому чи тому конкурсі) — для мене аж ніяк не самоціль, а радше ще одна спроба, спосіб вираження отого чогось єдиного, що сидить усередині й кудись веде…

Все таке взаємопов’язане!.. Наприклад, доля мого прозового «Домовичка з палітрою» висновується саме з двох моїх віршів. Адже саме моя перша поетична збірка, куди ті вірші увійшли, мала називатись «Домовик із палітрою». Але «хрещений батько» і редактор збірки, письменник Дмитро Семенович Чередниченко поміняв назву на «Бузкові зошити», мотивуючи тим, що книжку дражнитимуть «Домовичком з півлітрою». Досі вдячна йому за це. Адже, сумуючи за старою назвою, я й «відродила» Домовичка — вже в новій іпостасі.

Повістина має продовження — «Домовичок повертається»... І тут уже «хрещеною мамою» мимоволі стала письменниця й перекладачка Галина Кирпа: у своєму «Спонтанному освідченні Домовичкові, не вписаному в жанр звичайної рецензії на книжечку для дітей» («Літературна Україна», 19 липня 2001р.) вона висловила пораду, не відкладаючи, розвинути цю тему далі. Це побажання я з вдячністю закарбувала у серці, хоч написати продовження спромоглася аж через кілька років. Недавно у видавництві «Грані-Т» обидві книги — «Домовичок з палітрою» і «Домовичок повертається» вже вкотре перевидані.

З.Фройд у статті «Поет і фантазування» писав: «Поет робить те саме, що й дитина, яка грається». Чи відчуваєте дотепер дитину у собі?

Мабуть, Фройдові слова доречно застосовувати не лише до поезії, а до всіх жанрів літератури й мистецтва взагалі. Хіба не є грою будь-яке мистецтво? Хіба не гру мав на увазі Лев Толстой, мовлячи, що мистецтво — це коли одна людина певними зовнішніми знаками свідомо передає іншим пережиті нею почуття, а інші так само свідомо дозволяють себе «заражати» цими почуттями? Чи ж не на гру натякав Богдан-Ігор Антонич, кажучи, що «метою мистецтва є викликувати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність»? Кожен митець витворює якісь нові світи, затягує інших у власну, придуману ним, гру, аби інші, приймаючи правила гри, вживался в ці світи, як у свої рідні…

І, мабуть, обоє: і той, хто творить, і той, хто приймає творіння — при цьому трохи діти… Я — не виняток… :)

Якщо продовжити цитувати Фройда, то він стверджує, що поет «витворює світ фантазії, який сприймає дуже серйозно». Де Вам краще фантазується – у поезії, прозі, чи творах для дітей?

О, що серйозно, то серйозно!.. Що б не писалось (кажу ж, не проводжу різниці між тим, проза це чи поезія, для дорослих чи для дітей), — працюю дуже ретельно! Якийсь період нотую головні задуми й ідеї чи просто записую почуте в блокнотику чи зошиті. Сідати за письмовий стіл, себто за комп’ютера, себе не готую, а — примушую, жену, штовхаю в плечі, тягну за чуба, наче останню «двієчницю» на урок, без особливих церемоній. Бо це найтяжче: взятися до роботи. Завжди здається, що нічого не вийде, що більше мені вже ніколи нічого не написати. А тоді гляди — й зарухалось. І кожен раз сприймаєш це як диво, як Божу милість, як коштовний подарунок.

Вважаю великим щастям, якщо вдається за день «наклацати» на комп’ютері дві-три сторінки. «Наклацане» роздруковую і «вичитую» вручну. Як правило, кожен абзац від того стає вдвічі лаконічнішим, натомість з’являються нові ідеї та епізоди. Потім вношу правки, знов роздруковую і знов працюю з ручкою чи олівцем. «Остаточний» варіант даю на редагування своєму головному «цензору» — мамі Ользі Павленко (вона, як і мій незабутній Тато Степан — чудовий словесник), і тоді, отримавши назад всіяний слушними правками текст, знову правлю і роздруковую. І так далі…

Неодмінно раджуся зі словниками, енциклопедіями, іншою довідковою літературою та фахівцями в тій чи тій галузі. Попри те, що ніколи не переношу «голих» фактів та описів у твір. Важливо для мене й побувати особисто в місці-«прототипі».

Оскільки, як уже казала, перед написанням кожного нового твору мене опановує паніка й зневіра, то, коли написати вдається, відчуваю безмежну радість, неймовірну вдячність тим людям, обставинам і вищим силам, які допомогли мені це здійснити.

Висновок? Будь ласка! Он який правий він, Ваш Фройд, і от як справді все серйозно! :)

Коли Ви пишете казку – сприймаєте її як умовність, чи так як діти – як правдиву реальність?

Тільки як правдиву реальність!!! Хто повірить у мою казку, якщо не віритиму в неї сама? Це те саме, що готувати для інших страву, якої сама не хочеш споживати! Персонажам своїх творів я щиро вдячна, що вони свого часу впускали мене на свою «територію», дозволяли пожити їхнім життям, у паралельному вимірі, відволікши мене від буденних проблем. Я усім їм вірила і вірю, як собі…

Наскільки дотичні у Вашій творчості світ дорослих та світ дітей?

Не втомлююсь повторювати, що я не відокремлюю дитячої літератури від «дорослої». Дитиною зображала з ляльками велику маму, зараз — по-дитячому прагну якогось вигаданого загадкового і захищеного світу — де та лінія, котра визначає межу між дитинством і дорослістю в кожній людині? В моїй першій книжці поезій чимало, як Ви, п.Ліліє, сказали, «казкового», але ніхто не називав «Бузкових зошитів» літературою для дітей. І навпаки, в моїх «Миколчиних історіях» та найновішій книжці «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» не лише немає «дитячого» «сюсюкання», а й дуже багато прагматизму, іронії та інших симптомів дорослого буття. Як слушно було сказано в одній із рецензій «Березоля» (цьому часописові і його редакторові Володимиру Науменкові, теж завдячую дуже багато чим), «казки Марини Павленко п’ють каву, як дорослі, і люблять солодке, як діти. Казки Марини Павленко пліткують, як дорослі, і бавляться, як діти. Вони спрямовані на різновікового читача».

Книга ж моїх «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» чи «доросла» повість «Санта Лучія в кирзових чоботях», вважаю, цілком надається для читання і старшокласниками. Принаймні, життєві реалії (і не лише на прикладі старшої доньки та її ровесників) це постійно підтверджують…

Ваша повість для підлітків «Русалонька» розрослась майже у чотиритомник. Звідки Ви черпали для неї натхнення, образи та сюжети?

Ох, з тією Русалонькою!.. Кожна ж писалась, як остання! Перша частина — «Русалонька із 7-В або Прокляття роду Кулаківських» — народилась із драматичної історії одного родоводу, переказаною мені, як запевняла сама оповідачка, останньою спадкоємицею цього роду — Євгенією Іванівною Дульською. Щоправда, історію ту нині впізнати важко: в моїй уяві вона обросла купою нових подробиць, детективних ходів і абсолютно новою «мораллю». Та ще й переплелась — не тільки з такою ж, як у Кулаківських, проґавленою рідними дітьми долею України, — а й із цілком сучасною і цілком видуманою мною «підлітковою» сюжетною лінією. Лише характери здебільшого взяті з життя: Софійка, наприклад, багато в чому уособлює мою старшу доньку Олю, Ростик — молодшу, тоді теж, як і він, тримісячну, донечку Оксаночку і т.ін.

Робота ж із продовженням цієї повісті — другою її частиною «Русалонька із 7-В та Загублений у часі», — йшла іще жвавіше. Випадкове знайомство з дивом уцілілим у Монастирищенському районі стилізованим під замок панським маєтком, суміш історій, почутих від місцевих селян, з особистими враженнями... А характери Софійки та її рідних — уже готові й чекають нових авантюр... А в попередньому творі, ніби навмисно, знайшлось кілька вже «заряджених рушниць», які неодмінно «мусили вистрелити»... Все: робота над повістю захопила й із непереборною силою природної стихії повела мене за собою!..

Наступна — «Русалонька із 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу» — як і решта, за слушним висловом Зої Жук, будувалась за принципом «краєзнавчого детективу». Цього разу в перипетії-колізії Софійчиного кохання й шаленого суперництва (до 7-В класу приходить дуже ідеальна і тим вельми підозріла новенька дівчинка) вплітається історія тутешньої (розкопки ведуться неподалік Умані в Леґедзиному) трипільської і притаманної тільки Уманщині білогрудівської культур.

Четверта частина (готується до друку) проникає у все глибші таємниці не лише Софійчиної душі (знов закоханої, і, здається, знову — навіки), але й — у лабіринти сімейних родоводів. Пристрасті нагнітаються, відкриття та сюрпризи (часто несподівані навіть для мене) просто-таки сиплються на її гарненьку «пошуківську» голівку.

Здавалось би, пора зупинитись, аби не перейти «на потік». Але — відкрию Вам, Лілю, секрет, — щойно написана і вже теж ілюструється у видавництві ще одна — вже остаточно завершальна книга. Вона не лише поставить крапку у всіх стихіях попередніх книжок (аж тепер помітила, що то були по черзі вогонь, повітря, вода і земля. Залишилось додати лише камінь, а якраз він і фігурує в останній повісті), але й закріпить кардинальне Софійчине дорослішання, яке різко виявилось уже в четвертій книзі. Також це буде книжка про «шалене кохання».

Власне, і можна читати кожну історію окремо: скрізь сюжетна лінія завершена. Але разом вони становлять тісно ув’язаний окремий сюжет-«серіал». Сподіваюсь, не лише цікавий, але і якісний…

На Вашу думку, якою має бути хороша книжка для дітей?

Вже не раз відповідала на це питання, і сьогодні моя відповідь навряд чи буде іншою. Так, це й гарна поліграфія, і жвавий, захопливий сюжет, і позитив, орієнтація на УСПІХ (шкільна програма з української літератури і так завантажує учня трагічною безвихіддю). Також — попри все, — наявність глибинних думок, гуманності, етики, певних духовних орієнтирів у нашому складному світі. Дуже важлива й правдивість зображення: коли читач почуває себе у тексті, як риба у воді, коли живе переживаннями героїв, коли розуміє і бачить, як на долоні, всі характери, мотиви вчинків. Коли вірить у те, що читає. Нарешті — сучасна, гарна, жива, легка, не переобтяжена надмірними поетизмами-канцеляризмами, образна, дотепна, містка мова…

Марино, Ви пишете казки для інших. А чи не хотілось Вам коли-небудь не написати, а створити казку для себе і своїх близьких?

Що там казав Ваш Фройд, п.Ліліє? :) «Поет — це дитина, яка грається»? А для кого насамперед грається дитина? Отож-бо!.. Якщо вона почне робити це «для інших», це вже буде або не дитина, або — не гра. Точніше, гра несправжня, штучна, показова, надумана. Я б, мабуть, ніколи не наважилась пропонувати будь-який свій текст видавцям, якби він не пройшов жорсткої «експертизи» і не отримав кінцевого жвавого гарячого схвалення від членів моєї родини. Мій чоловік і наші діти читають і люблять мої книжки, нерідко й помагають у їх творенні. Словом, це подобається нам! І, переконана, тільки за цієї умови є надія, що це припаде до душі й іншим!..

Що Вам зараз пишеться – поезія, проза, чи казки, і що плануєте найближчим часом видавати?

Крім того, що зараз у моїй голові мирно вкладаються-уживаються цілком різношерстні сюжети дитячих і дорослих творів, — з готових текстів, які невдовзі мають вийти, — «Русалонька із 7-В в Тенетах одного лабіринту» й «Русалонька із 7-В плюс Дуже морська історія» у видавництві «Теза»; книга віршів членів усієї нашої родини «Парасольковий дощ / В гостях у Павленків» у видавництві «Грані-Т» і — «Райдуга в решеті» (розлогі повісті про дитинство Павла Тичини, Надії Суровцової, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ірини Жиленко) у видавництві «Ярославів Вал»… Будемо сподіватись, що це станеться, і що це принесе комусь радість… :)

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.