Настав час серця в блозі Літературне життя · від Лілія Демидюк · додано 19.03.2014 18:00

Цього року актуальність поезії Тараса Шевченка відчувається особливо яскраво. За роки незалежності України цей поет уже декому навіть набрид, дехто вважав його анахроністом і виявляв мовчазну повагу лише на людях – бо так годиться, бо це символ нації. Висловлюватись про Шевченка без поваги вважалось майже гріхом, тому критикувати його та писати непривабливі факти його біографії наважувались одиниці. Для більшості була відведена роль примусово-добровільних учасників та спостерігачів пафосних заходів, на яких щороку говорилось одне й теж – Шевченко наш пророк, геній, месія. Ці слова повторювались настільки часто, що уже втратили своє значення, а шевченківські читання перетворились на формальність, на обов’язок, суть якого зрозуміла, але не торкає серця.

Святкування 200-літнього ювілею Шевченка могло стати ще одним пафосно-формальним заходом, ритуальним вшануванням портретного поета, якби не Майдан. Після подій кінця 2013 – початку 2014 років усі затерті слова раптом ожили, наповнились кров’ю та набули конкретних людських рис.

Думаю, є тісний зв’язок між загибеллю патріотів на Майдані та актуалізацією віршів Шевченка. Драматизм і емоційність цих віршів стали особливо зрозумілими, а героїзм та категоричність – щоденно необхідними. Тепер ми знаємо глибоку суть його слів, бо Шевченко писав не стільки про події минулих років, скільки про вічні (ще з казок відомі) проблеми боротьби добра і зла у конкретному втіленні свободи і рабства, гідності та деспотизму. А ще писав, що ціна перемоги у цій боротьбі висока – кров і життя, незалежно від того, хто переміг…

Можна по-різному тлумачити вірші Шевченка, можна їх розуміти чи ні, з ними можна дискутувати або погоджуватися, але зараз, саме зараз їх не можна не відчувати. Настав час серця, коли варто забути завчені фрази про Шевченка, стерти шаблонні уявлення про нього, і дослухатись до голосу його віршів, відчути, що їх писала людина багато в чому подібна до нас, що поет – один із нас. Йому так само боліли тогочасні події, як нам зараз болить ситуація в Україні, він так само переживав і страждав. Просто він умів вкласти свої емоції та думки у форму мистецтва, а це уміє не кожен. Але кожен має обов’язок небайдужого серця. Це не обов’язок перед державою, суспільством чи Богом. Це вроджений людський обов’язок перед собою, без якого втрачається людська ідентичність.

Вірші Шевченка дехто може вважати сумними, трагічними, депресивними. Дехто, прочитавши їх одного разу у школі, хоче забути про них на все життя і обирати розважальні веселі історії. Але не вийде – сама реальність не дозволяє нам цього. Тому що вірші цього поета будять серце, не дозволяють йому бути байдужим.

Якщо серце довго спало – йому не хочеться прокидатись, і не дивно, якщо виникне бажання, розгорнувши Кобзаря, невдовзі покласти його на полицю, де він довгими роками на почесному місці припадає пилом. Але цьогоріч так не вийде – наші серця прокинулись – і ми з подивом і радістю, наче віднайшли давнього друга, відчуємо у рядках Шевченка однодумця. Наче він увесь цей час був з нами, ділив сум і радість. Тоді зрозуміємо, що він один із нас, і покласти Кобзар на найдальшу полицю уже не вийде – його вірші попросяться у серце.

В оформленні використано картини Олега Шупляка

Щоб залишати коментарі, необхідно авторизуватись.