Янголи і квіти серед міста: в очікуванні чуда в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 19.02.2011 19:47

Щороку на книжковому форумі видавців у Львові читачі мають можливість дегустувати літературні новинки. Серед пропозицій новинок 17 форуму видавців, що відбувся у вересні 2010 року, була книга полтавської письменниці Тетяни Луньової «Рукописи не форматуються».Мою увагу ця книга привернула своїм ошатним оформленням та нестандартним форматом: зараз уже поступово починає входити у моду видавати книги квадратні, або горизонтально видовжені та ще й на глянцевому папері – це закономірна і поки що дієва боротьба за читацькі симпатії.

Тож спочатку я потрапила на гачок білої квадратної обкладинки, а розгорнувши книгу уже не могла виплутатись із сітей авторських акварелей письменниці. Вразили вони мене своєю безпосередністю та наївністю, теплою, енергетично доброю колористикою та абсолютною чистотою від меркантильних поривань сучасного світу. Авторка створює свій окремий вимір квітокольорів та квітоісторій. Дивлячись на її ілюстації хочеться сказати: ось так живуть квіти – просто і світло.

Тексти Тетяни Луньової відзначаються тим, що у них немає зайвої метушні та ускладненості. Іноді може здаватися, що стиль її письма аж надто простий, а сюжети, які вона обирає, аж надто прозаїчні. Проте недарма письменниця означила свої твори за жанром як новели – під кінець у кожній оповіді з’являється іскринка чуда.

У деяких новелах ця іскринка чуда починає визорюватись ще на початку і яскраво спалахує у фіналі. Письменниця добре оволоділа майстерністю поєднувати буденне з казковим. Спочатку читач потрапляє у пастку спокійної та рівної оповіді про чиєсь буденне життя, уже, розслабившись, думає, що зараз буде художньо замаскований побутовий конфлікт, налаштовується на хвилю реалізму… і тут, наче із дна моря підіймається хвиля одивнення, яка змітає усі читацькі сподівання реалізму й перевертає уявлення про буденність. Щоправда, у новелах немає жодної фантастики лише ті окрушки дива, які може віднайти у своєму житті людина, що пам’ятає батьківщину дитинства.

Щось дитинне мають усі герої новел полтавської письменниці. Виявляється воно насамперед у відсутності страху, у здатності дивитись на світ неупереджено, тому і з’являється у їхньому житті диво. Хоча насправді воно не з’являється, а просто стає видимим. Крізь усі тексти цієї книги проходить нитка віри у диво, саме затамоване очікування казки поєднує усіх персонажів Рукописів, які не форматуються.

Це рукописи про людей, уже давно дорослих і навіть трохи розчарованих невідворотністю неказкового світу, але ще вірних десь на дні свого серця простим дивам дитинства. З цією вірністю вони проживають усе життя. І навіть якщо світлий обрій дитинства затуляють височенні бур’яни клопотів, невдач, сварок, образ вони, все ж, несподівано віднаходять променисту доріжку казки. І казка приходить у їхнє життя проста і дотична. Наприклад, баба із новели «Верес»: «сама собі була бридка. Зуби їй повипадали. По щоках поповзли плями. У носі повиростало волосся», зустрівши у лісі дивного діда із зеленою бородою (що, мабуть, свідчило про його майже столітній вік), який почав до неї залицятися і простягнув їй дзеркало, спочатку – «Хай би краще побив» - якось безпомічно подумала баба», але згодом – «подивилася в дзеркало: вона була молода і гарна-прегарна». Це останній рядок новели, який залишає читача у роздумах і викликає бажання вигадати продовження сюжету. Цей останній рядок начебто зовсім не пасує до образу сварливої баби, яка сипала навсібіч прокльонами і думала лише про те, що можна продати на базарі. Коли продавати з городини уже було нічого, вона вирушила у ліс по верес… і тут натрапила на діда, що «був маленький і весь висохлий, а на лиці – зморшкуватий-зморшкуватий». Спочатку баба, за звичкою, кепкувала з нового знайомця: «пхикнула, не дослухала: «А ти такий бридкий і будеш, чи через пеньок перекинешся й молодиком обернешся?» / «А ти на себе в дзеркало дивилася?» – гримнув дід і щось простягнув бабі». Оте дзеркало, у яке баба так боялася поглянути, і виявило їй, розчарованій та сердитій на усіх, диво, якого вона уже давно сподівалась, у реальність здійснення якого боялась повірити і від того ставала щораз сердитішою, – диво повернення краси. Завершення новели можна сприймати як образно-притчеве: для того, щоб відчути себе красивою людині просто потрібно полюбити себе, і часто до цього спонукає довгоочікувана любов інших, а людина, яка любить не відчуває свого віку – вона завжди молода.

Внутрішню молодість зберіг герой новели «Азбука» – багатолітній в’язень концтаборів: «я відбув усі двадцять років», «Десять років за ангела. Я намалював їх двоє: моя азбука починалася ангелом і закінчувалася янголом». Його молодість позачасова і нефізична, молодість людини, що прагне до вічних цінностей, які не викришуються з часом. Такі люди можуть здаватися оточуючим наївними та дивними, але саме вони мають мужність бути чесними перед собою: не бояться вірити у чудо, бачити його, тоді як усі інші заперечують можливість чуда, а насправді, на самому денці душі плекають несміливе сподівання, що посеред клопотів раптом з’явиться оаза відсвіжного затишку.

Головна героїня новели «До відома відпочивальників» журналістка Анжела навіть самій собі не зізнавалась, що затужила за дитинно-щирим і непідступним світом. Вона, виснажена й розчарована, постійно бігла уперед – виконувати чергове завдання, яке поставив їй начальник, або саме життя в особах таких як вона затурбованих людей. Таким людям ніколи помітити й свого ближнього (Анжела постійно нехтує намаганнями колеги Тараса хоч трохи її розважити), не те що повірити в казку. Будь-який натяк на вихід за рамки стандартної буденності сприймається як чергове знущання лихої долі, на цей раз її представником був директор санаторію:

«У нашому санаторії відпочивають ангели.» «Ні, так не піде! – скипіла Анжела. – Ви що знущаєтесь наді мною, чи що?!!»

«Вибачте, – зітхнув директор. – Я не знаю, як би Вам це краще пояснити. Люди шукають свою сутність, і ті, кому пощастить, знаходять своє покликання. Дехто з людей розуміє, що вони – ангели. Коли ангелам стає дуже важко жити серед звичайних людей, вони приходять до нас перепочити.» (…). «Такі люди усвідомлюють свою відмінність від звичайних людей і свою головну місію – допомагати іншим людям.» (…). «Ні, чудеса вони не творять, бо інші люди в них не вірять. Вони допомагають звичайним чином.»

Занурена у свою буденність Анжела могла відповісти на такі пояснення лише роздратуванням, сповненим зневіри: «Насправді тут всі з’їхали з глузду і підтримують один одного в своєму блаженному божевіллі; насправді відповідальний якимось чином довідався про це і захотів познущатися наді мною. Насправді – ми не зробимо цей сюжет і за це нас вирахують із зарплати. Насправді – у мене зламається холодильник і мені нічим буде заплатити за ремонт. Насправді – у мене сьогодні цілий день мокрі ноги і вже починається нежить…» І Анжела розридалася». Нарешті головна героїня зрозуміла, що втомилась бути сильною і дозволила собі те, що роблять, не задумуючись діти, – розплакалася привселюдно. Оцей розпачливий крок у дитинство дав їй змогу побачити дивні факти: на території санаторію було безліч красивих птахів і їжу для годівлі можна було взяти у кухаря, довкола цвіли чудові квіти і їх можна було зрізати на букет…

«Ви не боїтеся, що ваші відпочивальники обріжуть усі квіти?»

«Але ж Ви самі бачите, як багато троянд квітує».

Анжела та її колега Тарас відчули себе у просторі довіри та свободи. Тут кожен з них може бути сам собою, тут можна не боятися осуду, за те, що ти інший (а насправді кожен з нас інший!), тут можна почути свій внутрішній голос і побачити істинну суть свого ближнього: «Анжела схлипувала вже ледь чутно, дивлячись у маленьке дзеркальце і витираючи туш, що попливла від сліз.

Тарас став перед нею на коліно – прямо в багнюку, простягнув букет троянд.

- Анжело,виходь за мене заміж, – сказав він. – Я тебе ніколи не зобиджу. Я піклуватимусь про тебе, як тільки зможу.

Анжелі сяйнула божевільна думка, що, може, Тарас теж був ангелом…».

З давньогрецької мови «ангел» означає посланець. У новелах Тетяни Луньової ангели та янголи – посланці щирості та доброти, вони «не від світу цього» і мають відвагу бути «такими як діти». Вони серед нас: «Янголятко народилося після Чорнобиля, і тому – з одним крильцем». У новелі «Чорнобильське янголя» письменниця вдало вловила суть духовної незрячості та нечулості людей: вони бачать ангела у своєму товаристві й зовсім не дивуються його присутності, але натомість – вони кепкують з нього, бо ж янголя з одним крильцем. Ці люди тільки формуються, вони – ще діти, але вже перейняли від дорослих зневіру, жорстокість і принцип переваги сили. Цією новелою авторка ще раз ілюструє ситуацію, коли люди втрачають здатність вірити у чудо та його цінувати.

А деколи чудо може бути невигідним, бо для цього потрібно протистояти комусь, чинити опір тим, хто заважає почути внутрішній голос і бути чесним із собою. Деколи спокуса бути як усі дуже сильна. Головна героїня новели «Весільний поїзд» Люба «Не наважилася піти проти сім’ї, проти всіх за ним, за коханим, у нікуди, бо ні хатинки, ні соломинки не було своєї» і поплатилася за це життям із нелюбом. Вона спробувала було щось змінити – вже будучи одруженою втекти до коханого, але дива не сталося – законний чоловік наздогнав, повернув додому і «б’є тебе всю ніч, але ти не відчуваєш болю, бо ти залишила свою душу в поїзді». Рефреном новели є слова «Душе, душе! Було б тобі Любого любити…», вони наче звертання до глибини особистісного «я», до самої суті людини, яка дає їй змогу творити чудо самій у своєму житті. І от тепер їй доводиться жити без цієї суті, жити порожньою.

Чудо, яке очікує людина стається тоді, коли вона здатна почути себе і бути вірною своєму внутрішньому голосу. Щоби чудо відбулось потрібен відважний вчинок та вміння відрізняти головне від другорядного. Зрозумівши, що диво творчості найважливіше у його житті, головний герой новели «Скляна орхідея» Олексій «поклав на закраплений фарбою стіл усе, що було в кишенях: ключі від квартири, паспорт, дрібні гроші, записник, зім’ятий квиток на маршрутку, – вийшов у сіру млу сонного міста, бережно тримаючи невидиму скляну орхідею».

Ідея відданості мистецтву перегукується з творчістю Володимира Винниченка, зокрема, з його оповіданням «Раб краси». Авторка «Рукописів, що не форматуються» одягнула цю ідею в інші сюжетні шати, але до самої ідеї нічого нового, на жаль, не додала. З одного боку, це підтверджує незмінну актуальність ідеї самозречення заради мистецтва, а з іншого – вказує на певну залежність письменниці від авторитетів української класики. Ця залежність може мати як позитивні вияви, так і негативні. Позитивні вияви видно тоді, коли автор творчо переосмислює здобутки попередників і додає до загальної будівлі літератури свою вагому цеглину. Це свідчить про зрілість письменника, сформованість його стилю. У книзі новел Тетяни Луньової помітний процес формування авторського стилю. У ньому відчутне взорування на творчість Марка Черемшини («Весільний поїзд» ), Григора Тютюнника, Євгена Гуцала («Березка», «Вигідний бізнес»), Михайла Стельмаха («Велика вода»).

У деяких випадках любов до класиків (не лише української літератури), їх певне наслідування виявляє незрілість письменниці. У новелі «Верес» неозброєним оком помітно перегуки із повістю Олександра Довженка «Зачарована Десна». Характеризуючи образ Баби. Тетяна Луньова пише: «Баба не співала – вона кляла. Клясти завжди було кого. (…), у клятьбі вона досягла справжньої досконалості мистецтва». Письменниця детально передає зміст та тематику бабиних прокльонів. Воно б усе нічого, якби ж у Довженка не було майстерно виписаного образу прабаби, яка «без прокльонів не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета». Довженко подає і колоритні описи прабабиних прокльонів, які за рівнем художнього втілення значно перевищують ті, що описані сучасною полтавською письменницею. Тобто її образ Баби (в аспекті пристрасті до клятьби) – бліда копія довженківської прабаби.

Щось подібне можна сказати про, загалом талановиту, з продуманою композицією та елементами притчевості, новелу «Мегаполіс, бджола і квітка». Ця новела дуже нагадує антиутопічний роман російського письменника Євгенія Замятіна «Ми», особливо опис Мегаполісу – наче стислий переказ згаданого роману. Нове, що вносить авторка – мотив пам’яті. У тій пам’яті криються одвічні зв’язки людини з природою, про які сучасне суспільство геть забуло, обмурувавши свій світ бетонними конструкціями. Втрату зв’язків з природою письменниця порівнює з втратою пам’яті про своє минуле, свою особистість, своє ім’я: «Від доторку бджоли сталося ще одне диво. Жінка пригадала луки, поле, ліс, своє дитинство, юність, бажання потрапити в Мегаполіс; в одну мить вона збагнула всі причини і наслідки в своєму житті. (…). Вона йшла прямо, не розбираючи, у якому саме напрямку вирушила: чи то на схід, чи то на захід. Головне було іти геть від Мегаполіса, щоб перетнути тридцятикілометровий бетон; (…). Тоді знову приходили спогади: слова, імена, образи. (…). Жінка підійшла до білої з рожевим квітки (…). І жінка згадала своє ім’я – таке ж красиве, як біле з рожевим, таке ж ніжне, як тоненькі пелюстки, ім’я, яке ласкаво вимовляли ті, хто її любив – Маргаритка».

Зв’язок людини з природою – ще одна наскрізна лінія книги Тетяни Луньової. Основний акцент тут поставлений на природності, на відданості людини тій природі, яка є у ній самій. Людина стає врівень з природою, чує її та довіряє їй. Тоді природа не загрожує людині. У новелі «Велика вода» природна стихія змальована як розумна і свідома: «була вода певна, що так буде довіку, бо сама вона не знала смерті. Тільки одвічне оновлення». Взаємовслухання людини і природи, взаємна довіра надає цій новелі таємничості: «Вода заходила в хату, кидалася з порога до печі, попід стіл, у другу кімнату, а все навідавши – у хаті завжди все було як завше, –заспокоювалася. Нагостювавшись у діда з бабою вода йшла далі».

Назвавши свою книгу «Рукописи не форматуються» авторка, мабуть, хотіла підкреслити тим природність їхньої появи – як серцем написалося – так і має бути, бо усі раціональні правки можуть убити або приспати живу істоту твору. У стилі викладу письменниця намагається зберегти якнайбільше природності. І деколи в цьому досягає бажаної майстерності. Прикладом може слугувати новела «Цукерня». Злегка сюрреалістична, з мотивом метаморфози, гарними художніми образами та метафорами вона наче ллється солодким, трішки терпко-таємничим сном, бере в полон своїм образно-асоціативним ланцюгом, і тут… начебто невеликі недоліки побудови фраз: «блузку з пишними рукавами з мереживом», «тарілочку з тістечком з полуничкою», «на картині на кремовому тлі», але вони швидко приводять читача до тями: щоби, бува не подумав, що читає шедевр, а таки книгу письменниці-початківця. А можна ж було написати «блузка з мереживними пишними рукавами», «тістечко з полуничкою на тарілочці», «на кремовому тлі картини»… і в читача-гурмана залишилось би бездоганне враження від умінь полтавської авторки.

Наче шпильки у свідомість читача встромлюються русизми з текстів Тетяни Луньової «було сім годин ранку», «платок», «кошмар», «ларьок», «беушний», «клубника»… Ці випадки свідчать про те, що рукописи таки варто редагувати, що ретельніше, то краще.

Нестандартний підхід виявляє авторка в упорядкуванні змісту до книги. У змісті твори розташовані не за порядком їх розміщення у книзі, не за алфавітом, а за невідомим принципом. Виглядає так, що перший у змісті твір – на сторінці 18, а наступний – на сторінці 6, а третій – на 160. Коли я запитала пані Тетяну за яким принципом розташовані твори у змісті, вона відповіла, що хотіла надати простір для читацької співтворчості, щоби читач міг сам упорядковувати книгу. Ідея добра, але тоді варто було б видавати новели на окремих аркушах, як колекцію листівок, тоді читач сам би визначав їх послідовність, а так він тільки заплутується у хитро украденому змісті.

Щодо простору співтворчості, то він у книзі таки є. І виявляється зовсім не у формальному втіленні задуму.Письменниця уміє сказати не все, тобто залишити читачеві можливість самому дотворити сюжет. У цій справі допомагають місткі художні деталі. У їх витворенні помітні не просто перегуки з українськими класиками, а добре засвоєння їхньої школи – «зав’язала свої прокльони у вузлик», «з хмарки вилітає біла пташка», «скляна орхідея», «скалічене яблучко»…

Найважливішим і найкращим у цій книзі мені видається уміння авторки поєднати життєві реалії з елементами казки. Казка стає присутньою у житті кожного з її героїв. Саме затишної казки і чуда серед швидкісних буднів очікує кожен із нас – читачів.

На запитання: чи порадила б цю книгу своїм друзям – однозначно відповім – порадила б.

Коментарі

  • Ліля Тєптяєва · 24.02.2011 00:32 · #

    Вітаю на ПОГЛЯДі ! :)

    ...я твір не читала, але це сподобалось: "видавати новели на окремих аркушах, як колекцію листівок" – хороша ідея книги в якості листівок!. ..тоді можна було б ще й недомальовані ілюстрації подавати, такий собі дорослий варіант "розфарбовки"... ))

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.