Читання як співтворчість в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 08.04.2011 21:41

Фото із сайту http://www.sublackwell.co.uk/portfolio-book-cut-sculpture/
Фото із сайту http://www.sublackwell.co.uk/portfolio-book-cut-sculpture/

Вже стало традиційним вважати літературу відображенням життя і розглядати її лише в контексті дійсності. Така позиція має право на існування, але часто саме вона заважає насолоджуватись читанням. Однобокість у витлумаченні літератури сприяє зниженню зацікавленості тією ж літературою, витворенню одноманітного враження про літературні твори, і має як сумний наслідок втрату бажання читати будь-що крім газет. Як правила, така проблема починається ще зі школи, у межах навчальної програми спостерігається трактування прозових та поетичних творів лише у зв’язку з реальним життям суспільства тієї чи іншої епохи. Стосовно прози такий метод іноді виправданий, але витлумачувати реалістично поезію – це, майже у всіх випадках, заперечувати її поетичну вартість. Це дає свої результати: більшість школярів, студентів і згодом просто дорослих людей вважає читання поезії нецікавим і непотрібним заняттям. Відвертіші зізнаються, що віршів не розуміють і не сприймають. Лише одиниці, що якимось чином втрапили у сферу поезії, знають яка це прекрасна річ! Чому ж це так? Можливо справді вірші творяться лише для вибраних, а для більшості їхній сенс занадто недосяжний? Зовсім ні. Справа в тому, що, як і будь-яка людська діяльність, читання потребує навичок. Я маю на увазі усвідомлене читання, що супроводжується виснуванням власної думки про твір і якщо вона буде позбавлена однозначності, то тим ліпше для розвитку естетично базованого світогляду і мислення.

Найбільш проблематичною є інтерпретація творів сучасної літератури, які далеко не завжди підлягають методу реалістичного тлумачення. Зрештою, починаючи з кінця XIX ст. і до наших днів, якщо виокремити період панування соцреалізму, література перебуває в парадигмі ірраціонального і прикладати до неї мірку безпосереднього зв’язку з життям, – значить спотворювати її.

Тенденції розвитку літератури ХХ ст. (які в дечому визначаються поняттям літературної моди) скеровані не на відображення зовнішньому світу, а на розкриття бурхливих і таємничих доріг-лабіринтів внутрішнього світу вражень, почуттів, думок людини. Як зазаначив Юрій Тарнавський «мистець є змістом свого твору» (1), але завданням читача є не досліджування мистця, а дослідження самого себе. Це можливе лише за умови, коли читач думатиме не про те, що намагався сказати автор, а про те, що він для себе зможе почерпнути у цьому творі. Зміщення акценту зі свободи автора на свободу читача сприятиме покращенню порозуміння мистця і шанувальників його творчості. З цього погляду цікавою є думка одного з сучасних українських письменників діаспори, уже згадуваного Юрія Тарнавського. Про одну із своїх поем він зазначає: «як кожний літературний твір, (...), поема може бути інтерпретована по-різному, згідно з асоціяціями й здібностями читача» (3). Він також наголошує на тому, що «читачі можуть бути талановиті й неталановиті, як поети...» (2). Явище таланту нерозривно пов’язане із творчістю, отож закономірно ставити питання про творчість читача. Тут доречно зацитувати слова Н.А. Бердяєва про те, що «творчість – невіддільна від свободи. Тільки вільний творить». Читач має бути звільнений від шаблонних тверджень і наперед визначених концепцій, вибудованих методом узагальнення та уодноманітнення літературних явищ. Юрій Тарнавський вважає, що навіть сам літературний твір не повинен заважати читачеві, тобто нав’язувати йому якісь конкретні рамки сприймання. Свої поезії він пише «з переконанням, що для вдалого прочитання їх потрібно якомога більше читацького простору», бо лише за такої умови читач «необмежений ними, матиме повну волю створити з них щось унакальне, властиве і дороге тільки йому» (2). Автор вважає, що «реакція читача на читання поетичного тексту – мистецький твір такого ж характеру, як виконання музичного твору музикантом» (2). Отож повернемося до того, що читач має бути талановитий. Як правило талант – наслідок добре розвинених здібностей. Здібності до інтерпретування також потрібно розвивати. Вільне розуміння твору (вільне не у плані повного відходу від літературного тексту, який так чи інакше витворює певну площину для читацьких пошуків, а вільне у значенні незаангажоване ідеологічними позалітературними нормами), сприйняття читання як захопливої мандрівки спонукатиме людину до саморозвитку, самопізнання – відкриття в собі невідомих досі оазисів. Поштовхом до цього відкриття має бути мистецький твір, так можна виховати всебічно розвинену особистість, яка відчуватиме різнобарвність свого внутрішнього світу і вмітиме помічати багатоформність та багатозмістовість світу зовнішніх подій та явищ.

Варто зазначити, що заглиблення у текст як ефективне усвідомлене читання не завжди можливо здійнити способом логічного виокремлення причинно-наслідкових зв’язків, магістральних та периферійних тематичних ліній і т.п. Бо не у всіх випадках художній твір можна вивчати наче скелет, перераховуючи у ньому кісточки. Часто його просто потрібно сприймати як живу цілісність. Наприклад, Ю. Тарнавський про свої вірші такої думки: «в них є багато саме нераціонального. (...). Я думаю, те, що відрізняє поезію від непоезії, від прози, є саме ця нераціоналістичність. ..» (1). Ірраціональність характерна не лише для творчості цього діаспорного письменника, вона є визначальною рисою усіх модерністичних напрямів мистецтва ХХ ст., і поширюється у літературі не лише на поезію а й на прозу та драматургію. Це романтичний тип творчості, який має свої яскраві вияви у попередніх епохах античності, бароко, романтизму. Романтичне мистецтво промовляє не до розуму, а до почуттів, проникаючи у сферу підсвідомого, залучає до процесу пізнавання інтуїцію, без якої неможливий творчий процес. Можна сказати, що в основі художнього освоєння дійсності лежить насамперед інтуїція, а тому творче сприйняття художніх творів має бути базоване на інтуїції, і лише згодом твір як усвідомлену цілісність можна піддавати аналітичним маніпуляціям.

Цитовані тут думки Юрія Тарнавського видаються мені цікавими з того погляду, як сам автор уявляє свої твори і читача, які висловлює побажання щодо розуміння цих творів. Для цього письменника характерним є прийом автокоментування, тому його книги супроводжуються солідним розділом приміток. Думаю, це спричинено тим, що читач ще не достатньо привчений вільно планерувати у просторі модерної поезії (яку вже час вважати класикою), а тому потребує хоч якихось спрямовуючих координат. Талановитого читача потрібно виховувати у ненав’язливій формі, так, щоб він сам згодом відчув, що може з авторських текстів витворити свої, читацькі повновартісні серйозні твори. Звернуся знову до поглядів Ю.Тарнавського: «поезія і взагалі література в своїй суті є річчю серйозною, є свого роду наукою, і найбільш доцільним є серйозне її трактування» (1). Серйозне трактування – це не затиснене в лещата строгих концепцій, а таке, яке близьке кожному читачеві зокрема. Якщо у творі літератури читач віднайде думки, почуття, які досі вважав тільки своїми найпотаємнішими, то сприйме цей твір якнайсерйозніше, бо ж автор наче зазирнув у його душу! Насправді ж письменник створив всі умови для того, щоб читач, поблукавши дорогами його творів, віднайшов у них щось давно загублене і забуте, але нестерпно рідне. Слово, сказане у тиші, може бути найкраще почутим, а тому свобода для читача – це, насамперед, тиша, у якій звучить тільки слово письменника.

Література:

1. Розмова Віктора Неборака з Юрієм Тарнавським // Сучасність, ч. 5, 1996.- С. 144-157.

2. Тарнавський Ю. Від автора // Тарнавський Ю. Їх немає. – К., 1999.

3. Тарнавський Ю. Примітки // Тарнавський Ю. Їх немає. – К., 1999.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.