Оксана Кришталева: "Стосунки двох людей – це, фактично, проекція життя усієї держави. " в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 25.05.2014 23:29

Розмовляти з Оксаною Кришталевою – одне задоволення. Не тому, що ми знаємось давно, а тому, що одразу відчутно – людина має свій стиль. Цікавий, захоплюючий, динамічний, живий. Навіть якщо говорити про буденні речі, то вони перестають бути буденними – перетворюються у художні деталі роману ім’я якого – життя. Оксана завжди дотепна, завжди має свій оригінальний погляд на важливі і дрібні речі, завжди чимось цікавиться і до чогось прагне. Для творчої людини це не дивно, це швидше норма, але ж творчі люди не живуть на окремому острові, вони – серед нас. І щоразу, коли зустрічаєш таку людину у своєму життєвому просторі, – відчуваєш – життя стало смачнішим.

Якщо говорити мовою фактів, Оксана Кришталева (справжнє ім’я – Оксана Копак) авторка збірок новел «Саргасове море» (2005) та «Гліцеринова пані» (2009), співавторка книги новел «Три грації» (2012), переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», неодноразовий лауреат літконкурсу від видавництва «Смолоскип», керівник літературно-журналістської студії «На горищі», що функціонує у Львівському Центрі Дитячої та Юнацької творчості МЖК-1. Минулого року у видавництві «Апріорі» вийшов друком роман «Смак грибної юшки», за який нещодавно Оксана Кришталева отримала премію імені Ірини Вільде. Це стало приводом для нашої розмови.

Оксано, нещодавно ти отримала премію імені Ірини Вільде за роман у новелах «Смак грибної юшки». Чи ця подія вплинула на те, як ти сама оцінюєш свою творчість?

– На тлі непростих подій, які тепер відбуваються в Україні, ця премія не набула такого розголосу, як би це було у мирний час. Та попри все, життя триває. Всеукраїнська премія імені Ірини Вільде для мене – це моральна сатисфакція і бажання тримати рівень. І я вдячна Спілці Письменників за те, що нагородили мій роман цією відзнакою.

Як вважаєш – чи потрібні письменникові нагороди, відзнаки, премії? Бо ж відомо, що на талант та майстерність це не має жодного впливу…

– От, приміром, для доброї споруди потрібно багато якісних цеглин, правда ж?! Так само і для письменника важливою є кожна премія – мала чи велика. Публікація кожної нової книжки, кожен творчий вечір, кожне інтерв’ю – це і є ті цеглинки, які потім стануть стінами або сходинками до власних вершин. Але творчість і пошук власного стилю – це найважливіше. Для мене, принаймні.

А чи потрібні письменникові нагороди, відзнаки та премії? Якщо справді є за що преміювати, то вважаю, що потрібні. Справжнього майстра слова це жодним чином не занесе на хмарини марнославства. Усі ці премії, титули і нагороди – це така собі спокуса або перевірка на справжність. І на міцність у літературі.

Твоя книга «Смак грибної юшки», за яку ти й отримала премію, – твій перший роман. Очевидно, що він має багато переваг, але чи ти сама можеш його покритикувати?

– …а от і ні… «Юшка» не є моїм першим романом. Перед ним ще було написано два чи три романи, які поки що так і дрімають в рукописах. А «Юшці» пощастило вийти у світ книгою. А ще раніше були вірші, новели і оповідання та кілька тоненьких книжок.

Рукопис роману, за якого я, власне, і одержала премію, довелося ретельно поредагувати… викинути більш, як половину всіляких епітетів та дурничок… навіть назву змінити… спочатку я хотіла назвати його «Пришелепкувата», маючи на увазі дурнуватий час, навіть цілу епоху, у якому нормальна людина не може бути такою, як її навчали… але одного разу, коли я зайшла до палітурки оправити рукопис, то вловила глузливий смішок тітоньки – вона прочитала титулу. І тоді я зрозуміла, що така назва буде незрозумілою, про що ж ця книжка.

Чи можу я сама покритикувати свій роман? Ні, нехай це зроблять літературні критики. Моя справа – писати. І коли я пишу, то не хочу думати про те, хто і як це сприйме. Я «зварила», а якщо комусь не смакує, то нехай не їсть…

Г.-Г. Гадамер писав, що твір мистецтва має позачасову актуальність. Яку позачасову актуальність ти заклала у свій текст?

– Окрім того, що у романі чітко окреслено наші сучасні проблеми, там закладено людські цінності, до яких буде повертатись кожне нове покоління. Теми, про які писатимуть завжди і всюди: стосунки між людьми, життєвий вибір, вчинок справжнього чоловіка і жінки. Стосунки двох людей – це, фактично, проекція життя усієї держави. Зрештою, в романі багато рівнів, і кожен пірне так глибоко, як уміє.

Цей роман написаний у зовсім в іншому стилі, аніж твої попередні книги новел («Саргасове море» та ін.). Від сюрреалізму із загадковими образами ти перейшла до поетичного реалізму. Що спонукало тебе до цього?
– Так, це правда. Раніше я хотіла опоетизувати свою прозу. Тепер я хочу реальніше описати те, що назбиралося в душі. Навряд чи я колись зможу стати зашкарублим реалістом і описувати все із анатомічною точністю. Та й не люблю я цього. Я вважаю, що стиль, мова і цінності, які автор вкладає у свої тексти, повинні бути святом для читача. Або, принаймні, приємною заочною розмовою, навіть через роки.

У романі трапляються поетичні заголовки новел, образи, описи, з усього очевидно, що автор має поетичне світосприйняття. Поєднання поезії та прози – безумовно цікаве художнє явище, але чи не обмежує воно читацьку аудиторію?

– Ні, не обмежує! Радше, виокремлює і скеровує у правильне русло. Любителям чтива моя проза буде нецікава. Зрештою, як нецікавою може бути для мене і розмова з примітивною істотою, котра не спілкується, а теревенить про все, що бачить. Книга – це така ж розмова, тільки мовчазна. Та й, зрештою, я намагаюсь уникати якоїсь комерціалізації у своїй творчості. Тобто, я навіть і не хочу всім подобатись. І не мушу.

Колір шрифту у твоїй книзі як у смажених грибів – коричневий. Це уже певна поліграфічна мода – видавати книжки кольоровим текстом. У тебе це теж вплив модних тенденцій?

– У книжці все має бути гарним і доречним. Коричневий текст я попросила зробити уже буквально перед тиражуванням, і видавець (львівське видавництво «Апріорі») погодився на це. Так, літери і справді мають колір грибів – гарна асоціація. Та й обкладинка цікава… сміливий колір бірюзи чи як його назвати – ультрамарин у поєднанні з осіннім листям – це стильно. Книжку зроблено з любов’ю, отже і життя у неї має бути щасливе. А от свою казку для дорослих, яку я вже написала, бачу в синіх кольорах і з синенькими літерами всередині… хочу видати її без поспіху і не до якогось там свята, а щоб гарно і вчасно…

Коли читаєш твій роман, таке враження, що першу, вступну частину, можна було й забрати. Усі цікаві події розгортаються у другій…. Чому ж тоді є перша частина?

– Я й так уже звідти багато що забрала… інакше можна було би заснути на якійсь там 20-тій сторінці… Чому ж?! Я вважаю, що перша частина є чудовою прелюдією до основної теми. «Юшка» не лише про дивне кохання, не тільки про смак грибів, а й про наші щоденні проблеми і життєвий вибір… кожен знайде там щось своє – те, що найбільше рефлексує зараз у його душі й переживаннях.

У книзі є багато діалектизмів, які відомі саме галичанам (та й то не всім, я, наприклад, не знала, що таке андуляція). А що ж має робити з твоїм романом читач із Центральної чи Східної України? Можливо, доречно було б зробити словничок у книзі?

– Ах, ті словнички… навіщо вони? Це ж не наукове видання… а може ще перекладати незрозумілі слова тим, хто погано володіє українською?! Ні, це несерйозно. От нехай читач уявить собі, що з ним говорить львів’янка-галичанка. Нехай насолодиться тим нашим колоритом. Діалектизми, неологізми, приколізми чи ще там щось – усе це є нашими мовними родзинками, але аж ніяк не ізюминками… А от чому ти не знала, що таке андуляція? Може, тому, що ніколи її собі не робила? А видиш…

Ти провела презентації у Львові, Тернополі, Франківську, Стрию, Золочеві. Це все Західна Україна, але чи ти спостерігала відмінність сприйняття твоєї книги? Де тебе найтепліше приймали, найкраще розуміли?

– Мене всюди добре розуміли. І не питали, що таке андуляція. Навпаки, намагалися знайти якусь спорідненість… якось у Стрию один цікавий дядечко-художник зауважив і прочитав, що у романі написано, як героїня поверталась через Стрий… іншим читачам це було приємно почути… бо роман не про якісь захмарні багаті країни, а про нас, тут і теперішніх. Хочу зауважити, що у малих містах люди уважніші. І то не лише до автора, а й до інших людей загалом. До Золочева я маю особливі сентименти, адже це – райцентр, куди я вчащаю щоліта. І село Вороняки біля Золочева – також місце мого роману. Не тільки Львів.

Опісля «грибної юшки», яку страву плануєш подавати читачам?

– О, зі стравами такого небезпечного приготування я уже не експериментую на своїй літературній кухні! Тепер прагнеться якогось казкового десерту, чогось гарного, романтичного і піднесеного. Либонь, це буде казка. Так-так, і казка для дорослих. І знову ж таки, із символами, підтекстами, епітетами, реальними прототипами… Та про це ми побесідуємо з тобою наступного разу. Маю таку надію.

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.