Мезозой сучасної епохи (за романом Ігоря Павлюка «Мезозой») в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 05.04.2011 01:16

Цей роман був опублікований на сторінках літературного часопису «Кур’єр Кривбасу» у 2005 році (№ 192-193), проте актуальний і досі, бо ж справжній твір мистецтва, на думку дослідника літератури Г.-Ґ.Ґадамера, має позачасову актуальність. Сам автор роману – Ігор Павлюк, вважає, що боротьба із часом – то справжнє поетове завдання. Чому поетове? Бо І.Павлюк – поет за мисленням і стилем письма, емоційність та образність його поезій плавно переходить у прозу, в якій автор порушує важливі для української людини теми, та й, мабуть, не лише для української…

Пристрасть до привласненння тілесної любові, слави і влади (яку дають гроші) – ознаки сучасної епохи, тої, що перебуває у полоні часу, і людям зараз особливо важко усвідомити свою позачасову сутність, відкрити в своєму житті незалежні від впливу часу цінності. Все ж, існують припущення та сподівання, що людина колись була незалежною від часу і в глибині своєї особистості має спадок із вічності. Так виникло поняття про вічні істини. І почалась боротьба із часом.

Головний герой роману «Мезозой» Андрій Наюк переживає вражаюче велику кількість подій та змін у житті за невеликий відрізок часу. На початку роману він юний, наприкінці – сивий, але ще молодий, «сивий хлопчик» називає його автор. Мабуть, це один із мистецьких способів вирішення проблеми поєднання хороших аспектів зрілості та молодості. З одного боку, це суперечить логіці часу – тоді рух відбувається не за лінією часу, а назустріч йому, для відвертого зіткнення з ним. З іншого боку – такий авторський прийом дозволяє читачеві побачити узагальнений образ людини у міжчассі – коли об’єднуються минуле, теперішнє і майбутнє.

Окрім швидкої зміни часу у романі є швидка зміна простору: вигадані країни Пшенинія, Маковія, Іриба, Немагет, у яких розвиваються бурхливі події, пов’язані з політикою, коханням, історичними знахідками та ідеологічними вигадками. А для перепочинку від швидкого руху в часі та просторі – поезія, яка вклинена у прозовий текст виглядає особливо свіжо і бентежно як бажання вирватися з полону часу. Поєднання поезії та прози в одному творі виглядає спробою поєднання часу та простору із вічністю та нескінченністю.

Простір у романі цікаво інкрустований художніми деталями і фактами реального життя, час тут непомітний, він всюдисущий. Поезія – звільнена від простору, то, може, і від часу також? Вірш як античас і антипростір прагне приєднатися до вічності, яка живе у позапам’яті людського племені: «Наюк найбільше любив, а значить смакував, писати вірші, прагнучи написати такий, який би став народною піснею…». Любив і смакував… «Велика Земля із дрібненькими зорями лежала, мов хліб із сіллю». Ось такий буденно-знайомий, життєво необхідний смак Всесвіту, в якому кожен засновує свою оселю, співіснуючи із визначеними гармонією небесних сфер простором і часом. Поезія як ще одна домівка, можливо, єдина справжня на шляху із пам’яті у вічність. Для людини-поета вона невіддільна від буднів: «А наразі йому потрібно було закупити дещо до свого нового і першого самостійного гнізда, а саме:

1. Штори і тюль.

2. Тарілки (п’ять), сковорідки, виделки, ложки, ніж.

3. Мило. Рушник. Запасну постіль.

4. Кавоварку.

5. Чай, каву…

Усе те «добро» зафіксовано у його щоденнику-записнику із віршами».

Витворення життєвого простору і підкорення (завоювання) часу – підсвідома духовна ідея твору, яка проглядається крізь декорації села Гондвани, міста Скандії, батьківщини Пшенинії, чужоземних країн Іриби, Немагету…

Щодо оздоб, то роман Ігоря Павлюка «Мезозой» схожий на натюрморт. У ньому багато їстівного, навіть ідеї, навіть міста. Таке враження, що автор писав цей твір на голодний шлунок, зранку, бо ж за яких іще умов може виникнути такий імпресіоністичний образ з певною кулінарною дезорієнтацією (чи оригінальністю?): «Андрій ішов (…) ранковим свіжим містом, за яким м’ясисто сходило сонце, бо день мав бути сніжно-золотим, як холодний чай з цукром». І тоді починається цікавий, з підтекстом розмежування сутності та омани, кулінарний сюжет: «Ліхтарне світло сміялося із зоряного, як вареники зі сніжок. На душі медово-маково і навіть нетривожно». Цікаво, що тут помітна опозиція гарячого і холодного: м’ясисте сонце – холодний чай, вареники – сніжки, мед – мак… Поєднання протилежностей стає концептуальним для образної та змістової побудови роману. Однією з приємних особливостей роману є насиченість смаковими образами: «повітря як горілка, що натягнула скла», автор створює не візуальний рельєф, а дегустативні «американські гірки» для уяви читача. Запрошення до ласування роздумами прочитується у рядках: «Ідеї у незвиклому до міста мозку Андрія спливали, як вареники в солоній воді бабиної великощедрої каструлі. Було важливо вчасно їх виловлювати і кидати у густу, аж синю сметану світу».

Майже всі харчові оздоби роману взяті з етнічної української кулінарії. Своєрідне смакове відчування світу формує таке ж світобачення: національні ідеї збережені у мікросхемах в одній з найтривкіших ділянок культури – національній кулінарії, яка практикується усіма членами національної спільноти і для свого обґрунтування має безліч народних переказів, легенд, пісень і приповідок, що виявляють тісну пов’язаність менталітету нації з впорядкуванням харчового раціону. Національна кухня, як певний перелік компонентів і страв уже містить світоглядні настанови, сформовані та перевірені нашими предками. Ці настанови настільки природні, що не призначені для обдумування, а лише для застосування і передачі з роду в рід як один із способів збереження самототожності етносу. Послідовно і щедро пригощаючи читача візіями українських страв, Ігор Павлюк, очевидно, має на думці досягнути найглибшого пласту української ментальності, того, який найважче піддається асиміляції, бо виявляється як внутрішній голос: «Загалом же той Голос прагнув до гармонії – внутрішнього і зовнішнього, емоції та точності… гармонії сала-цибулі-хліба».

Очевидно, що створюючи широкі смакові асоціації, автор прагне долучити до них світоглядно-філософські розмисли, як інтепретацію голосу предків у крові: «Йому хотілося до мами, на цвинтар, бо хто, як він, любив життя, той мусив найчастіше думати про смерть, не забуваючи про СМАК життя, навіть не знаючи його СЕНСУ, який без СМАКУ не має ЗМІСТУ. Смакувати життям, звичайно, не означало бути багатим, хоча й не заперечувало багатства. Жити зі СМАКОМ, очевидно, означало насамперед ВОЛОДІТИ ЧАСОМ».

Надкушений час – ще одна пристрасть людини, тільки важко розпізнати якої – вічної чи минущої. Намагання взяти у полон час продиктоване непроминальною потребою звільнитися від його неволі, в яку колись мали необережність потрапити наші прабатьки.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.