Леся Лисак: "Зло ніколи не породжує добра" в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 07.08.2014 18:40

Часто говорять, що творчі люди можуть передчувати майбутнє. Вони поєднують уміння спостерігати, помічати у плині подій закономірності, та складати у цілісну картину начебто розрізнені факти минулого та теперішнього. Передчувати майбутнє - це насправді глибоко приникати у тепершнє, бо корені майбутнього у сьогоднішньому дні. А коли йдеться про важливі,фундаментальні речі, то здається, що час зупиняється, минуле, теперішнє і майбутне об'єднуються в одну лінію. Митець перебуває саме серед цих позачасових ліній і, можливо, це одна з його найважливіших особливостей. І одна з передумов неминаючої цінності творів мистецтва...

Оповідання Лесі Лисак "Коли говорить зло" написане півстоліття тому. Дуже мало з погляду вічності, але дуже багато з погляду актуальності. Ніби написане щойно про сьогоднішній день, з певною долею узагальнення, саме такою, яка потрібна для протистояння часові і з такими дрібними деталями, які незмінно проходять крізь час. І виникає питання - чому з часом майже нічого не змінюється? Чи не тому, що тих, які пишуть-попереджають-спонукають думати і тих, які читають-думають-дослухаються - завжди меншість?

Леся Лисак – українська письменниця родом з Галичини. Народилася 1921 р. у с.Вірлів Зборівського повіту у вчительській родині. Середню освіту закінчила у Перемишлі (1939). Учителювала і вчилася заочно в педагогічному інституті. У роки німецької окупації вчилася у театральній школі у Львові. Наприкінці війни емігрувала. У 1950 р. прибула до США, поселилася в м. Баффало. Працювала в торгівельних фірмах. Загинула 1981 р. в автомобільній катастрофі. Похована в Баффало. Авторка збірок нарисів і оповідань «Терпкі пахощі» (1969), «Срібна мадонна» (1973), «Замок на вулиці Мейн» (1976), «Прийде весна» (1983, посм.), «Три букети зілля» (1983, посм.); спогадів «Стежка додому» (1978).Її творчість мало відома широкому загалу читачів, проте вона цікава як з художнього, так із суспільно-історичного поглядів. Читаючи її оповідання можна відчути як мислить, відчуває та любить людина відірвана від своєї Батьківщини. Як щиро і віддано вона насить свою батьківщину з собою у серці. І як точно вона змальовує життя своєї батьківщини - тої що з нею, і тої що залишилася за океаном...

Леся Лисак

Коли говорить зло

Ще недавно, коли ви їхали цією дільницею до центру міста, вулиці виглядали як вулиці. На них були невеличкі крамниці і невеличкі підприємства. Вони дивилися на вас прозорістю своїх вікон. Вікна були різні – менші, більші і ще більші, і ранками, коли ви їхали до праці, вони до вас всміхалися. Так само, мабуть, всміхалися до людей їхні власники – дрібні купці і ремісники.
Цю дільницю і ці будинки збудували колись емігранти, що приїхали сюди шукати трьох речей: праці, хліба і волі. Вони їх знайшли, але ніколи не стали багатіями. Вони продавали у крамничках молоко і ярину, чистили одежу, направляли черевики, водопровід, авта. У своїх крамничках та майстернях проводили довгі години, і в них не було часу ані нудьгувати, ані шукати якихось особливих розваг. Вони працювали витривало, жили спокійно і були добрими сусідами. Про все це донедавна говорили веселі вікна їхніх будинків. Коли тепер їхати цими вуличками, будинки мовчать, як людина, яка втратила очі. Бо крамниці і верстати осліпли. Там, де були вікна – діри, позабивані дошками. Немає прозорости. Немає ясности. Позабивані дошками сліди руїни говорять про зло, яке розкотив натовп по тихих вуличках.

Правда, деякі вікна заціліли. Це ті, що за ними є напис. На клапті паперу недбало нашкрябано: «Власник – братня душа». Тільки цих вікон не побито і цих підприємств не пограбовано. Правда, які магічні оці слова «братня душа»?

Сумно, що такі чудові слова так споганено. Їх написали ті, які кровно належать до розгуляного, позбавленого людського обличчя натовпу. Ці слова написано в тих днях, коли безпомічно зойкотіли розбивані вікна, а людські уста ціпеніли смертельним жахом. Ці слова написано тоді, коли не переставали пронизливо вити сирени поліційних авт і коли по потовченому склі спливала людська кров. От хоч би кров того сивого робітника, що однією з цих вуличок вертався з праці додому. Звідкіля він міг знати, що на нього нападуть, покривавлять, і що напівживого відвезе його до шпиталю поліційне авто? Це ж місто, в якому він народився. Він нікому з того натовпу не вчинив нічого злого. Правда, він інакше виглядав, як ті, з натовпу…

Коли натовп розкотив по вулицях насильство, грабежі і знищення, заговорили його провідники, чи може ті «вищі», які його репрезентують. Почулися нарікання, що «наші люди хочуть праці, а ви їм не даєте». А згодом виявилося, що переважна більшість тих, що били вікна і грабували – мали працю… Або що праці «домагалися» десяти- і дванадцятирічні. Їх, цих підлітків, показували на телевізійних передачах. В них були зухвалі обличчя, і вони тупо повторювали ті самі слова як завчену лекцію. Мабуть, їх так навчили. Було б смішно, коли б не було трагічно…

Говорилося також, що «місто не додержало обітниць». Місто нібито обіцяло розвагові центри, парки і ще там щось – і цього не зробило. «Діти нудьгують, їм нема чого робити», – говорили провідники натовпу. Діти – ті, що руйнували, грабували і кривавили людей – не винні. Винне місто.
Бувають різні «логічні розумування». Як зрозуміти «логіку» натовпу, що ледве не вбив сивого робітника? Чи це від нього вимагалося роз вагових площ для «дітей»? Або від того власника крамнички, якого пограбовано? Або від того, що направляв черевики – таки їм «сусідам»?
Сумно, що виповзло зло із темних закутин «братніх душ». Саме тоді, коли докладається стільки зусиль, щоб усі люди були справді рівні. Коли зникають гетта, бо кожному вільно мешкати там, де захоче. Коли нападають на сусідів, за вікнами яких нема напису «братня душа». Скажіть, як тепер почувають себе ті, що ще вірили в «добросусідство»? Як почувають себе ті, що не мають змоги – і відваги – вставити нові шиби на місце дір, позабиваних дошками?

Можливо, що по якомусь часі вулички знов дивитимуться прозорістю вікон. Можливо, що рани загояться. Та чи загояться сліди у «небратніх» душах? Чи не будуть їм снитися жахливі сни про натовп і про ночі, коли вили сирени поліційних авт? І чи варто буде сказати, що «живемо у місті добрих сусідів»? Так бо досі це місто називали.
Сумно, що ці гарні слова так багато втратили із своєї правдивости. Сумно, що деякі гасла звучать тепер як нещирі фрази. Сумно, що помилилися ті, які вірили, що коли нікого не кривдити – можна спокійно жити.
По вулицях, там, де вікна позабивані дошками, ходять ті, що вчора нищили і грабували. Не всіх же ж можна було арештувати. І дітей не тримають у в’язницях. І батьки за них не відповідають. «діти хотіли розваги» – чи це неясно?

Колись говорилося, що «діти – майбутнє народу». Як воно буде з цим «майбутнім»?
Сумно, коли «братні душі» вирішили терором добувати перевагу над сусідами. Над тими, що чистили їхню одежу і направляли їхні черевики… Сумно, що «братнім душам» невідома дуже проста істина, а саме, що зло ніколи не породжує добра.


Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.