Любов як природній стан у повісті Оксани Пронюк «Не виплач моєї сльози…» в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 10.04.2011 01:01

Часто буває так, що прочитавши книгу, літературний критик відчуває потребу ще раз натхненно пройтися її дорогами. Іноді як мандрівник, іноді як археолог. А деколи йому хочеться сісти на придорожній камінь і мовчати – автор сказав усе, а те що недоказав треба залишити для трепетного співпереживання читачам. Це буває в тих випадках, коли літературний твір дуже близький до життя, коли сторінки з друкованими літерами розчиняються і залишаються емоції та відчуття, які є головними ознаками зануреності у процес життя. Думки з’являються згодом, збивають одна одну, їм тяжко сформуватися в цілісний риторично правильний і переконливий текст. На щастя, письменник нікого не переконує, він живе як уміє і пише так справжньо як живе. Літературний критик переймає його вміння, коли читає як живе.

Такі роздуми виникли у мене після прочитання книги Оксани Пронюк «Не виплач моєї сльози…». Сама авторка родом з Івано-Франківщини, деякий час перебувала на заробітках в Італії, й саме там завершила, розпочату в Україні, повість «Не виплач моєї сльози» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2005)...

Вже у самій назві повісті закодоване значення сокровенності болю, який потрібно у собі берегти, бо ж біль дозволяє нам народжуватися і рости, ставати собою. Усі герої цього твору ще раз нагадують нам, що серце, яке болить – ще живе. І ніхто з них не має страху страждати і кожен має відвагу любити. Авторка вдало показує глибину і простоту любові, яка полягає не у демонструванні вишуканих манер і проголошенні матафоричних зізнань, а у природності. Любов така як калина, така як вітер в діброві, ромашки на галявині, опале листя у парку. Любов різна, тому що жива. І несумісна з миттєвою пристрастю та олітературеною порнографією, яка присутня на сторінках багатьох сучасних творів. Оксана Пронюк дуже просто пише про любов, наче б залишає їй можливість говорити самій. І дуже просто пише про життя, яке простим не назвеш. У всіх героїв воно з перипетіями, але не вигаданими як у гостросюжетному романі, а такими справжніми як у кожного з нас.

Цю книгу можна назвати книгою про жінок, які прагнуть бути мудрими. Мудрість полягає у вмінні любити. У творі не має різкого протиставлення жінка – чоловік. Натомість відчутне прагнення їхньої єдності. Жінка не відстоює свій простір, свою свободу, незалежність у прийнятті рішень. Вона живе з усвідомленням свого призначення – бути у гармонії з коханим чоловіком, бо тільки з ним вона вільна і сильна. Потребу єдності чоловіка та жінки авторка показує через ситуації роз’єднаності, коли кожен опиняється сам по собі, і саме в такому стані найгостріше відчуває потребу істинної любові, тої, що у Біблії названа союзом досконалості.

Також просто в О.Пронюк вирішується проблема протистояння чоловіка та жінки. Жінка самоцінна і рівноцінна чоловікові, вже тільки тому, що вона – жінка. І найважливіше для неї не завоювати патріархальний світ і перетворити його на матріархальний, а зберегти свою жіночість: «Жінка боялася стати хлопом, боялася, щоб не завмерло, не зачерствіло у ній все жіноче…». Жінка у цій повісті не почувається меншовартісною за чоловіка, вона усвідомлює своє призначення – бути разом з чоловіком, визнавати його головою сім’ї і мати рідкісне в наш час щастя довірити йому все своє життя з переконанням, що саме так і буде найкраще: «яка то насолода робити приємне для людини, яку любиш. Чудове відчуття. А ще більше відчуття потреби цього. Навіть узяти від найдрібнішого: вечеря – несподівані страви, свічка, музика, слова, яких не чули ніколи…». Любов – це те, що все буденне робить святим, тому її не заторкує час. Людина так прагне любові, як прагне вічності. В цьому і є вічність людини – прагнути наблизитись до любові. Ця дорога нескінченна і дозволяє нам побачити світ і одне одного.

Можна сказати, що жінки цього твору, незважаючи на життєві страждання, розлуку, непорозуміння і несправедливість, – щасливі, бо усвідомлюють своє призначення. У творі добре показано процес віднаходження цього усвідомлення у глибинах своєї особистості, бо ж ним народжуються, воно закладене Богом у наші серця ще при створенні першої подружньої пари.

Повість Оксани Пронюк оптимістична, бо любов перемагає, проростає природньо як трава. Це не означає, що маємо казкове завершення повісті, але це означає, що кожна з героїнь знає як їй жити. Любов як природній стан життя. Все інше – протилежне життю.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.