«Та ти ж іще норма-а-альний чоловік!.. хоч і поет!..» в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 20.04.2011 17:44

Нещодавно у мене була цікава розмова з відомим українським письменником та науковцем Ігорем Павлюком. Попри те, що ця людина має багато досягнень у сфері науки та літератури, - залишається доступним у спілкуванні. Ігор Павлюк - лауреат Народної Шевченківської премії, всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії «Тріумф», доктор наук із соціальних комунікацій, автор більше 500 публікацій у періодиці, наукових збірниках та 27 окремих книг поезії та прози. Пропонуємо вашій увазі поетично-спонтанне та прозово-філософське інтерв’ю з цією неординарною людиною.

На фото: Ігор Павлюк та Лілія Демидюк
На фото: Ігор Павлюк та Лілія Демидюк

Ігоре, ти відомий і визнаний поет, а чи пригадуєш той момент, коли уперше усвідомив себе поетом?

– Відомість і визнаність, міфо-біографія, звичайно, речі відносні, бо лише тепер почали у світі перекладати... але приємно чути це від чарівної жінки і усвідомлювати, що життя, можливо, не зовсім порожньо пробув... Адже мені вже за сорок. Філософська пора підбивати підсумки, узагальнювати. Хоча психологічно здається, що все ще попереду, що лише розганяюся для польоту... Момент усвідомлення, радше відчуття, себе поетом пам’ятаю. Це було біля Санкт-Петербургу, на березі Балтійського моря, де у нас, курсантів військового інженерного училища, були польові маневри. 22 вересня 1985 рік. У мене, мов кульова блискавка, влетіла ніжно-ножово нав’язлива музика, яка шукала слів. Я мусив допомагати їй, як, здається, повитухи допомагають народженню дитини, бо інакше вона би спопелила мене фізично, кажучи модерним сленгом, «поїхала би стріха»... (Усміхається). Десь із боляче ностальгуючої за лісово-озерною моєю Волинню крові вигулькнув, як чайка із пінних хвиль, перший рядок: «Запрягав я з дідом білі коні...» – і пішло-поїхало-полетіло. Я тремтів від солодкої муки народження душевно-духовної субстанції – вірша, яка подарувала мені сенс і смак життя, яке тоді чомусь здавалося мені межово абсурдним, як істинно віруючому дає молитва: «Два вітри у долю запрягав. По шляхів порепаних долонях... //

Знаю: там живуть нові тривоги,

Сум новий і радощі нові.

Тільки не звернути вже з дороги,

Де живуть легенди світові.

.................................................................

…Будуть нас на неї проводжати,

Зігрівати в сутінках густих

Дихання біленького лошати...

І дитини дзвониковий сміх.

Через кілька років вірш «Коні моєї долі» із такими, наївними на теперішній мій позір, рядками увійшов до першої моєї книжки «Острови юності», виданої у 1990 році у Львові. Хоча в моменти його створення я був настільки далекий від думки, що мене хтось назве поетом і запропонує видати книгу лірики, як тепер, напевно, від пропозиції полетіти на зустріч з інопланетянами. Отож, оця музика в мені була сильніша за мене, тобто вона стала мною – і я захотів залишити училище і бути поетом. Не відпускали. Заслали в Забайкалля будувати із засудженими дорогу через тайгу... І там поезія мене врятувала... Про це є у моєму першому прозовому романі «Вирощування алмазів», який друкував журнал «Кур’єр Кривбасу» у 2004 році. Так що пам’ятаю. Як перший поцілунок...

Як думаєш, що вплинуло на формування тебе як поета?

– Перше. Генетика (внутрішня природа) – в моєму роду два поети: один – мамин брат Йосип Георгійович Струцюк, другий – родич із батьківської лінії Антін Павлюк. Друге. Космос (поетичне розташування світил у момент мого народження). Третє. Волинська (зовнішня) природа: ліс, ставки, поля, які разом із дідом і бабою виховували мене. До речі, саме про них, таких, як запам’ятав їх у кольорах, запахах, звуках, доторках десь до п’яти років, і пишу, ніби сфокусовую у метафору, образ-ядро, все зоряно-місячно-сонячне світло та духовно-душевно-магнітні імпульси того часопростору...

У кожного поета, письменника є свій спосіб віднаходити натхнення. Чи є він у тебе? І як вважаєш – натхнення можна знайти, чи воно приходить непередбачувано і письменник на нього вплинути не може?

– Добре їсти, вдосталь спати – Бог натхнення мусить дати... Жарт, звичайно. Натхнення, як і кохання, приходить несподівано, але якщо ти хочеш його, шукаєш (як гриба), ловиш (як рибу), ждеш... Хоча воно швидко звикає до певних подразників: скажімо, певної пори дня (пишу найодержиміше зранку, до сніданку), ситуації (люблю писати, як і Микола Гоголь, до речі) у дорозі, в транспорті, на проголодний шлунок і прохолодну голову. Сам погляд на улюблену ручку (їх у мене вже ціла колекція) спрацьовує як умовний рефлекс. Хоча буває і творче цунамі: наприклад, поему «Степ» я в синьовогневому екстазі наваяв за один присіст, зачинившись на домашньому балконі, коли в гостях у нас були колеги з-за кордону... А на мене найшло. І всіх, образно кажучи, м’яко послав. І не було на то іншої ради, як вивільнити цю внутрішню тонку, але потужну, енергію. Потім кілька днів лежав, як зів’ялий пучок водоростей. Хороший попередник-стимулятор натхнення – кохання. Тобто вірші самі приходять (встигай лише записувати) не у сам пік закоханості, а дещо пізніше, як-от:

В гості мене запросила.

Поїла приворотзіллям.

У нервах, казала, сила,

Не в сухожиллях.

Я був серйозний, мов космос,

Мов пес – бездомний.

Заснули ми десь о восьмій…

Мов у Содомі.

Закритий твій телевізор

Картиною Рафаеля.

То ж я забув про суспільні кризи,

Небесні закрила стеля.

................................

На відстані пісні біль ще.

Зорі стогнали синьо.

Кого тепер ждатимеш більше:

Мене чи сина?

Ти пишеш також і прозу. Чим це зумовлено: бажанням висловитись доступніше, ніж це можна зробити у поезії, чи то потреба часу – прозу читачі зараз більше цінують.

– Поезія у своєму першозадумі, першопочатку – це пісня. Проза – казка. Соловей співає, доки гнізда немає, – гласить народна тисячолітня мудрість. Пісень я наспівався і напридумував у молодості. До речі, услід за Іваном Франком, хотів би, щоби хоч один із них став народною піснею... Трохи співають мене, як правило, навіть не називаючи автора. Одного співака так поїздкою у Венецію та в Париж за успіх нашої пісні нагородили. А він мені потім за це пиво поставив!.. Без коментарів. Самі винні. Тепер у моєму гнізді дві дорослі доньки, які можуть дуже швидко освітити мене несподіваним щастям дідівства. Так... от. (Сміється). Хоча я ще й батьком не встиг набутися. Треба казки – тобто прозу – для внуків писати. Досвід житейський чималий. А далі хочеться рости-летіти так, щоб не було, як у тому анекдоті: пожили-погуляли на славу – є що згадати, але нема що внукам розказати... Але загалом проза – то просто поезія, розрідженого ритму. Сива поезія. А цінують її зараз більше, як Ти кажеш, тому, що людство загалом генетично старіє... Так колись було з динозаврами.

У твоїх романах проза поєднується з поезією, ти навіть винайшов такий термін як «проезія», але як вважаєш – на рівні мислення у твоїй творчості переважає проза чи поезія?

– На рівні мислення, раціо, переважає проза. Але моя генетично-спадкова, психоемоційна, спонтанна природа – музично-поетична. Просто я вже волею долі чи долею волі зажився на цьому світі як поет... тягне до суворої прози...

Вертатись пізно.

Вже гра – як битва…

На зміну пісні

Прийшла молитва.

Той хлопчик, який вічно живе у кожному поетові-чоловікові (дивись мою книжку «Чоловіче ворожіння»), вже сивіє за законами природи. Соціум на це мало впливає, хоча я у 2009 році видав книгу соціальної лірики «Україна в диму». Тому одним із героїв (а може й, головним) моєї прозової ще не виданої трилогії (романи «Мезозой», «Вакуум», «Буг») є поет Андрій Наюк зі своїми (моїми) віршами із його ж книги «Розірваний горизонт», яку пізніше, мабуть, варто також видати, як (дізнався пізніше, ніж до самого прийшла така ідея) видані вірші Доктора Живаго (тобто самого Бориса Пастернака) з його однойменного нобелійованого роману.

Ліна Костенко писала «ще не було епохи для поетів», це підтверджує думку, що поети завжди наче з іншого світу. Поділися міркуваннями: як себе почуває поет у сучасному українському суспільстві.

– Ага. Погоджуюся з Ліною Василівною. І ще не треба забувати, що «поетів ніколи не був мільйон».

А теперішній духовний стан суспільства, а значить, і літпроцесу, я би означив словами зі свого вірша «Христос»:

Прийшов Христос, як у пустелю:

Не розп’яли…

Посміялися з нього.

Сіли.

Їдять.

Знаєш, Лілю, щойно я подумав, що міг би на всі твої інтерв’юерські запитання відповідати лише своїми ж віршами, принаймні рядками чи строфами з них. Колись треба буде проекспериментувати. А ще можна – цитатами із моїх давніх монографій, які зараз пропонують перевидати, зокрема, з «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз» та «Діагностика і прогностика брехні». Але наразі жанр і стиль зобов’язують до розмовності, наративності... Тому ліричними цитатами лише інкрустую відповіді. Якщо ж коротше – то почував себе донедавна... ніяково: поезія не давала шматка прозорого хліба («крізь хліб поета видно рідні зорі»), але й за неї не проливалася кров. Тобто поетові не платила так звана держава, але його й не переслідували серйозно (різні літературні міжгрупові міжусобойчики не беремо серйозно). Поет від такої непотрібності втратив усяку форму. Хтось спився – і помер, підтвердивши рядки з відомого вірша Маяковського, присвяченого фізично мертвому Єсєнінові («Лучше уж от водки умереть, чем от скуки!»). Їх прізвища відомі.

Душа у горілці вчилась пливти

Над корінням калгану й усяким стервом.

Світила з міщанської темноти

Вольфрамова нитка мойого нерва, –

написалося мені про це...

Хтось – як, скажімо, Дмитро Павличко, Іван Драч, Павло Мовчан, Віктор Терен, Володимир Цибулько, пішов у велику політику... Без коментарів. Хтось, як Юрій Лазірко, Марія Шунь, Василь Махно, Володимир Олейко, Тарас Девдюк, Анна Багряна, емігрував собі... Інші поети знайшли свій шматок прозорого хліба і себе (сподіваюсь) як редактори при видавництвах чи навіть як їх власники (Борис Щавурський, Ганна Осадко, Іван Андрусяк, Мар’яна Савка, Іван Малкович, Анна Малігон), як викладачі вузів (Олег Соловей, Галина Крук). Дехто заробляє насущний у журналістиці: Дмитро Лазуткін, Олег Коцарев, мій щирий друг Віктор Вербич із Луцька. Ще хтось на «творчих (але чи вільних?) хлібах» (ІБТ, Олесь Гордон, Роман Скиба)...

Якось худо-бідно (дехто, правда, з вельможними, «небожительськими», депутатськими пенсіями) виживають письменники-пенсіонери. Їм ще й так, кажуть, пощастило: старість нашого покоління взагалі може бути безпенсійною... Загалом про це окрема розмова. Мабуть, хтось уже пише про це Книгу. І відчуваю (а творчість – це насамперед пе-ред-чут-тя), що через років тридцять художньо-реалістична картина сучасся постане доволі сумною, навіть кумедно-трагічною. Адже політична влада знову серйозно зацікавилася літературою. «І нема на то ради»... Юрко Андрухович цілується з Юлією Тимошенко, «слуги народу» скидаються на премію Василеві Шкляру... Президент запрошує «на каву» Марію Матіос... Боюся лише, щоби не виходило з митцями, так, як покаянно говорить Флорентієць у драматичній поемі Ліни Костенко «Сніг у Флоренції»:

Коли цькували – я протистояв.

Лише коли наблизили – піддався.

Адже все у соціумі, як і у природі, йде по колу. Передчуваю наближення чорнохмарних тридцятих...

Справжній поет знову може набути епохальної форми, але вже іншого, тоталітарного, змісту, доки інфіковані лібералізмом наші деякі «інженери людських душ» уже починають роздавати заморським добродійникам не лише наші національні інформаційно-мистецькі, але й фізично-географічні території. Так і озивається асоційоване з Михайлом Булгаковим: «Что ж ты, царская морда, казенные земли разбазариваешь! Эдак никаких волостей не напасешся!»

Ніщо не скасовує в жодному часі і просторі цю вічну прокляту діалектичну єдність і боротьбу протилежностей, пар-антипар: цар-поет, поет-громадянин, держава-батьківщина, популярність-гідність...

Мені хотілося пожить в моїй державі,

Але ж держава батьківщини не додасть...

Кожен вибирає сам.

Скажи, будь ласка, а чи буваєш ти поетичним у побуті? Можливо, у тебе є якісь особливі кулінарні уподобання чи поетичні звички?

– Ну, це треба моїх друзів, ближніх, колег запитувати. Мені й самому цікаво би було почути таку характеристику. Дружина якось, сплеснувши у долоні із первісною радістю, сказала, поспілкувавшись ближче з моїми побратимами по перу, «живими класиками», які, буває, ночують у мене: «Та ти ж іще нормаальний чоловік!.. хоч і поет!..»

Я дуже стараюся бути хорошим батьком (сам виріс сиротою), чоловіком і громадянином (жив у колоніальній та постколоніальній державі). Але моя вроджена гіперемоційність і трохи породжена нею, трохи усвідомлена як частина принципової світоглядності, щирість-відвертість, якась паталогічна правдолюбність, бажання справедливості, звичайно, роблять мене в моїх же насамперед очах далеким від ідеалу врівноваженого, тихо-мудрого чоловіка.

Тому я буваю різким у словах, жестах, вчинках. Тремтливо люблю екзотично-поетичні речі, як-от зброю, цікавий одяг, шкіряні сумки. Іноді палю екзотичну люльку, можу носити екзотичний одяг. Не так завжди, папужисто, як Євген Євтушенко, але... певна доля епатажу, артистизму в мені дрімає. Можливо, ще прокинеться... Маю чимало побратимів серед відомих артистів, режисерів, художників, музикантів. А з ким поведешся, від того і... переймеш щось і добре, і грішне.

В мені дуже сильний мисливський азарт, який драматично бореться із моєю усвідомленою філософією «не убий». Тепер із віком, правда, з першими сивинками, здається мені, ближчаю до свого ідеалу «мужчини-мачо», «не хлопчика, а мужа». Хоча, знову ж таки: доки у чоловікові живе отой хлопчина-забіяка-хуліган – доти чоловік подобається жінкам і зостається людиною креативною, тобто поетом... Парадокс.

Що ж до кулінарії. Зі мною тут просто. Люблю просту їжу. Без ГМО (гм, слово ж саме яке...) Можливо, навіть більше важить мені, з ким і де мати трапезу, ніж те, щО їсти. Тому шашлики, печена картопля, рибна юшка... для мене радше ритуал, ніж їжа. В домашніх умовах поважаю деруни плюс вареники з капустою і зі сметаною, смажену рибу, червоний борщ, сир зі сметаною... Легше сказати, чого я не їм – раків.

Намагаюся бути усміхненим і простим. Це ж, як відомо, найвище у світі мистецтво.

У твоїх романах часто трапляються смакові образи, взяті з української кулінарної традиції. Чому у витворенні цих образів тебе не тягне на апельсини та манго, а лише на мед, мак, вареники?

– Ти сама вже відповіла на своє ж запитання. Навіть, знаю, наукове дослідження про цю іпостась моєї прози писала. Це все зі мною чверить підсвідомість. Хоча люблю, як уже казав, екзотичні речі, деталі, ситуації. Написав цілі «екзотичні» поетичні цикли: «Бузковий рай та Індії індиго», «Американський щоденник»... Але, очевидно, ядрова метафора мого міфологічно-побутового світу у дідівсько-прадідівській хаті і навколо неї, де я провів дитинство «в лелечому гнізді». Все інше – продукти розщеплення цього ядра. Там дно джерела, звідки органічно, як зорі, Сонце, Місяць, порохно, котячі очі, світить моє язичество і християнство, кайф і біль, колиски і могили...

...Вкрадений в сусіда сизий голуб

Б’ється у причиненім вікні.

Прабабуся вишиває поле –

Полотно на білім полотні.

..........................................................

Стіл.

На нім – «Кобзар»... буханець хліба,

Сир, терпкий калиновий вінець.

Дід махорку на столі розсипав

І у вуса всіх чортів кляне.

..........................................................

За вікном заходить «на погоду»

(Каже бабця) Сонце у траву...

Ні, я це не згадую сьогодні.

Я сьогодні просто цим живу.

Це окремі строфи з мого вірша «В нашій хаті», написаного ще 29 жовтня 1988 року, до цієї теми.

Що на твою думку, означає жити зі смаком?

– Смислу життя не знаємо – то хоч смак його нехай буде... Смак знайти легше. А в смаку і смисл є. Жити зі смаком – значить любити життя у всіх його проявах. Робити те, що подобається. Бути вільним і трошки боже-вільним. Тобто хотіти уміти жити щасливим моментом. Вічно вчитися створювати такі, катарсисні, моменти. Насправді ж людині так мало треба, а поетові – тим більше: любов, слава, подорож, гроші... Тобто відчуття міри, гармонії, уміння бачити велике у великому (єгипетська філософія) і велике в малому (японська філософія)... красиве у доброму, увага до деталей і секунд... через делікатну, камертонну налаштованість на колір, звук, дотик... Одне слово, мати здоров’я для того, щоби пережити те щастя, що нас чекає.

Колись ти казав, що рано чи пізно науковець вбиває у людині поета. У тобі живуть і поет, письменник, і науковець. Чи не затісно їм у твоєму житті?

– В матеріально-раціональному бутті завжди тісно. Але якщо сприймати літературу і науку як ірраціональні, сакральні субстанції, то все чудово поєднується саме собою. Коли на початку 90-х років мені видали у престижному республіканському видавництві «Каменяр» першу книжку віршів і дали 1650 карбованців гонорару (великі гроші для студента другого курсу), – я вирішив, що тепер буду лише поетом. Але коли ці гроші почали катастрофічно інфлювати у той час, а за наступні – «Нетутешній вітер», «Скляна корчма» і ще за 25 своїх книг я вже не отримував гонорару... Правда, і своїх кровних «груників», як називав наші гроші Микола Вінграновський, не вкладав. Лише «Алергію на вічність», за «доляри», зароблені в Америці, де я працював «монахом» у пивбарі, гонорово видав. Тобто хоч-не-хоч, а треба було чимось заробляти на себе й сім’ю. Дві доньки все-таки... Я вибрав науку – найоптимальнішу, як мені здавалося, сферу, робота в якій дозволяла б мені зоставатися самим собою, тобто поетом, і не вмерти голим-босим з голоду. Хоча не бачив серед знайомих мені тоді науковців-гуманітаріїв жодного достойного поета. Тому й приречено вирішив, що й сам скоро зачерствію і зануджуся... Але даремно боявся: золотий перетин, здається знайшов. Навіть докторську дисертацію захистив. Але попри все і вся, знову ж таки, відчуваю себе насамперед поетом. І свобода моя при мені...

Як гадаєш, твоя творчість органічно вливається у сучасний літературний процес, чи намагаєшся бути від нього осторонь у стильовому та світоглядному аспектах?

– Про це не мені судити. Література – це не стара газета, а юна релігія. Про мене пишуть і кажуть, навіть пліткують, різне. Гріх жалітися на неувагу. Класики ставляться загалом прихильно: написав про мене добру статтю Борис Олійник. Роман Іваничук, Роман Лубківський, Володимир Базилевський – про мою лірику писали, слав світлі листи Павло Загребельний, Іван Михайлович Дзюба пише... Маю хороші стосунки плюс відгуки від наймолодших письменників, побратимів зі свого покоління. Уже пережив різне: від пришивання циганською голкою на грудях дифірамбічних ярликів, до підлих чи й підленьких ножів у спину від тих, хто «заповідався стати другом», фрондерських інтрижок-нашіптувань. Але до цього я вже готовий і не лише в літературі. Щодо осторонь, чи влитим... Як людина, громадянин – то відчуваю себе разом з усім... без пафосу. Як письменник природно хотів би бути впізнаваним, але не вгадуваним. Стати збоку, над чи під реальністю, щоби побачити її, велику, з відстані, і загнати в образ, як енергію в ядро атома урану. Адже дивно уявити, скажімо, Льва Толстого чи Ернеста Хемінгвея чемними членами Спілки письменників, яка, як у нас, втративши ідеологічний сенс, не здобулася на економічний. Про це теж окрема болюча розмова. Моя особливість, можливо, в тому, що я один із небагатьох поетів, які народилися і виросли на природі, а не в місті, і хочу, щоби хоч мої внуки туди поверталися.

Хтось казку придумав – і щастя скупив усе.

Дощ листяно погляд тисне.

А я захлинаюсь у грудях міських осель

Пташиним чуттям Вітчизни.

Або:

Сотні небок на мене тиснуть.

Але все це було б пусте...

Шкода тільки:

Моя вітчизна –

Не Вітчизна

Моїх

Дітей.

Я за душу в літературі, яку в онтологічному і семіотичному вияві хочуть убити деякі мої сучасники – «многопишучі слабодухи». Без душевної підсвітки саме мистецтво – мертвий нонсенс, понти і претензія.

Як ставишся до постмодерну в українській літературі і чи близький тобі цей стильовий напрям?

Постмодерн для мене, фігурально виражаючись, – дідова колгоспна куфайка, одягнена поверх смокінга... або суп із усього, що в господині під руки попаде. Тобто це не стиль. Це антистиль. Це деструкція. Мікс зі стилів і субстилів. Хоча, наприклад, вишиванка з бабусиної скрині і джинси на дівчатах мені імпонують... Ставлюся до філософії, психології та ідеології постмодерну (хоча ніхто не знає, що це таке у чистому мистецькому вияві: дешевий епатаж? вітринний манекен творчої імпотенції – снобізм?) з відразою чи жалем – як до хворої істоти, субстанції. Хоча елементи постмодерну використовую. Зокрема у своїй прозі і навіть у нещодавно поставленому на сцені Львівського муніципального театру своєму «Вертепі». В головному ж я – за провітрену тугоплавку органічність у всьому. За готичність духу. Квазібарокова пудрено-лакована еклектика постмодернізму, яка віддає міщанством, лубковістю, кітчем, – це антиестетика смерті: у природі, в мистецтві, в суспільстві, окремому організмі... Деструкція. Навіть не хаос. Із хаосу народжується гармонія. Деструкція ж нерепродуктивна.

Ти активно спілкуєшся з молодими літераторами. Як ти можеш окреслити основні тенденції розвитку молодої літератури. Чи справді з’являється щось нове, а чи тільки повторення давнього?

– Нове з’являється, як давно забуте старе, – наше, з національними елементами, або ж явно чи латентно змавповане з інших літератур. Чи стане нове великим – от у чому пИтання, відповідь на яке може дати лише його Величність час. І не треба намагатися виконувати за нього його роботу: ці понти ведуть до старіння душі і «томління духа». Тому, скажімо, знаю сімдесятилітніх письменників, які психологічно молодші за двадцятилітніх.

Міг би назвати імена молодих письменників, яких вважаю талановитими, але це справа надто делікатна, інтимна. Тих, кого люблю, поважаю, поважно люблю, і самі про це знають, а тим, кого не назву, – буде образливо. Хоча можу назвати хоча би кількох із тих, молодших, кому писав передмови і хто уважно писав про мене: Олеся Мудрак, Юхим Дишкант, Оксана Пухонська, Юлія Фульмес, Тетяна Яков’юк, Вікторія Каневська, Олена Поживіл, Вікторія Осташ, Катерина Єгорушкіна, покійна Рута Вітер, Ганна Лук’яненко, Світлана Антонишин, Дмитро Дроздовський, Петро Іванишин, Олександр Стусенко...

Окреслювати ж сучасний літературний процес і тим більше прогнозувати його можна, і я це робив у своїх статтях, які можна знайти і в Інтернеті, але це справа радше інформативно-фіксаційна, біо-бібліографічна, конструкційна, але не конструктивна, адже подібна до процесу штучного, хімічно-технологічного творення міфу, релігії, самого життя з випадкової молекули білка, воскрешання ще й не розп’ятого Христа, який для мене – найбільший Поет світу...

Як вважаєш, чи достатньо інтенсивний зараз діалог між автором та читачем і що, на твою думку, потрібно в сучасному літературному процесі для хорошого діалогу між письменником та читачами?

Читачів зараз, як не смішно, стільки ж, як авторів. Читачів поезії – приблизно три тисячі. Хтось читає поетичні книжки, хтось літературно-мистецькі журнали. Їх, як би там не жалілися апологети «европейських» теорій і практик, ниньки чимало. Велика частина реципієнтів, кажучи «по-вчоному», зараз у новому андеґраунді-віртуалі, тобто в Інтернеті. Там є поетичні сайти, як-от «Поетичні майстерні», «Поезія. орг», наприклад, де поети різних шкіл, рівнів, віку, статі, партій тощо можуть спілкуватися між собою і з читачами скільки душа забажає. Свої Інтернет-версії має, скажімо, та ж «Українська літературна газета». Є аудіосайти, мережа магазинів «Є» та інших, не кажучи вже про доволі інтенсивні поетичні фестивалі, організації зустрічей із авторами... Тобто при бажанні можна дістати, купити, викачати з Інтернету будь-який поетичний продукт із його автором, авторами разом. Піратство тут заохочене самими поетами, авторами «текстів».

Діалог, вважаю, достатньо інтенсивний. Лише лінивий сидить зараз між пафосом, фарсом, іронією часу розпаду імперій неопоетизований. Але ж якісна довговічність (справжність) літератури визначає не інтенсивність, піарність, а щось інше. І тайна ця великою є...

Коли ти пишеш, то мабуть, уявляєш собі свого читача. Яким має бути твій читач?

– Коли пишу вже, про читача не думаю. Хоча, коли збираю, акумулюю матеріал, то часто мої типажі і є моїми читачами – і навпаки. Але свого рафінованого читача не хочу спеціально уявляти, бо Він – завжди несподіванка. Можливо, це один із найцікавіших моментів творчої праці: одержання імпульсів-реакцій у вигляді різних листів, телефонних дзвінків, інших знаків уваги від тих і звідти, звідки і від кого зовсім не сподівався. Хоча я доволі виразно уявляю, навіть знаю, читача письменників – своїх вчителів у літературі, а значить – десь посеред них є і мої. Бо ж пишу практично для себе. Тільки так можна щось написати для ближнього. Це ж від біблійного: «Возлюби ближнього свого, як самого себе». Адже правильно і навпаки. Бо, хто не любить ближнього... Тобто все просто: люби себе – і любитимеш Все. Так само і з писанням: по Писанію...

Зараз готуються видання моїх книг за кордоном. Там має бути інший, не зовсім знаний і відчуваний мною, читач. Цікаво.

Чи багато у твоїй творчості несказаного? Чи є така важлива письменницька ідея, яку ще тільки мрієш втілити?

– Хочу, щоби більше було несказАнного... (Усміхається). Є, звичайно, і не здійснені ще суто творчі ідеї, як тепер модно казати, – проекти, і продюсерські. Але дозволь при всій відкритості своєї натури, за що себе часто жорстко караю, зоставити їх у таємниці аж до самого втілення. Адже сказаного чимало. Зосталося зробити те, що сказав. Отоді – честь. Щоби не було передчасного високого трагізму, як у мого поета з вірша «Телесик», який, нарибалившись і налітавшись на гусці, у старості сидить на горбатій могилі Баби Яги:

У хаті старого ікони лежать і гроші.

Сусіди нормальні, бо «правильний він мужик».

Розплата за гріх і плата за все хороше

Приходять тоді вже, коли вже до всього звик.

Ми ж із Музою ще на Пегасі.

Завершуємо нову повість «Реквієм до Сонця».

Поруч пролітають пихаті боїнги, наші розгублені відьми на секондхендівських мітлах, вирійні зварійовані лелеки з боку чи то Чорнобилю, чи Фукусіми. Під нами студенти смажать яєчню на вічному вогні...

Ось із чого доводиться тепер пісню і казку складати.

Чи це те «сміття», про яке писала Марина Цвєтаєва?..

Вчимося любити і ставати світлом попри все і вся.

Ще раз три крапки.

Коментарі

  • Василь Хмелюк. Поетичне повернення паризького богеміста

    • Промоція

    Мій друже, золотий Антоне, –

    Пливуть повітрям кораблі…

    І там, – один безсилий тоне,

    І тінь ще тліє у імлі…

    Ти розгортаєш сиві очі,

    І рот здивовано тремтить…

    А, знаєш, – може нині хочеш

    Повіятися у блакить?..

    Рядки, які поет Василь Хмелюк присвятив своєму товаришеві Антонові Павлюкові, побачили світ у книжечці «Гін» у Празі 1926 року.

    Мистецтвознавці й колекціонери знають Василя Хмелюка як оригінального художника-модерніста середини минулого століття, богеміста-парижанина, чиї картини з плином часу дедалі більше зростають у ціні – їх зберігають у галереях Лондона, Стокгольма, у приватних збірках. Натомість мало відомо про раніший період життя митця – як і про його поетичні експерименти.

    Василь Хмелюк у 1922–1928 роках жив, навчався, працював у Празі, і там побачили світ три його невеликі книжечки – «Гін» (1926), «Осіннє сонце», «1926, 1928, 1923» (обидві 1928, писані від руки).

    Ці збірочки – нині раритет, колекційна рідкість – знайдено у фондах Слов'янської бібліотеки в Празі. З ініціативи Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою Львівської політехніки (МІОК) 2009 року побачило світ їхнє факсимільне перевидання.

    Комп'ютерно скановані оригінали підготували і передали до Львова фахівці Слов’янської бібліотеки. Факсимільне перевидання, здійснене у Видавництві Львівської політехніки, відтворює автентичний формат і вигляд кожної з трьох книжечок. На доповнення – подарункова коробка і брошура з передмовами-коментарями причетних до проекту науковців з України і Чехії: директора МІОК Ірини Ключковської, директора Слов'янської бібліотеки Лукаша Бабки, професора Львівського національного університету імені Івана Франка доктора філології Тараса Салиги, славіста, мистецтвознавця Оксани Пеленської.

    Факсимільне видання поезій Василя Хмелюка було врочисто презентовано у Львові в проекті МІОК «Відкриймо для України українську діаспору».

    Це видання, якщо не враховувати публікацій у галицькій передвоєнній періодиці, – перший (можливо, єдиний) прихід Хмелюка-поета в Україну. Зважаючи на невеликий наклад, це видання також уже можемо вважати колекційним. Ліричні, зухвалі, неспокійні, провокативні, модерністськи ускладнені, романтично прості – поетичні рядки Василя Хмелюка чекають на належне поцінування дослідників українського європейського авангарду.

    Три моря

    зійшлися в мойому чолі.

    Я не знаю –

    мабуть в мені окіян.

    Чую лише хвилі

    і не бачу берегів…

    («1926, 1928, 1923»)

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.