Атеїст, який почав молитися Богу в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 30.11.2014 20:36

«Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю, у Києві, десь над Дніпром, на горі» - чи не нагадують вам ці слова "Заповіт" Т.Шевченка? З похибкою на одне століття... Автор цих сповнених відчаю рядків відомий український кінорежисер та письменник Олександр Довженко(1894-1856рр).

Олександр Довженко з дружиною Юлією Солнцевою
Олександр Довженко з дружиною Юлією Солнцевою

Народився у козацькій багатодітній родині на Чернігівщині. Батько й мати були неписьменні. Сім'я жила незаможно: землі було немало, проте вона була неродюча, натомість дітей було 14. Діти в сім'ї швидко помирали, майже всі не досягнувши працездатного віку, тому у згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон». Він любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди». Олександр Довженко щиро вірив у комуністичну ідею, у її здатність встановити справедливість у суспільстві. Але те, якою була насправді радянська дійсність глибоко його вражало. Багатьох його сучасників спіткала трагічна доля – заслання та розстріли. Але Довженко був уже відомий у світі кінематографіст, це врятувало йому життя, але все ж не дало бажаної свободи. Драматизм долі режисера полягає також у тому, що він до кінця не розумів хто ж є причиною його страждань і чому його любов до України вважається великим злом. На чужині він продовжував свято вірити у комуністичну ідею, і, водночас, плекав велику любов до України. У кіносценарії «Україна в огні» він описав усі жахіття 2 світової війни, проте Й.Сталіну не сподобався цей твір, а його автора звинуватили у націоналізмі. Усе це Довженко сприймав як велике непорозуміння, як і те, що тодішня влада не відпускала його на Батьківщину. Він був змушений жити та працювати у Москві, але думками завжди був на батьківщині. Режисер весь час тужив за Україною і у останні роки свого життя записав у щоденнику зацитовані вище слова.



1958р. на всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка... За своє творче життя О. Довженко поставив 14 фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п'єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» 11928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографу, а Довженко — першим поетом кіно.

Олександр Довженко на зйомках фільму, 1932 рік
Олександр Довженко на зйомках фільму, 1932 рік

Ще одним цікавим твором О.Довженка є його щоденник. У ньому митець дозволяв собі бути відвертим (хоча, можемо припустити, що не цілком, зважаючи на час, у якому він жив). Дві основні теми, які пронизують його записи – це творчість і Україна. Він глибоко переживав усі негаразди воєнних та повоєнних років, та намагався знайти відповіді на свої болючі питання – чому усе так? У глибокому драматизмі переживань у нього зароджується віра у Бога. Читаючи уривки зі щоденника, цікаво спостерігати як переконаний атеїст починає віднаходити та відчувати Бога, про якого він чув деякі згадки у дитинстві. Пропонуємо вашій увазі уривки з творів «Зачарована Десна» та «Щоденник», у яких помітно складну дорогу віри великого українського митця.


Зачарована Десна

* * *

У нас був дід дуже схожий на бога. Коли я молився богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи своїх молитов.

У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась. Святий Федосій більш скидався на батька. Федосію я не молився, в нього була ще темна борода, а в руці гирлига, одягнена чомусь у білу хустку. А от бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу сільничку, а трьома пyчками другої неначе збирався взяти зубок часнику

Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього високе, хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що надавала прочитаному особливого, небуденного смислу.

* * *

Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих - Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім'я, повсякденні свої інтереси вважали по скромності не достойними божественного втручання.
Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу - голубу.

Щоденник

13.09.1944

Сьогодні мені сповнилось п'ятдесят років. Коли б я вірив у бога, я попросив, помолився б йому, аби послав він мені ясного розуму на десять літ, аби зробити щось добре для свого народу, і більш нічого б не просив...
Живу в Москві, зневажений убогими властями і друзями при владі України, що загубила у війні половину своїх синів.
Велика Вдовиця.

23.09.1945

Благословен мій день! Старію. Сьогодні снилося мені, що є на світі бог. Що покликав він мене до себе і повелів ангелам своїм випалити з моєї душі і вирубати огненними мечами смуток і печаль пригноблення, страх за матір отчизну свою, за родину і жінку, і за себе, й за все, що я люблю. І ангели здерли з мене скривавлену шкіру і кинули її в огонь, аби я став чистим. Потім вирубали вони по його святому повелінню мій талант і дали мені новий. І став я німий, забувши всі слова, всі літери і всі їх значення умовні.
— Я знімаю з тебе брем'я Слова, людино моя, — сказав мені він. — Я не давав тобі його. Ти сам хвативсь за нього, мов дитина за огонь чи склянку отрути. Воно є лож сьогодні на землі. Я помиливсь в твоєму таланті, хоч я і бог. Однині я звільняю тебе од кайданів, скованих із літер. Бери собі другий талант. Я не підказую тобі нічого. Ти не помилишся тепер у виборі і сам, бо ти став нещасливим.
«Дай мені Музику, Боже».
«Бери».
І став я композитором. Все, що я знав, відчував, все, що бачив мій духовний зір, — все обернулось у звуки. І я став свободний. Я розчинивсь на мільйони звуків у трансцендентній своїй найвищій сфері і написав для людей, яких я люблю більш за все на світі, правду, всю, без страху…

* * *

З чого складається красота? З того, з чого і життя, і перемога. З осердечненого любовного сполучення всіх мого явищ. У моїй Симфонії перемагала Радість, і сила її оптимізму і всепідкорююча Краса були якраз у подоланні наявності безлічі лихого.
Як все просто! Варто лише виховати любов до Людини і уникати підозри і ненависті, як смерті.

2.01.1946

Я почав молитися богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди... Коли посивіла моя голова, і вщухли пристрасті, і день повечорів, і пройдено здавалося такий великий шлях, тепер на самоті, отут в пустині, кинутий людьми, відчув до глибини душі своєї, що «слаб і немощен є чоловік, і все життя людське скорбне є»… І став я думати, що страшно і вбого на світі, коли Його нема…
Бог в людині. Він є або немає. Але повна його відсутність — се великий крок назад і вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього… До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного, безрадісного будня.

16.8.1945

Дитинство дивується.
Молодість обурюється.
Тільки літа дають нам мирну рівновагу...


Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.