Літо назавжди в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 02.07.2015 23:22

"В обіймах літа. Витинанка. Поезія." Хто б сумнівався, що витинанки - це також поезія? Звісно, якщо бути метологічно послідовним науковцем, то витинанка - вид художнього мистецтва, що має свою давню історію. А якщо бути поетом - то літо - це поезія, обійми - також поезія, ну і звісно - витинанка з тієї ж категорії. Можна собі обрати, що кому до вподоби - літо, витинанку чи поезію. А можна спробувати все одразу. Щоправда, літо тимчасово довелося залишити за вікном - бо ж поезія і витинанка локалізувалися в одній із львівських бібліотек, а саме у тій, що на вул. Стрийській, 79. Тут 28 червня відбулось відкриття виставки Ірини Токарської одночасно з її літературним заходом. Можна було надивитися на витинанки, наслухатись віршів, які авторка дуже гарно читала, і відчути літо зовсім по-іншому, аніж десь на морі під парасолькою, чи у лісі на пікніку. Можна було відчути літо, яке не минає, а завжди залишається з кожним, хто бажає його собі залишити. Літо - у поєднанні кольорів на витинанках, у настроях та образах поезії, воно як своєрідна форма світовідчуття, яка може бути з вами навіть узимку.

Я не пригадую жодного з віршів, які читала Ірина Токарська, воно й не дивно, я навіть тих, які сама написала не пам'ятаю. Але мені запам'ятались емоції. Пані Ірина дуже емоційно читає, жестикулює і не дає слухачам розслабитись: вони не йорзають на стільцях і не ховають очей в смартфонах. Вони різного віку і мають різні інтереси, але, вочевидь, книжки - це дещо сакральна для них сфера, якщо вони знайшли на околицях міста нікому, окрім тих, хто живе у сусідніх будинках, невідому бібліотеку з радянськими кріслами, столами і з тієї ж епохи килимами.

До речі, про бібліотеку, або ж швидше про загальний образ сучасної бібліотеки. Так от - слово "сучасний" сюди дуже не пасує. Більшість українських бібліотек - наче музеї з минулого століття. У них так багато радянського в інтер'єрі, що можна навіть не вигадувати машини часу. Зрештою, в українському суспільстві такі бібліотеки почуваються як інопланетяни - полишені самі на себе, які відчайдушно намагаються вижити у несприятливому для них середовищі. Це не тому, що люди не хочуть читати. І не тому, що книжки уже не актуальні. А тому, що напівізбережена з радянського минулого громіздка машина бібліотечної мережі стала схожа на той чемодан без ручки з відомого анекдоту. Держава до неї ставиться приблизно так - і нести складно, і полишити шкода. В таких умовах професія бібліотекаря стає чимось екзотично-фанатичним (у доброму розумінні), бо реальне залучення читачів до бібліотек відбувається завдяки дуууже наполегливій ініціативі самих бібліотекарів. Виглядає, що саме від них залежить відвідуваність бібліотеки. Що вони мусять чимось таким привабити читачів, аби воно затьмарило і радянські ледве живі крісла-килими, і недостатньо представлений пласт сучасної літератури, і потріскані стіни приміщення.

Власне, одна з працівниць бібліотеки (не знаю імені цієї сподвижниці) сказала на відкритті виставки: "ми тут маємо одну добре побілену стіну і використовуємо її для виставок". Підхід гідний аплодисментів. Тільки коли думаєш про "одну стіну" стає сумно.

Але як казав наш відомий класик-політик "Маємо те, що маємо". І ми так звикли. Чесно кажучи, у таких умовах навіть краще розвивається поезія. Я без іронії - наприклад у тріщинах на стінах можна бачити художні образи, а щоби відволіктись від несучасно облаштованого побуту бібліотеки - можна заплющити очі і слухати поезію в авторському виконанні. А перед очима пропливатимуть образи з барвистих витинанок.

Пані Ірина сказала, що на кожні вихідні робить собі запаси кольорового паперу. Бо ж витинати і робити аплікації-композиції - її велика пристрасть. Папір у різних своїх іпостасях відкриває їй свою сутність, то зовсім інший світ, який має свої запахи, доторки, звуки. Мисткиня так і сказала: "Я хочу, аби ви почули живий звук паперу і ножиць" і взяла до рук білий аркуш, ножиці і за кілька хвилин ми побачили вирізану загадкову квітку. І звучало це гарно, навіть дещо інтимно - розмова ножиць і білого аркуша. Усі сиділи затамувавши подих, наче не мали вдома ніколи ножиць і паперу, але ж насправді вони тільки зараз звернули увагу на те, як гарно вони звучать разом!


Зеновія Краковецька, мискиня та мистецтвознавець, розповіла, що витинанки колись робили здебільшого бідні люди. Вони вирізали з паперу фіранки для вікон, бо гаптовані з тканини були для них занадто дорогі. Зараз витинанки втратили свою прагматичну функцію, але актуальні для людей з різним достатком, бо перетворившись у вид мистецтва дають можливість втілення різних фантазій. І літніх, і поетичних, і таких, які кожен сам собі забажає.

Після цього заходу мені страшенно захотілося до квітів. Не конче на тюльпанові поля до Голландії. Мені вікрили свою незбагненність квіточки звичайної конюшини неподалік від запиленої тролейбусної зупинки. Я раптом стала уважнішою до витинанок листків і трави, і мене цікавило, а чи є літо в очах перехожих?..

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.