Тетяна Винник: «Краще бути блискучим читачем, ніж посереднім письменником» в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 13.06.2011 21:55

Нещодавно відбулися підсумки літературного конкурсу "Коронація слова" за 2010 рік. Однією з дипломанток стала молода українська поетеса і письменниця Тетяна Винник. Пропонуємо вашій увазі цікаву розмову з нею.

Таню, ти переможець кількох літературних конкурсів, зокрема у 2006 р. стала переможцем "Гранослову", у 2010 – "Смолоскипу", цьогоріч твої твори для дітей відзначили на "Коронації слова". Але як вважаєш, чи перемога у таких конкурсах є безумовним критерієм високої художності творів того чи іншого автора?

Конкурси сьогодні дають можливість заявити про себе як автора. Це і піар, і можливість видати текст, і навіть заробити якісь кошти. Я кажу якісь, бо не секрет, що сьогодні праця письменника не оцінена гідно. Статус професії «письменник» (а в нас на сьогоднішній день такої професії немає, тобто автоматично відсутній письменницький стаж, хоч письменник – це людина, яка працює все життя без вихідних) сьогодні належно не оцінений. Конкурси дають можливість перевірити себе. Побачити, що ти на даному етапі свого розвитку (якщо ти початківець) досягнув, або чи тримаєш ти планку (якщо ти вже заявив про себе). Мені важко говорити про всі конкурси, але скажу, що сама кілька років була у журі Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» та Відповідальним секретарем і членом Всеукраїнської приймальної комісії при Національній спілці письменників України. Зі свого досвіду скажу, що усі члени журі намагалися чесно та совісно прочитати кожен твір і дати йому відповідну до його якості й художнього рівня рецензію. Звісно, у конкурсах присутній і особистий фактор смаку, і людський фактор (не в тому настрої читав тощо), і емоційний фактор (близький твір чи не близький). Але всі наші переможці (я говорю про той час, коли я була членом журі) були для нас самих приємними сюрпризами. Це власне і є відповіддю на питання про критерії оцінки художньої вартості тексту. Є у світовій практиці і винятки. Скажімо, Джуліан Роулінг зі своїм «Гарі Потером» оббігала не одне видавництво, доки змогла видати текст.

Ти уже не вперше дипломант конкурсу «Коронація слова»: у 2009 році тебе відзначили у номінації «Пісенна лірика про кохання», а цього року у двох номінаціях «П’єси для дітей» за п’єсу «Метелик і свічка» та «Кіносценарій для дітей» за сценарій «Відлуння». Поділись, будь ласка, своїми емоціями, переживаннями, які виникли, коли ти дізналась про таке визнання своєї творчості. Чи очікувала ти на перемогу? Чи була впевнена у високій вартості своїх творів?

Якщо ти обрав неіснуючу роботу письменника – ти маєш бути впевненим у тому, що ти здатен написати щось особливе, що тобі є що сказати. А якщо цього відчуття немає – краще бути блискучим читачем, ніж посереднім письменником. Особисто для мене конкурс «Коронація слова» був тестом на вартість моїх текстів, адже я подавала не вірші (які пишу давно), а пісенні твори, які вперше написала для «Коронації слова», як і вперше написала п’єсу і кіносценарій для дітей. Чи очікувала на перемогу?! Якщо не очікувати на перемогу – тоді взагалі не варто писати. Коли ти сам не віриш у вартість того, що ти створюєш?! Виходить абсурд.

Ти авторка трьох збірок поезій «Золотоноша», «Гетсиманська молитва» та «Самоспалення дерева», а також пишеш прозу для дітей. Розкажи, будь ласка, яким чином перетинаються дорослий поетичний світ з дитячим наївним. Які у них точки дотику?

Поезія і проза – різні речі. Поет, який у прозі є поетом – то лише поет. Прозаїк має інше мислення. Найближча поетові література, на мою думку, дитяча. Проза для дітей – це взагалі особлива річ. Не кожному дано писати чудові твори для дітей. Якщо письменник відчуває, що він пише посередньо – краще не писати для дітей. Діти – це лакмусові папірці, які вбирають у себе все, що написано у творі, живуть ним, тому штучно і з сюсюканнями написати – це означає в чомусь принизити дитину. А що може бути гірше від цього? Поезія і проза – різні світи, які дотикаються, коли пишеш правду, художню чи історичну. Я не дидакт і не люблю повчати, і страшенно не люблю, коли повчають мене. Безсумнівно, що література має бути і повчальною, але мораль має бути сказана не прямо, а через доступний для дитини образ. Дитяче сприйняття світу не стільки наївне, скільки безпосереднє – тут є різниця. Безпосередність, яка проходить через вушко голки тропа, – є художньою правдою. Для дитини художня правда – істина. Саме через цю істину дитина сприймає світ. Тому написати так, аби дитина не відчула себе меншовартісною у порівнянні з дорослим, і зрозуміла речі, які потрібно зрозуміти їй у її віці, – прихована задача дитячого письменника.

Що тебе спонукало розпочати творити літературу для дітей? Що саме ти хочеш сказати дітям?

Писати для дітей я почала, коли була вагітна. Якраз тоді в моєму житті був найскладніший період, оскільки вагітність на початку була досить важка. Навіть доводилося лежати у лікарні. Я вдячна своєму чоловіку за розуміння, бо на його плечі тоді лягло і прибирання, і готування їжі, і ще багато речей, бо я навіть з ліжка не могла підніматися перші місяці. А коли відчула себе краще – то ми з чоловіком часто гуляли в лісі, розмовляли про літературу, я багато читала. І тоді мені страшенно хотілося читати твори для дітей. Скажімо, для себе я відкрила таких дитячих письменників як Гурам Патріашвілі, Оскар Вайлд, Хуан Хіменес, Заходер, Імант Зієгоніс та інших. Саме тоді виникла потреба писати для дітей. Так що перші твори для дітей ми написали разом із сином.

Як думаєш, на що повинен орієнтуватися письменник у своїй творчості – на читацький попит, чи авторський задум?

Я вважаю, що кожен письменник має на початку свого «творчого стажу» обрати для себе дорогу. Якщо є читацький попит – це ж добре! Адже якби письменників не читали – ніхто б не писав. Просто тут треба говорити про художній рівень тексту. Адже читач не завжди дивиться на це, а більше звертає увагу на цікавий сюжет. Чоловік розповідав, що на початку 90-х років почали створюватися різні видавництва. Він, як людина, що має безпосереднє відношення до літератури, теж пішов в одне з таких видавництв на заробітки. Виявляється, такі видавництва шукали людей, які б перекладали з російської на російську! Найняти доброго перекладача з, скажімо, французької – дорого, а з російської, яку тоді знали усі без винятку, було просто. Тільки єдина була умова – перекласти по-іншому! Уявіть собі, що там за тексти виходили. Про яку художню цінність може бути мова? І досить багато творів зарубіжної класики так було запущено в книжковий кругообіг. Люди купували, адже як пересічному читачеві відрізнити якісний текст від компіляції?! Це я про те, що і сьогодні художня література здебільшого є доброю белетристикою, ніж доброю прозою. Щодо авторського задуму…то скажімо, я не бачила жодного автора, який би не орієнтувався на свій авторський задум, адже без нього не вийде повноцінного твору. Просто кожен з письменників обирає своє – писати «поверхово» і швидко видаватися, або писати добре і мати від цього насолоду.

Ліна Костенко писала: «Поетам всіх віків була потрібна муза, А жінці хто потрібен. Якщо вона поет?»… Що тебе надихає на творчість? Чи мусить бути якась особлива людина у твоєму житті, щоби з’являлось бажання творити?

Жан де Лабрюєль сказав, що жінки ні в чому не знають середини: вони або набагато гірші, або набагато кращі за чоловіків. З дитинства я знала, що жінка мусить бути жіночною. Адже ще Кант говорив, що навіть у стола є своя стольність. А чим гірша жінка від стола? – посперечалися б феміністки. Є дуже цікаві думки з цього приводу і в Ольги Кобилянської, і в Лесі Українки, і в Олени Теліги. Я свідомо називаю прізвища українських жінок. У Лесиній «Касандрі» є яскравий приклад жіночого зла, ненависті і гордині. Я маю на увазі смерть Касандри і Агамемнона від руки Клітемнестри. Там є одна фраза, яку говорить востаннє Касандра – Клітемнестрі: «Ти, правда, і не жінка». Жінка, котра здатна принести у жертву чоловіка, невинну людину і цілий світ несе загибель духовному світу. Мудрість і велике всепрощаюче серце піднімають людину над помстою і дріб’язковістю. Аби писати – треба мати особливу психічну організацію мозку – говорять психіатри. Тому питання що і яким чином надихає – питання швидше до науковців, а не до самих письменників. Я просто знаю, як і що я хочу написати, аби, скажімо, показати своєму синові, що світ – багатогранний і різний, але є речі, які роблять із нас людину. Усі тексти, які написані для дітей, написані в першу чергу для нього і про нього.

Поділись секретами творчості: коли пишеш вірші, то чи уважно слідкуєш за дотриманням форми, рими, строфіки, чи просто пишеш як пишеться?

Ділитися особливо нема чим – пишу, коли є що висловити. Я думаю, що тільки графоман не може слідкувати за технікою вірша, адже у графомана що не вірш – то шедевр!

Ти аспірантка Київського національного університету ім. Т.Шевченка, досліджуєш літературознавчі питання, а чи не заважає заняття наукою творчості, бо ж поет мислить ірраціонально, а дослідник опирається на раціо?

Я чітко розмежовую в собі письменника і критика. Кажуть, критиками стають ті, хто не реалізував себе у творчості. Але це не означає, що письменник не може бути добрим критиком.

Ти також перекладаєш з кількох мов. Розкажи, будь ласка, про цю грань своєї творчості.

Я не можу говорити про себе як про досконального перекладача у сенсі знання мови, бо перекладаю зі словниками. Проте мої переклади швидше за все є поетичними переспівами. Як психолога мене цікавила тема самогубства. Тому я обрала творчість популярних поетес американської літератури Сільвії Плат та Енн Секстон й афро-американської літератури Інгріт Йонкер, з російської – Марину Цвєтаеву.

Лауреат Пулітцерівської премії Енн Секстон після народження доньки через хронічне безсоння потрапила у важку медикаментозну залежність, перетворившись практично у наркоманку. Її життя ставало нестерпним, що спричинило потяг до смерті – вона кілька разів вдавалася до самогубства. Нестабільний психічний стан призвів до госпіталізації у психлікарню. Особливо захоплювала манера виконання Секстон читати цю поезію, коли вона заворожувала слухачів своїм речитативом, вводячи у транс, який сприяв втіленню в образи цілого всесвіту.У біографії Сільвії Плат «Гірка слава» її подруга Енн Секстон пише: «вірші її… зговорилися, аби накликати ранню смерть, «ілюзію грецької необхідності»».

Для іншої поетеси – Сільвії Плат – важкою втратою була смерть батька – він помер, коли Сільвії було десять років. Тетяна Ретивова у статті «Сільвія Плат очима Аріеля» писала: «Я не можу уявити, що народилася б Сільвія Плат пізніше, маючи можливість вирости у 60-х чи 70-х роках, сьогодні вона була б жива. Я не буду цього робити – не буду входити в діалектику життя і смерті. І тим паче, я не можу не думати, що вбила її брехливість епохи, у якій вона жила. Потворна реальність, яка піднімала свою бридку пику, - її не можливо було не помітити. Я пам’ятаю чорно-білі фільми кінця 50-х років… печальні, ідеалістичні, безнадійні, які навіюють про вікторіанські цінності у протиріччях із постіндустріальним світом. А особливо – «Величність у траві» із Наталі Вуд і Уоренном Бітті: саме цей фільм з часом став асоціюватися у мене із долею Сільвії Плат і її романом «Скляний ковпак», із тією жалюгідною, одержимою, самовбивчою і майже аутистською любов’ю, від якої хочеться вмерти». Після того, як Сільвія Плат звинувачує чоловіка у зраді і демонстративно йде від нього, нагодувавши і вклавши спати дітей, кінчає життя самогубством у власній кухні. Про стосунки Плат і Хюза ще при житті ходили плітки. З часом вони виростали у легенду про те, що тиран, мізантроп, зрадник і цинік Хюз довів бідолашну американську вівцю до самогубства. Гліб Шульпяков у статті про Теда Хюза пише: «З легкої руки феміністок така легенда жила багато років: до виходу «Листів до Дня народження». Але про те, що до знайомства з Тедом Хюзом Сільвія Плат двічі «гралася зі смертю» феміністки не згадували». Сам Тед Хюз у приватній бесіді так сказав про їхні стосунки: «Ми були двоє ідіотів, які бездумно кидалися в обійми один одного». «Міф, який ми шукали, – писав Тед Хюз, – був міфом смерті». Напис на могилі Сільвії Плат був таким: «Навіть серед сильного полум’я можна посадити золотий лотос» – рядок із Бхагават-Гіти.

Подібною була доля й афро-американської поетки Інгріт Йонкер. Сюрреалістичні образні вкраплення і поетична чутливість викликали високу оцінку відомих письменників і критиків та обурення з боку влади. Йонкер засуджував і її батько – Авраам Йонкер державний чиновник. Він був членом Національної партії, головою парламентського виборчого комітету і відповідав за закони цензури про мистецтво, публікації і розваги. У своїй доповіді він відмовляється від своєї доньки тільки через те, що вона мала протилежні думки. Конфлікт з батьком призводити до чергового зриву. У цей час Інгріт має стосунки із двома чоловіками одразу – Андре Бринком і Джеком Капе, який був старший за поетку на 20 років. Внаслідок цих стосунків Інгріт робить аборт. Аби знайти захисток від реальності, письменниця вдається до алкоголізму. Інгріт завершує життя самогубством, запливши на човні у відкрите море. Її тіло знайшли туристи.

Але я перекладаю ще й досить світлі вірші сучасних болгарських поетес Тані Попової, Весела Лулова Цалова та Елки Няголової.

Хтось колись казав, що поет приречений бути самотнім. Є думки, що саме самотність є необхідною умовою для творчості. Що думаєш про це?

Все своє життя я втікала від реальності, але бути самотньою ніколи не хотіла. Я завжди хотіла мати кохану людину і дітей. Для творчості потрібен власний вільний простір і саме життя. Цього достатньо, аби писати.

Над яким творчим задумом працюєш зараз?

Зараз я вирощую квіти і виховую сина. Ми разом пізнаємо світ по-новому. Щоб писати для мене потрібно трішки вільного часу і особистий простір, а ідей багато, і вони ніколи не закінчуються, як і казки.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.