Спроба любові і спокуса зневіри в поезії Оксани Шморгун в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 25.02.2011 19:37

Чужинцями, як і поетами, відчувають себе в межових ситуаціях. Якщо ж ти – чужинець і поет одночасно, то приречений нести вдвічі більший тягар самотності і туги. Поет – завжди чужинець. Якщо ж чужинець не поет, хоча б у затаєному куточку свого «я», він забуває про все – про батьківщину, минуле і майбутнє. А теперішнє можна як-небуть переіснувати, де-небуть перебути. Поки пам’ять жива – поету є звідки черпати. Голос минулого вривається у нетривкі хвилини часу теперішнього і нагадує їм про життя, оживлює їх. Якщо минуле – постійно триваюча реальність, - людина поет може відшукати у білому просторі невідання обриси майбутнього, того, що згодом з’єднається з минулим, витворить із ним цілісний краєвид – оазис батьківщини у пустелі чужини. Батьківщина для того, щоб до неї постійно йти. Тут минуле і майбутнє разом. Таке змістово-емоційне наповнення творчості Оксани Шморгун – письменниці-українки, що мешкає в Угорщині й наближається до своєї Батьківщини у слові. Перша збірка поезій вийшла друком у Бібліотеці альманаху українців «Зерна» 1995 року і мала назву «Благословенна будь, моя далека і єдина…»

, у 2004 році авторка виявила свій талант прозаїка у збірці новел «Світло в кінці тунелю»

, яка варта окремого розляду, бо відкриває читачеві думки та мрії людини на потаємно-підсвідомому рівні, заводить на глибину прихованих відчуттів і спонукає відшукати у лабіринті значень свою дорогу до світла як символу реалізації позитивного і творчого потенціалу людини. Ще одна збірка поезій «Я прийду до тебе вчора»

, що вийшла друком у Львові 2006 року виявляє цілісну концепцію авторки – поєднаність простору і часу у слові.

«Я прийду до тебе вчора» - промовляє Оксана Шморгун, підкреслюючи тим, що дорога її нескінченна (як і остаточно нездійсненна, бо ж неможливо сказати «Я приходила до Тебе вчора», або «Я прийду до Тебе завтра») і важливо знати, що існує «Світло в кінці», тож долаючи шлях можна посилати слова-сигнали своїй загубленій і незнайденій батьківщині.

«Благословенна будь, моя далека і єдина…» - з надією і тугою вписувала Оксана Шморгун у цю невеличку збірочку, видану Ігорем Трачем 1995 року у Бібліотеці альманаху українців Європи «Зерна», вірші-послання, що мали засвідчити про її тривання-на-межі між чужиною і батьківщиною:

Благословенна будь

моя

далека і єдина,

така невірна і невинна

перелицьована земля;

ця невідступна чужина,

яку – несила полюбити.

Цікаво, що в жодному з віршів цієї збірки авторка не вживає географічної назви «Україна» на означення рідної землі, натомість існує «Ти», іноді з уточненням: «мій краю».

Майже всі поезії із першої збірки Оксани Шморгун увійшли до книжки «Я прийду до Тебе вчора» разом із новими чи раніше не опублікованими поетичними текстами та авторськими ілюстраціями. Ця збірка має добре продуману структуру. Вірші покласифіковані: «Патріотичне», «Лірика», «Любовна лірика». Дуже вдалим є, на мою думку, поліграфічно-дизайнерське оформлення цього розподілу: у верхній частині кожної сторінки, за межею простору для вірша, як суттєве, але ненав’язливе уточнення. Це, мабуть, для того, щоб не розсипалось на фрагменти і не перемежовувалось сторінками із назвами розділів цілісне і центральне для цієї збірки «Ти», яке своєю підводною течією має дорогу до Раю.

«Патріотичне» – це різнобічна імпровізація просторово реального Раю, який має бути чи був колись у рідній для авторки Україні. Але Раю нема, ні там, де залишилось дитинство і юність, – в Україні, ні там, де живе і творить поетка, – в Угорщині, тому:

Полетіти б – із чужини

в чужину.

Географічні означники батьківщини для поезії Оксани Шморгун не мають важливого значення. Можливо, їй близьке таке неметафорично-поетичне твердження, висловлене українським поетом-сімдесятником Миколою Воробйовим:

добре з чужини повертатися в Україну

але Україна це чужина

з якої уже нема куди повертатися...

Попри те, існує дорога, про яку поетка з Угорщини пише:

А Я – я натовп, що йде

по одвічній дорозі,

якої нема...

«Я натовп» – це коли відчуваєш себе не кращим і не гіршим за усіх тих, хто шукає, хто йде...кудись туди, де нема словесних обрамлень:

Пустеля – Німа,

Ми – Пил При Дорозі,

Вітчизна – Нема.

Ця зневіра чужинця має своїм живильним грунтом інтуїтивне відчування першочергової важливості невидимого, але все ж дійсного (тобто діяльного) світу, того, що поза фізично минущими формами буття:

живу

і намагаюсь осягти

безмежність

що з кожним днем

все меншає

і меншає,

аж поки

не стає

межею.

Дійсність, що за межею фізично і географічно відчутої опозиції «батьківщина – чужина», оприявнює себе лише у натяках, спонукаючи до пошуку:

Не знаю, де моя оселя

і звідки я.

Із цього незнання починається життєвий шлях, свідомий чи підсвідомий пошук батьківщини у затишку етногенетичної спільності, у краєвидах своїх доріг, у незвично рідному серці іншого...

Але як розповісти

про вимощені бруківкою вузькі вулички

мого міста?

Справді, про все найважливіше нема як розповісти, можна лише наштовхнути когось чи себе на раптову реальність, що зникає не залишаючи контурів. Мабуть, авторка розуміє відносність будь-яких сказаних слів, тому у віршах плекає багатозначність, найуспішніше – у простих словах. Не обтяжує читача назвами віршів – більшість із них позбавлені цього орієнтира, натомість жирним шрифтом виділений перший рядок кожного із неназваних віршів, це, наче б, назва вбудована в текст, м’яка вказівка для читацьких пошуків. Компроміс традицією і новаторством...

Ненастанний пошук розгортається у міфологічних координатах – між раєм і пеклом. Останнє – збудоване із вражень достовірної дійсності, а рай – загублена сутність від якої залишилась тільки назва:

І свічку сонцем називаю,

а пекло раєм,

бо

не бачу сонця

й лиш пекло знаю

- - - - - - - - - - - - -

і двері, що відчинені гостинно, -

лиш на стіну почеплена картина.

Рай усвідомлюється авторкою як ілюзорний і недосяжний, а пекло як відсутність раю, - всюдисуще, мінливе у своїх виявах:

Є тяжче на світі –

дивитись на всі оті змучені

душі побиті,

знедолені,

звиклі до страху, до слова покори.

Ні на волі – ні в неволі,

Ні не вдома, ні в гостях...

Та росте полин червоний

на моїх костях.

і я – кричу у далину

на спопелілім полі.

Невже крім мене більш ніхто

не бачить попелища?

А поміж тим трапляється іронія модифікованого раю:

В тіні могутнього сусіда

життя – як в Бога за плечима.

Туга за справжнім спонукає поетку ставити екзистенційні питання і самій знаходити на них відповіді прості і природні:

Треба жити.

Чому?

Не знаю.

Треба жити.

Трава росте.

Життя і трава, життя як трава, вірна собі трава обабіч життєвої дороги:

Дорога моя

пряма, як стріла,

нема перехресть,

роздоріж нема.

І ця дорога наче й не до раю:

„Праворуч підеш – щастя знайдеш,

ліворуч підеш – нещастя знайдеш,

прямо підеш – ніщо знайдеш”

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Зупиняюся.

Але тільки на мить.

І впевнено крокую далі прямо.

Чуючи голос батьківщини можна жити просто і природно, і сенсом дороги є сама дорога.

Щасливі і нещасливі неповторні моменти життя мозаїчно зафіксовані у розділі «Лірика». Тут помітне цінування усіх деталей дійсності і замилування їх різноманітними комбінаціями:

Я маю шматочок

блакитного неба.

Моя парасолька

у мене як небо.

- - - - - - - - - - - -

І тільки машини

дощу не бояться.

- - - - - - - - - - - -

Я ж маю все небо.

Похмуре і мокре.

Особливої уваги заслуговує вірш «Життя – це куля», в якому авторка грою слів досягає ефекту філософської глибини:

Зелена куля.

Повітряна куля.

- - - - - - - - - - - -

Безмежна куля.

Пожежна куля.

- - - - - - - - - - - -

Зрадлива куля.

Взірцева куля:

Свинцева куля...

І знову серед минущостей поетка вихоплює тінь втраченого раю:

Спинись королево, - шукаєш даремно

доріг до Едену без скрути і мук.

Але сенсом дороги є сама дорога, наснажена відлунням Едену, який існує десь у паралельних світах і проектується в обрисах рідної землі, у голосі Бога, у почуттях до Іншого... А все разом – батьківщина, якої ніхто не бачив і до якої спрямовує свої кроки людина, відчуваючи непроминальну важливість такої мандрівки. Вся приреченість і окриленість цієї дороги сконцентрована у вірші «Де найкраще сяє сонце» з розділу «Любовна лірика»:

де щасливим бути – доля

де не колеться й стерня.

Там – зі Злого Духа волі –

не знайшла любові я...

Дороги чужинців тяжкі тим, що їм постійно пригадується батьківщина. Чи можливо її знайти одне в одному?

У чужому житті

навмання бредучи,

я чужинця зустріла

нехотячи.

- - - - - - - - - - - -

Чи то Ти був чи ні?

Любов, яка з’являється природно та істинно дозволяє назвати когось своєю батьківщиною, впізнавши в Іншому свою тугу, побачивши відзеркалення своєї дороги, знайти хоч тимчасовий затишок:

Хіба – як поруч Ти...

Але тоді – скажи,

навіщо нам Париж?

21.02.1984

Мовчиш...

26.02.1984

«Мовчиш» – як доповнення до попереднього вірша, після п’ятиденного

очікування відповіді, і як самостійний вірш-слово із концептуальним для усієї збірки значенням: найважливішого не скажеш, бо ж не можливо видимо оприявнити у дійсності слів поклик невидимої батьківщини, небаченого раю, який поза дійсністю і поза словами – у сенсі життя. Тому – «Я прийду до Тебе вчора», – зміщення часових площин – спроба наближення до вічності, а ще спроба любові, незважаючи на зневіру:

Я прийду щоби прийти.

І сенсом дороги є сама дорога...

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.